Ще.. З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ
Під пресом репресій: про нову книгу Олекси Різникова (ФОТО)
- Останнє оновлення: 21 січня 2024
Український поет і письменник, мовознавець, просвітянин, громадський діяч, лауреат багатьох літературних премій, двічі ув’язнений дисидент-шестидесятник, повний кавалер ордену «За заслуги» Олекса Сергійович Різників, який з 1995 року постійно мешкає в Одесі, сьогодні відомий в усіх містах і селах по всій Україні, в тому числі і в Кропивницькому, з яким певним чином пов’язана його доля.
У1958 році 20-річний Олекса працював у Кіровоградському українському музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького.
У лютому 2019 року в Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Є. Маланюка О. Різників був нагороджений обласною літературною премією ім. Є. Маланюка у номінації «Поезія» за книгу «СЛОВОГРОНА з 30007 слів».
Олекса Сергійович й досі підтримує контакти з літераторами із Кропивницького – Григорієм Клочеком, Василем Бондарем, Світланою Орел, Володимиром Бабичем, Антоніною Корінь та іншими майстрами українського слова.
З Олексою Сергійовичем Різниковим маю честь бути знайомим уже понад 30 років, і це не дивно, оскільки він добре знаний вже протягом кількох десятиліть серед одеських українців своєю невтомною просвітницькою діяльністю, своїм патріотичним словом і його нелегкою долею двічі ув’язненого поета-дисидента і мовознавця. Доволі часто ми зустрічалися з паном Олексою на різних комунікативних заходах, зокрема на круглих столах і конференціях, що проводив наш Одеській філіал Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), який я очолював з 2003 по 2011 рік. Уже одна його участь у цих заходах додавала їм особливого значення. Майже при кожній зустрічі з ним я отримував у подарунок його нову книжку. Нещодавно я отримав від пана Олекси його книгу «Під пресом репресій», видану у 2023 році у видавництві Марка Мельника, 344 сторінки. Цю книгу можна придбати в книжковому інтернетмагазині «Наш Формат». За словами пана Олекси, це вже 46-та його книга.
Читаючи цю книгу пана Олекси, привертає увагу та обставина, що до написання «антипартійної» листівки у 1958 році поряд з молодими Олексою Різниковим і Володимиром Барсуківським не було українського націонал-патріота, який би їм розповідав про історію національно-визвольних змагань українського народу проти московитів. Звісно, нічого про це він не міг прочитати. Про «антихристів Лєніна і Сталіна» Олекса чув лише від своєї мами. Самоусвідомлення себе як українця до двадцятилітнього Олекси прийшло раптово в камері через два тижні після арешту, коли слідчий повідомив йому про смерть Степана Бандери 15 жовтня 1959. Як пише пан Олекса, для нього це було прозріння «С. 67 і 68». Душа Степана літала над Україною і раптом побачила в камері юнака, який «в еміграції духовній у юності перебував, був яничаром майже повним і власну мову забував!». І душа Степана черкнула своїм крилом по його душі і він раптом усвідомив, що він не Алексей, а Олекса. Отже до концтабору у Мордовії Олекса вже їхав свідомим українцем.
«А там, – згадує О. Різників, – півтори тисячі вояків УПА, молодих, веселих, там тризуб, там гімн України, там читання Тараса, Франка, вивчення польської мови, щоденні їхні спогади про боротьбу проти совєцької імперії».
Отже, свої справжні університети Олекса пройшов під час першого півторарічного і особливо під час другого – 5,5-річного ув’язнення, де йому доводилося каратися і спілкуватися з полоненими вояками УПА – Євген Пришляк, Григорій Герчак, Андрій Турик, Юрко Шухевич, а також з такими видатними діячами українського визвольного руху як Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Володимир Мармус, Тарас Мельничук, литовець Йонас Андрюкайтіс, латиш Гунар Астра, єврей Юрій Ар’є Вудка, росіяни Сергій Ковальов та Віктор Пєстов та багато інших. Взагалі, спогади пана Олекси – це буквально енциклопедія другої половини минулого століття, у якій перед нами постає чимало відомих українських діячів. Протягом останніх десятиліть Олекса Сергійович несе своє патріотичне слово не лише в своїх книжках, а й у його численних виступах перед школярами, студентами, курсантами військових училищ, здійснюючи у такий спосіб велику просвітницьку роботу.
