ІНТЕРВ'Ю

Валерій М’ятович: Найбільше мене захоплювало, що далі станеться з моїм головним героєм

Валерій М’ятович як журналіст, редактор різних періодичних видань зі словом працює кілька десятиліть. 

І ось минулоріч подивував своїх прихильників романом «Номенклатурний декамерон» – гостросюжетним шістсот сорока сторінковим твором про наше недавнє минуле . Фактично це перша художня спроба іронічного-сатиричної оцінки  епохи «розвинутого соціалізму», якою так пишалися комуністи. З огляду на те, що роман користується великою популярністю в читаючої публіки, можна стверджувати про вдалий дебют автора. 

А що з цього приводу думає він сам? З цим та іншими запитаннями ми звернулися до Валерія М‘ятовича. Ось яка відбулася розмова.

– Валерію Павловичу, чим для вас є  письменництво – рутиною, щоденним обов’язком чи натхненною діяльністю, коли прилітає муза?

– «Письменник» – це поки що не про мене. Звучить занадто заманливо, а я всього лиш автор однієї книжки. Що ж до того, рутина це чи натхненна діяльність – писання книги, то я обираю друге. Якби було навпаки, то не прокидався б удосвіта день у день шість років поспіль, щоб продовжити  «одісею» головного героя. Я вже якось казав, що для мене найважливішим було дописати до кінця, поставити останню крапку. 

І ще. Найбільше мене захоплювало, що ж далі станеться з головним героєм. Я не завжди знав, як має розвиватися сюжет, гору брали обставини, в які потрапляв герой. Інколи траплялися так звані «затики» – коли не знаходилося логічне продовження. Таке могло тривати кілька днів, а одного разу – аж два місяці.

– Можете поділитися, що саме вас стримувало?

– Головний герой як велелюбна людина часто потрапляв у пікантні ситуації, з яких, урешті-решт, йому вдавалося благополучно вибиратися. А одного разу чергова коханка вбила собі в голову, що мій герой мав би за неї боротися з… її чоловіком! Підстерігши його увечері,  звинуватила його в тому, що він не рицар. Мовляв, рицарі захищали дам свого серця, а він ховається в кущі. І ось, уявіть собі, я два місця не знаходив, що мав би відповісти мій герой, аж поки не згадав, коли це відбувалося. Коли компартія все контролювала, в тому числі й особисте життя своїх членів. Мій герой відповів: рицарям було легше, бо коли були вони, не було компартії. І неабияк втішився своєю «мудрістю».

– Чому віддаєте перевагу писанню вранці, досхідсонця?

– Удосвіта ніхто не відволікає музу. А якщо серйозно, то вранці голова ще вільна від буденних проблем. До слова, ввечері я не написав жодного рядка для «Номенклатурного декамерона», тільки щось для газети чи сайту.

– До слова, уривки з роману публікувалися в газеті «З перших уст» під заголовком «Останній сталініст», що спонукало до зміни назви?

– Мій герой пишається тим, що є прихильником Сталіна, найгеніальнішого, на його переконання, керівника «всіх часів і народів», і не ображається, коли його називають останнім сталіністом. Абсурд, здавалось мені, очевидний, але друзі, які читали рукопис, сказали, що назва їх не захопила, та і я подумав: який останній сталініст мій герой?! Та таких у нашому суспільстві ще хоч греблю гати. Тому при виборі назви переважило інше захоплення героя – його стосунки із жінками. Чому «номенклатурний» – гадаю, зрозуміло, а щодо того, як у заголовку з‘явилося слово «декамерон», пояснюю: завдяки Бокаччо воно стало прозивним для згаданих стосунків, і не треба шукати в книзі десяти оповідей.

– Валерію Павловичу, ті,  хто прочитав вашого «Декамерона», відзначають неабияку легкість оповіді. А чи треба читати інших авторів для «шліфування» власного стилю?

– Треба регулярно, щоденно читати українську класику й зарубіжних авторів у гарному перекладі. Роботу за комп’ютером я не починаю без кількох сторінок улюбленого автора. Це як розминка для футболістів перед початком офіційного матчу. Стиль – справа індивідуальна. Я не виключаю,  він народжується разом із майбутнім автором, і авторові залишається тільки вчасно його виявити й розвивати, тобто багато працювати над собою.

– Без чого, на вашу думку, не можна стати письменником?

– Ой, не знаю! Мабуть, важко стати письменником, коли тобі немає що сказати. А ще – без терплячості, наполегливості, яких, наприклад, мені дуже бракує. Я лінивий. Задумок багато, а довести їх до кінця не поспішаю. Є кілька повістей, написаних відсотків на 80-90, і ось ніяк не наважуся поставити фінішну крапку. 

– Гурмани кажуть: чим довше витримується вино, тим воно краще.

– Але ж є й інше твердження: якщо перетримати молоде вино на осаді, воно може зіпсуватися. Треба все робити вчасно.

– І все ж таки, що ви хотіли б ще видати?

– Кілька повістей про сферу мені найбільш відому – про журналістику. Не треба нічого вигадувати, я був свідком, а інколи й учасником багатьох гострих моментів нашої недавньої історії, бачив, як поводилися колеги. Там було багато захопливого, цікавого, повчального, але не обходилося й без того, за що має бути соромно. Про це теж треба згадувати, щоб журналісти-початківці не потрапляли в неприємні ситуації. Мене дивує, з якою легкістю вони сьогодні погоджуються писати замовні матеріали, когось цькувати за вказівкою «хазяїна», і про мораль навіть не йдеться. А даремно.

– Заінтригували. Буду чекати появи нових ваших творів. Хай гарно працюється!

– Дякую. 

Спілкувалася Наталя Романюк