КУЛЬТУРА

Валерій М’ятович: Я не ставив собі за мету писати книгу про політику, вона – про життя трагічне й смішне водночас

Я знаю багатьох людей, які свого часу починали писати книги, але й через багато років їхніх повістей і романів ніхто так і не побачив. Дехто з авторів вже й навіть сам забув про свої творчі плани. Зізнаюсь, що слухаючи багато років поспіль від свого колеги, відомого журналіста, редактора тижневика "З перших уст" Валерія М’ятовича щось на кшталт "ось допишу свій роман", я почала сумніватися, що це колись станеться.

Принаймні через його зайнятість. Але мені приємно визнати, що помилялась. Цей роман таки народився, як визнає сам автор, не без творчих мук. Книга побачила світ у липні в київському видавництві «Ярославів Вал». Я ж побачивши її зрозуміла, чому на це пішло стільки років - дуже солідний фоліант. Та не менше здивувалася, коли почала читати. Навряд чи хто чекав від серйозного і стриманого Валерія Павловича відвертих і кумедних любовних сцен, такої тонкої іронії і почуття гумору. Назва «Номенклатурний декамерон» викликає певну асоціацію з безсмертним «Декамероном» Боккаччо, але він не містить відшліфованих новел, це велика розповідь про життя колишнього партноменклатурного працівника, його захоплення, силу і слабкість. Більше читайте в першому інтерв’ю М’ятовича-письменника.

– Валерію Павловичу, як довго ви працювали над книгою?

– З грудня 2009 по травень 2015 років. Перші двадцять сторінок далися легко. Можливо, тому що я впіймав тональність і це надихало. Але оскільки я зайнятий виданням газети й часто друкуюся на її сторінках, час для цього міг викроювати тільки вранці. Писав з четвертої-п’ятої години, а бувало, що й раніше прокидався. Згодом, чим далі просувався, тим повільніше писалося. Траплялися тривалі, як писав Стівен Кінг, затики. Один такий затик тривав два місяці. Я прокидався до схід сонця, сідав за комп’ютер і не міг зрушити написане з місця. Я не знав, що мій герой мав відповісти на звинувачення однієї з його пасій на те, що він не рицар – не захищає її перед чоловіком. Знадобилося два місяці, щоб знайти просте й природне пояснення: рицарям було простіше, бо тоді не було Компартії…

– Часто книги пишуть, щоб щось важливе донести до суспільства. Що ви хотіли сказати своїм «Декамероном»?

– Я не ставив перед собою за мету щось обов’язково до когось донести. Журналістика подарувала мені можливість спілкуватися з людьми, часто досить колоритними особами, бути свідком багатьох подій. Гріх було їх не використати, не розповісти про них. Наприклад, коли я працював у комінтернівській районній газеті «Слава хлібороба» (Одеська область), в неділю терміново скликали бюро райкому партії, на яке запросили керівників господарств. Від газети послали мене, бо ні редактор, ні його заступник не могли взяти участь. Це було за день-два до початку жнив, які тоді вважалися битвою за хліб. Ніхто не знав причини такої терміновості, всі принишкли в очікуванні. Виявилося, обраний першим секретарем Одеського обкому партії Микола Карпович Кириченко, проїжджаючи через наш район, побачив в одному з сіл комбайн на приватній садибі. Зателефонував нашому першому й наказав розібратися й доповісти йому. З‘ясувалося, що комбайнеру дозволили поставити комбайн удома, аби до початку жнив його не розкомплектували. За таку «винахідливість» треба було похвалити і комбайнера, і голову колгоспу, але в райкомі вирішили, що треба голову колгоспу налякати, аби інші боялися. І «налякали»! Оголосили йому догану по партійній лінії. Жодні його аргументи не було взято до уваги. Між іншим, очолюваний ним колгосп цілком виправдано вважався маяком. Почувши про догану, голова колгоспу, учасник війни (був військовим льотчиком), пенсіонер, дістав із кишені ключі й поклав на стіл перед першим. Сказав, що то ключі від комори і контори, а сам пішов додому. Як його не вмовляли згодом, до керма не повернувся, а колгосп без нього «посипався», з передових став відстаючим. Усе це відбувалося на моїх очах, тож і вирішив використати цей епізод для демонстрації «мужніння» мого героя.