Гортаючи сторінки нової книги пана Олекси, ми прослідковуємо його еволюцію від «советского человека» до непохитного опонента зашкарублої і антиукраїнської радянщини, що згодом привело його на лаву підсудних двічі – у 1958 й у 1971 роках. Якщо у березні 1953 року 16-річний Олекса написав: «Клянемся вам, родной товариш Сталин, что ваше дело будем продолжать…», то у листопаді 1958 року у спільному з В. Барсуківським зверненні до народу вже написано: «Долой фашистскую диктатуру партии!». Отже, протягом 5 років Олекса Різників доволі швидко пройшов еволюцію від формального і змушеного шанувальника сталінського режиму до борця проти диктатури КПРС.
Сталося це завдяки епохальному розвінчанню культу особи Сталіна Микитою Хрущовим у 1958 році. І в цій книзі пан Олекса не приховує цього, оскільки подібну еволюцію в ті і пізніші часи пройшли сотні тисяч мислячих українців, яким довелося жити на зламі двох епох і поступово вичавлювати із себе «преданность делу КПСС и советского правительства».
Маю зізнатися, що таку еволюцію пережив і я сам після вимушеного перебування в лавах КПРС протягом 23 років до 1991 року, бо радянський офіцер не міг не бути комуністом. Хоча слід визнати, що й до сьогодні залишається невеликий прошарок людей нашого покоління, які й досі живуть зі своїми назавжди закам’янілими «убеждениями» і навіть сьогодні відчувають ностальгію за радянськими часами.
У новій книзі Олекси Різникова перемежаються різноформатні тексти: спогади автора, його вірші і статті, листування з побратимами, матеріали двох судів, але всі ці тексти пронизані однією темою – любов’ю до України, до свободи і до людської гідності. Практично всі тексти у книзі Олекси Сергійовича не тільки не втратили своєї актуальності, а й набули ще більшої, як, наприклад, його стаття «Між Богом та Йорданом» про форум єврейсько-української громадськості в Ізраїлі у вересні 1991 року, в якому взяла участь українська делегація кількістю понад 60 осіб. До складу цієї делегації входили нещодавні політв’язні, відомі політики-рухівці, поети, письменники, художники та артисти. Одного дня пан Олекса зустрівся з Юрієм Ар’є Вудкою, який подарував йому книгу «Поезії з-за колючих дротів» (Мюнхен, 1978 р) з його віршами і свою книгу «Московщина», у якій правдиво показав антилюдську суть Московії (С. 299). В Єврейському університеті в Єрусалимі частина делегації зустрілася із завідувачем кафедри славістики професором Вольфом Московичем, (уродженцем Чернівців), репортажі якого українською мовою на Радіо «Свобода» часто звучали в Україні в 90-ті роки минулого століття.
24 листопада 2005 року на моє запрошення пан Вольф Москович узяв участь у міжнародному круглому столі «Українсько-ізраїльські відносини: сучасний стан та перспективи розвитку», який проводив наш Одеський філіал НІСД. В. Москович виступив із доповіддю «Українська діаспора в Ізраїлі: дві долі, дві батьківщини». Я подарував панові В. Московичу спогади мого батька «Спомини про «світле минуле». В роботі круглого столу також узяв участь і пан Олекса Різників, який після його завершення підійшов до В. Московича, обійнявся з ним і довго приязно розмовляв. У мене зберігся звіт про той круглий стіл на 12 сторінках з текстом виступу пана В. Московича.
