21липня2017

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Письменник Василь Бондар про те, як «посіяти щем»

ІНТЕРВ'Ю

Письменник Василь Бондар про те, як «посіяти щем»

Як створити книгу і не отруїтися тривалим писанням? 

Ми поцікавилися цим у кількох авторів-земляків, інтерв’ю з якими з’являться найближчим часом у «З перших уст». 

Першим із них став Василь Бондар – письменник зі стажем. Автор книг «Одвідини», «Смарагдові китиці у воді» й упорядник багатьох інших. А кілька років тому в київському видавництві «Ярославів Вал» з’явилася його збірка «Камінь від хандри».

Читаючи оповідання з останньої, дивувалася їх простій глибині  і тому, що наші місцеві автори доволі тихо про себе заявляють, хоча про них ще й як варто говорити. 

– Василю Васильовичу, письменництво: рутина, щоденний обов’язок чи натхненна діяльність? Для Вас особисто.

– У різні роки було по-різному. Починав я ще в школі з віршів, і приходили вони до мене від вражень різноманітних: мамина розповідь про дядька Івана, який молодим був спалений у танку Другої світової, метафоричний заголовок у газеті, закоханість невзаємна, проводи хлопців до армії… Писались і майже одразу друкувались у районній газеті, тому можна однозначно сказати: натхнення приходило. Востаннє воно, поетичне, одвідало мене в Середземному морі, коли я вже служив на Балтійському флоті в окупаційних совєтських збройних силах, – сонет(!) «Відцвіла вже осінь» я послав у конвертику через Босфор та Дарданелли, а далі потягом до рідного Тетієва… 

У столичному університеті почав писати оповідання також при якомусь мало усвідомленому спонуканні: розказати людям і світові про несправедливості життя, визрівання позиції в молодого хлопця, непорозуміння з найближчими людьми, краса зовнішня і потворність внутрішня… 

Творчість для мене була і є обов’язком, але не щоденним, й аж ніяк не рутиною, хоч за характером я значною мірою консерватор. 

Писання – це одне із багатьох моїх радощів, що дає життя. Та й писати багато художньої прози не можу. Отруююсь тривалим писанням. Кидаю, довго відходжу… 

Однак зовсім кинути цю справу також не в силах. І якби не мучило мене щось підсвідоме, то не писав би зовсім. В останні десятиліття здебільшого пишу раз на рік, наче виправдовуюсь сам перед собою, що таки недарма живу – після написання душевні гризоти улягаються. Це що стосується художньої прози.

А все інше пишу протягом всього року за потреби: відгуки на творчість колег, полемічні екзерсиси та філіппіки (і таке буває), спорадичні щоденникові записи, читацькі нотатки… Тут так само треба себе програмувати, садити за стіл: само по собі нічого з тебе не виллється – Муза не прилітає, якщо її не кличеш працею.

– Де пишеться найкраще?

– У рідному селі, на межі Вінниччини й Київщини, серед літа, у самоті. Хоча окремі оповідання й повісті написані в Ірпені під Києвом, у Бердянську – на березі Азовського моря, але це виняток. Не можу писати в суєті, чи коли тебе смикають зо всіх боків обставини й люди. Має бути тиша, спокій, зосередженість – такі умови щороку мені гарантує найдорожча мені душа – дружина. Вона стає й першим читачем (слухачем) та рецензентом створеного.

– Що варто читати для натхнення і шліфування стилю?

– Без читання мені й уявити письменника важко, хоча й існує отой жарт про чукчу… Читати треба в десятки разів більше, ніж писати. І не тому, що читати легше, ніж писати. Читання для письменника – це теж робота.. А що саме читати, вам підкаже серце. 

Я все життя читаю своїх улюблених письменників Михайла Коцюбинського й Івана Буніна, Ремарка і Маркеса… Довгий буде список, яким я нікого не збираюсь дивувати, бо це – автори всім відомі, але твори їхні з тих чи інших причин лишаються непрочитаними і малознаними. Спеціально, щоб викликати натхнення, не читаю. 

Натхнення приходить в роботі. А шліфувати стиль треба писанням, регулярним. Не обов’язково художніх текстів, а й – рецензій, есеїстичних статей, листів друзям, фейсбучних відгуків…

– Василю Васильовичу, без яких трьох умов не можна стати письменником?

– Мається на увазі – хорошим письменником? Тоді… Коли насамперед прагнутимеш на письменстві заробити великі статки. Коли всюди й постійно будеш надокучати людям, які в тебе класні задуми, але лінуватимешся сісти за стіл і реалізувати бодай перший із них. Коли не вмієш любити, співчувати, співпереживати, дивуватись…

– Якою метафорою описали б власну діяльність? 

– Важко говорити про себе. В одному з торішніх осінніх листів Володимир Панченко написав мені таке речення: «У Тебе завжди відчувається ЩЕМ – коли пишеш про світлих, якихось незахищених і добрих у своїй суті людей…» Може, хай це і буде метафорою: посіяти щем.

Спілкувалася Наталя РОМАНЮК. 

Фото з архіву  БОНДАРІВ

BOTTOM 1