До слова, подібних епізодів, а точніше дурниць у ті часи – як і нині! – не бракувало. Уявіть собі: Радянський Союз ввів так званий обмежений контингент військ в Афганістан, народ ще не знає, чим це закінчиться, бо вже в магазинах навіть зубної пасти не купити, і перший секретар Савранського райкому після обльоту полів – таке тоді практикувалося – попросив військових посадити вертоліт прямо перед райкомом. У селищі ледь не паніка почалася, бо такого ніколи раніше не було. Першому тоді перепало на горіхи від того ж Кириченка.

– У «Номенклатурному декамероні» ви критикуєте радянське минуле, особливо партфункціонерів. Так було замислено?

– Зовсім ні. Так сталося. І винен у тому мій герой Пантелійович, він же Григір Пантелійович Приходько, а якщо точніше, то й чимало його колег. Вони й досі або ж не розуміють, що та система мала рано чи пізно піти в небуття, або ж вони вдають, що й досі залишаються вірними ідеям Леніна-Сталіна-Брежнєва. Один із героїв книги сказав: «Не змінюються тільки дурні». Але не треба думати, що з проголошенням незалежності України ми стали іншими. Ви можете собі уявити, щоб французькі ветерани Другої світової купували собі нагороди чи чергові звання офіцерів запасу? Але ж у нас таке ще донедавна було. Пріснопам’ятна Сажі Умалатова (пригадуєте її знамениту відповідь американцям під час телемосту: «В Советском Союзе секса нет»?), захопила залишки радянських нагород і почала їх роздавати від імені вигаданої Президії Верховної Ради СРСР. Коли ж нагороди закінчилися, запустили їх виготовлення – дешевих, бутафорних, бо це була вигідна справа. Я сам бачив в одного ветерана війни орден Сталіна, дуже схожий з орденом Леніна, від цієї підприємливої жінки. Ще вона присвоювала військові звання відставникам. Наприклад, у Кропивницькому ми маємо умалатовського генерал-майора у відставці, він навіть форму пошив генеральську, хоч це вилилося йому в чималу копійку.

– Головний герой вашої книги поєднує в собі непоєднувані речі – захоплення Сталіним і жінками. Ви знаєте таку людину в реальності?

– По-перше, нічого непоєднуваного в цьому немає, бо й сам Сталін був ще тим ловеласом. Я розшукав у літературі, як він скаржився своїм соратникам, теж бабіям (згадаймо всесильного Берію), що жінки не дають йому спокою, так і хочуть затягнути його в ліжко. Якщо взяти до уваги, що в цьому сенсі про свого батька написала Світлана Алілуєва та деякі факти з його біографії, то захоплення Сталіна жінками – не вигадка. А по-друге, треба виходити з попередження, що я вмістив його нижче присвяти, – усі події та герої вигадані, збіг може бути випадковим.

Утім це не заважає декому робити припущення стосовно персонажів «Номенклатурного декамерона» – дивись, хтось когось і впізнає, а може, й себе любого. Один колишній компартійний працівник, прочитавши в газеті уривки, поділився зі мною сумнівом стосовно того, що в райкомі партії хтось міг крутити шури-мури, й попросив назвати район. У мене закралася підозра, що то він хотів упевнитися, чи не про нього йдеться. Зрозуміла річ, я район не назвав.

Узагалі, треба знати психологію тодішніх керівників районів. Для них не було нічого неможливого, а відтак вони вважали, що їм усе дозволено. І це не вигадка. В моєму «Декамероні» йдеться про жінку-інструктора райкому партії, яку нагородили медаллю «За доблесну працю» фактично за те, що пообіцяла першому секретареві тримати язик за зубами. Секретар був тираном, його всі боялися, але виявляв слабкість перед любовними утіхами. За тими ж утіхами з секретаркою й застукала його інструктор. Вона гадала, що її потурять із райкому, а перший викликав її наступного дня й поцікавився, чи щось бачила вона напередодні ввечері. Та відповіла, що нічого не бачила, й то була правильна відповідь, бо начальник сказав, що є думка подати її на медаль. Я бачив ту жінку на травневій чи жовтневій демонстраціях, і вона пишалася своєю нагородою.

– Валерію Павловичу, ви хочете сказати, що в книзі немає нічого вигаданого?