Українці і євреї були жертвами двох диктаторських режимів Гітлера і Сталіна. Сьогодні їх існуванню загрожують терористичні режими в Росії та Ірані, що вимагає об’єднання зусиль України та Ізраїлю в протистоянні цим режимам. Сьогодні наші країни мають також спільного потужного союзника – США, в Конгресі якого на даний час розглядається питання надання озброєння і фінансової допомоги спільним пакетом Києву і Єрусалиму для відсічі агресорам.
Як чарівник українського слова і професійний мовознавець, пан Олекса не міг не згадати про своє навчання на філологічному факультеті ОДУ ім. І. Мечникова, куди він поступив на заочне відділення у 1962 році через рік після першого ув’язнення разом із іншим багаторічним в’язнем Святославом Караванським, який згодом став його другом і Вчителем, як завжди наголошує пан Олекса. На той час на філфаці ОДУ викладали корифеї українського слова професори Василь Фащенко, Іван Дузь, Андрій Недзвідський, Петро Маркушевський, Григорій В’язовський, Микола Павлюк, який керував дипломною роботою Олекси, та інші. (Починаючи з 1970 року ці професори також навчали Володимира Панченка, який згодом став видатним літературознавцем і письменником). В роки навчання на філфаці Олекса здобував і «другу освіту», читаючи заборонені книжки, зокрема твори В. Винниченка на квартирі С. Караванського і його дружини Ніни Строкатої, яка згодом стане подільницею Олекси в його другій репресії 1971 року. На останньому шостому році навчання на філфаці у 1968 році дипломною роботою О. Різниківа була монографія «Складівниця української мови», яка була опублікована лише через 35 років у 2003-ому.
У 1967 році О. Різників одружився з випускницею філологічного факультету ОДУ поетесою Галиною Могильницькою (1937-2021), яка згодом стала педагогом, відомим публіцистом, активною учасницею українського правозахисного руху.
У квітні 1969 року у них народилася дочка Ярослава, яка у 1993 році закінчила історичний факультет ОДУ і нині працює на посаді заступника директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації.
Велику різноманітну допомогу пані Ярослава надає своєму татові, зокрема у підготовці до друку його книг і статей.
На останніх сторінках своєї книги Олекса Сергійович згадує про свою багаторічну роботу над його Кореневим словником української мови, над яким він почав працювати ще під час свого другого ув’язнення, тобто понад 50 років тому. У 2015 році вийшла книга О. Різниківа «Словогрона Духу», яку мовознавці назвали новим досягненням у сфері лексикографії, зважаючи на її пов’язаність з історичним буттям українського народу, який є творцем своєї мови протягом багатьох тисячоліть. Останніми роками вийшло 9 збірників «Словогрона українські. Стислий кореневий словник».
Хотілося б дещо сказати про поезію Олекси Різникова, книга якого рясніє його віршами, в яких він говорить на різні теми і висловлює своє ставлення до всього, що він бачить, чує і переживає. Як і всі діти в ті важкі довоєнні і післявоєнні часи, душа яких не встигла огрубіти від злиднів, голоду, принижень і знущань, душа яких прагнула до світлого, гарного і справедливого, маленький Олесь почав писати вірші з 10 років. Уже в школі його називали «поетом», це йому імпонувало, і він почав працювати над удосконаленням свого поетичного слова. В 15 років почав відвідувати літературну студію в Богополі, яку відвідували також майбутні поети і письменники Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Андрій Ярмульський. З того часу пан Олекса просто не може прожити дня, щоб не написати щось віршоване. Згодом його поетичне слово стає його зброєю у боротьбі за Україну, українську культуру, свободу мислення та існування.
Як написала одеська поетеса Ірина Тома, «надзвичайно потужною, особливою енергією виплескується поезія Олекси Різниченка, то вона, дійсно, як грім, то грайлива та милозвучна, як пісня, то філософськи задумлива, а то й з присмаком гумору та іронії».