– Та чого ж, чимало епізодів повністю народилися в мої голові, однак я не міг відмовитися від того, що часто дарувало життя. Наприкінці вісімдесятих років «Кіровоградська правда», в якій я тоді працював, опублікувала коротку замітку про те, як два чоловіки-сусіди опинилися в одній лікарняній палаті. Було це взимку. Один з них повіз коханку в кооперативний гараж нібито зустрічати якесь свято. Коли скінчилося спиртне, наш Дон Жуан замикає жінку в неопалюваному гаражі, а сам їде в магазин, щоб поповнити припаси. А оскільки й так був уже напідпитку, утрапив у ДТП. З переломами його забирають до лікарні, оперують, і лише наступного дня він може подбати про коханку. Викликає сусіда, дає йому ключі й просить випустити жінку. А через годину сусід сам потрапляє в лікарню з розбитою головою, бо бранка, гадаючи, що то повернувся її коханець, вирішила йому помститися. Ну, як не скористатися такою кумедною і водночас реальною пригодою?

Або ще такий випадок. Якось у газеті «Народне слово» ми вмістили коротеньке повідомлення про те, що лідер КПУ Петро Симоненко завів нову сім’ю. Ніякого моралізаторства, проста інформація, але як бурхливо тоді відреагували комуністи! В партійних осередках всієї області пройшли збори, на яких засудили публікацію. Резолюції з цього приводу надходили до редакції десятками.

– У книзі ви фактично передбачили зникнення з політичної арени КПУ…

– То не я, то Йосип Віссаріонович. Він попередив головного героя: якщо комуністи України не відмовляться від догматизму, існувати їхній партії не більше десяти років. Насправді вийшло ще швидше. До слова, заслуга Сталіна полягає і в тому, що він «розвінчав» міф про посуху 1932 року, в якій нас стільки років переконували. В підготовчий період я випадково натрапив на збірку праць Леніна і Сталіна, видану ще в 1939 році. І ось там було вміщено виступ Сталіна на спільному засіданні кількох загальносоюзних органів 11 січня 1933 року, в якому він заперечив недорід, навпаки, він сказав, що в 1932 році було зібрано хліба більше, ніж попереднього. Для головного героя це було шоком – він теж щиро вірив партійній пропаганді.

– Однак він мріє про повернення до влади Компартії, йому навіть відомо, як це можна зробити…

– О це цікава деталь! Сьогодні багато хто сумує за минулим, і мій Пантелійович тут – не виняток, тільки як повернути те минуле? Він проти громадянської війни, революції, він за мирне захоплення влади. Підказку дав Сталін – треба скористатися гаслами й програмою націоналістів. Коли я цю «ідею» закріпив на папері, почув по телебаченню, як один політик цілком серйозно радив комуністам стати патріотами своєї країни на зразок того, як це зробили комуністи Росії – тоді їм місце в парламенті гарантоване.

– Виходить, сталінізм, хочемо ми того чи ні, постійно присутній у нашому житті. Найстрашніше те, що критикуючи його, ми не можемо жити без нього.…

– Це болюче питання. Ми справді дуже повільно змінюємося. За прикладом далеко ходити не треба. У нас парламентсько-президентська республіка, але президент хоче мати повноваження більші, ніж парламент. А структура влади на місцях, профспілок, творчих союзів – хіба не з тієї епохи? Від смерті тирана минуло більше 63 років, та цього, виявляється, замало, нам потрібно ще пожертвувати кількома поколіннями. Але це між іншим, бо я не ставив собі за мету писати книгу про політику, вона – про життя трагічне й смішне водночас.

– Валерію Павловичу, що в планах – ми побачимо чергові ваші книжки?

– Коли працював над «Номенклатурним декамероном», мріяв про той момент, коли поставлю останню крапку. Для мене навіть видання книжки не було таким важливим, як дописати замислене. Тепер викроюю час для повісті про журналістів. Сподіваюсь, днями теж поставлю останню крапку. Журналістська тема мені дуже близька, а тому однією повістю не обійдеться. До слова, я мрію написати спогади про своє перебування в цій професії. Гадаю, то буде найголовніша моя робота, адже треба пригадати багато що, наприклад, як боролися з газетою «Народне слово» всі – і демократи, і партократи.

– Прізвища будуть реальні?

– Дуже хочу багатьох згадати. Люди мають знати як героїв, так і антигероїв, а то дехто нині гадає, що про їхні діяння всі забули.

– Де в Кропивницькому можна придбати «Номенклатурний декамерон»?

– У «Сільпо» на другому поверсі, в магазині «Буки», в редакції газети «З перших уст», а 30 вересня – на презентації в обласній універсальній бібліотеці імені Д.Чижевського. До слова, на презентації вона коштуватиме найдешевше.

– Бажаю вам успіху вашому першому роману і натхнення та вдалих ідей на майбутнє.

– Дякую.

Наталя КРИВОШЕЙ