Поезія Олекси Різниківа грає різними акордами: державницький, філософський, ліричний, гумористичний, іронічно-саркастичний. Ще Іван Дзюба зазначав, що у його поезії «зринають саркастичні мотиви – з роздумів над нашими соціальними й націоналістичними негараздами, – але й у них немає злостивості, а є біль. Це теж ознака справжнього поета».
Політв’язень єврей Юрій Ар’є Вудка вивчив напам'ять 6 віршів Олекси і після звільнення у 1976 році надрукував їх у Мюнхені книзі «Поезія з-за колючого дроту». У своїй книзі «Московщина», виданій у Лондоні 1978 року, Юрій Ар’є Вудка пише: «Олекса Різників – це справжній талановитий український поет з глибинним знанням мови, з разючою чутливістю до слова і силою слова... Після звільнення Олекса мешкав в Одесі в ньому на всю широчінь розгорталося творче начало. В місті, де не почуєш українського слова, самобутній український поет був фігурою просто одіозною» (С.198). На моє переконання поетична творчість Олекси Різниківа ще чекає на її дослідників. Проте сам Олекса Сергійович ставиться доволі самокритично до своєї поетичної творчості: «На тлі Шевченка й Маланюка, На тлі Франка чи Вінграна, чи Лесі ти сам собі таким дрібним здаєшся, що годі вдень із ліхтарем шукать...» (С.15)
У далекому 1969 році О. Різників написав у своєму відкритому листі Івану Дзюбі: «Ваша чесна, відверта і правдива книга захоплює кожного читача, хвилює до глибини душі, вчить відвертості і сміливості, так потрібних зараз». Ці слова сьогодні можуть бути з повним правом сказані і на адресу шановного Олекси Сергійовича Різникова. Інколи сьогодні доводиться чути, що, мовляв, дисиденти-шестидесятники і борці за Незалежність України вже майже всі відійшли у засвіти і про них забувають. Але про них ніяк не можна забути, оскільки майже всі вони залишили після себе свої надруковані твори і спогади. Їхня боротьба, їхнє патріотичне слово особливо актуально звучить сьогодні під час навали рашистського комуно-ординського ханства, яке є продовженням царської і совєцької імперій, що протягом багатьох століть намагалися знищити Русь-Україну і поневолити її волелюбний народ. Під яким би прапором ці імперії не існували, але стосовно України їх сутність була і залишається однаковою – не визнавати права українців на свою державу, свою культуру і мову і знищувати всіх, хто не погоджується бути малоросом і рабом Московії. Але якщо у ХХ і попередніх століттях репресивні апарати цих імперій намагалися знищити окремих представників української нації, які виступали за свободу і незалежність України, то сьогодні московський божевільний фюрер вирішив знищити всю українську націю й Українську державу з її тисячолітньою історією. І нова книга Олекси Різниківа сьогодні нагадує нам про нашу боротьбу за нашу свободу, про наші здобутки і наші поразки, без усвідомлення яких ми не можемо до кінця збагнути те, що відбувається з нами сьогодні в ході нашої екзистенційної війни проти лютого ворога, який ще вчора називав нас по-блюзнірськи «братами», а сьогодні намагається нас повністю знищити.
Але це ніколи не вдасться клятим рашистам, тому що сьогодні нас підтримують всі цивілізовані країни світу, які почали нарешті усвідомлювати, що у разі якщо Україні не вдасться зупинити і розбити рашистське комуно-ординське ханство, то демократичний розвиток людства буде на багато десятиліть загальмований.
Олексій Волович
Читайте також: Володимир Панченко єднає нас і сьогодні, – Олексій Волович
Олексій Волович: Тоді мені часовий відрізок у 50 років здавався величезною брилою часу
Євгенія Габер – про настрої в Одесі
