КУЛЬТУРА
Володимир Панченко: Пригоди, які оповідає Валерій М’ятович, є цікавим матеріалом для гротескного фільму
- Останнє оновлення: 04 грудня 2017
Роман «Номенклатурний декамерон» Валерія М’ятовича не залишає байдужими тих, хто його прочитав. Нещодавно, на твір відреагувала й «Літературна Україна».
У № 47видання від 30 листопада знаходимо рецензію на згаданий художній твір професора Володимира Панченка. Її надрукували під заголовком: «Коли розпадаються імперії: час перверзій».
«У Кропивницькому Валерія М’ятовича знають передусім як журналіста, багаторічного редактора газети «Народне слово» (орган обласної ради та ОДА), а згодом – приватних видань «Нова газета», «Наш бізнес» та «З перших уст».
Проте несподівано для багатьох він раптом змінив своє амплуа, видавши в київському «Ярославовому Валу» роман «Номенклатурний декамерон», сама назва якого обіцяє читачеві присмачені духом Еросу пригоди (М’ятович В. Номенклатурний декамерон. – К., Ярославів Вал, 2016. – 640 с.).
Так і є: автор відхилив завісу, за якою постає колоритна ретроспектива небезгрішного житія вчорашньої партноменклатури не великого, проте й не маленького міста. На передньому плані – історія колишнього «відповідального партійного працівника» Григора Пантелійовича Приходька, його хитромудрих кар’єрних просувань, які в цього ловеласа супроводжувалися (і супроводжуються!) не менш азартним полюванням за жіночими серцями.
Полюванням, треба сказати, досить успішним, хоча щедрим і на курйозні ситуації. Розповіді про них додають романові М’ятовича густої «декамеронності», тим паче, що, крім походеньок самого Пантелійовича, читач отримує ціле віяло придибенцій, які трапляються також із його приятелями й колегами. Читається усе це з усмішкою на вустах. Авторові не відмовиш в умінні вести діалоги своїх героїв, зберігаючи їх, так би мовити, «мисливську», сексуально-пригодницьку специфіку. Утім, Пантелійович, виявляється, не тільки ловелас, а й затятий сталініст! Тиранічна практика Сталіна, його особистість стали для героя роману не тільки предметом поклоніння, а й основою власної «історіософії» та «філософії»! Звісно, Григір Приходько трохи акторствує, самомилується, впадає у фронду, коли демонструє іншим свою «вірність ідеалам», проте є в його упертості й чималенька доза справжнього (не вільного, однак, від кар’єрно-меркантильних чинників) фанатизму. Такий собі компартійний «старовір» провінційного масштабу!
Читачеві, який полюбляє стрункі композиції, може здатися, що роман ось-ось розсиплеться на самодостатні оповідки, проте ні: автор не забув про фабулу (подієвий ланцюжок), що зв’язує бувальщини в одне ціле. І час, який постає перед нами, не лише минулий, а й теперішній.
«Номенклатурний декамерон» – твір багатолюдний: поруч із Пантелійовичем – його колишні соратники, які, відійшовши від керма, ніяк не можуть заспокоїтися, змиритися з тим, що все тепер – не по-їхньому. Вони ностальгують за минулими – золотими для них – часами, досить агресивно перетирають у розмовах порядки, що настали після політичного «дефолту» КПРС, залюбки лають Горбачова й «бандерівців». Одне слово, намагаються «не поступатися принципами»… Проте «рефлексіями» все не обмежується: стара номенклатурна гвардія на чолі з гротескною Бабою Сонею (вона ж – Софія Михайлівна Коростянська), виявляється, усе ще діє, метушиться, вигадує собі ветеранську партійну діяльність...
Валерій М’ятович обрав для цієї історії іронічний, гумористичний ключ. Змальована ним «гвардія» з її інерцією надимання щік переважно кумедна у своїх «рефлексіях» і в своєму неадекватному активізмі: вона явно випадає з часу, тож непомітно для себе саморозвінчується…
Попри густу атмосферу «декамеронності», автор не забуває про головне: історія Григора Пантелійовича й тих, хто разом із ним став «колишніми», – це віддзеркалена в «окремо взятих» бувальщинах історія розпаду країни-імперії, стягнутої централізованою партією, що ототожнила себе з державою. Коли шістнадцять століть тому розпадалася Римська імперія, то не останню роль тоді, як стверджують історики, відіграла криза моралі. Завойовники лише добивали те, що вже загнивало, як старе трухляве дерево…Так було і в новітні часи, коли з карти світу зникав (і таки зник) СРСР. «Такую страну развалили!» – ностальгують нинішні російські пост-імперці. Хоча насправді її ніхто й не розвалював: вона просто згнила. І цинізм номенклатури (той самий, що його з «декамеронного» боку показує М’ятович) лише додавав стрімкості падінню «такой страны»...
Ось хоч би й Григір Пантелійович: він, мабуть, і не відав, що й собі доклався до того падіння, – він, маленький проіржавілий гвинтик великої і, здавалося б, надпотужної машини. Хитруватий, недурний, вислужливий, по-голохвастівськи кмітливий, Пантелійович добре знав систему, в якій багато років перебував, – і успішно її експлуатував. Зрозуміло, що тепер йому жаль за втраченим, за тим, що було його молодістю й історією успіху (в тім числі й історією сексуальних подвигів!). Той Приходьків жаль набуває характеру якоїсь перверзії, виявляючись у гротескному обожнюванні «великого вождя», – може, навіть не менш пристрасному, ніж потяг Пантелійовича до прекрасної статі… Тож коли в старому кінолекторії знайшлася статуя Сталіна, він запалюється ідеєю: гіпсовий Сталін мусить бути в його домашньому кабінеті! І таки досягає свого. Сцена, в якій сповнений трепету перед величчю вождя усіх народів колишній номенклатурник крадькома несе вулицями міста статую, варта кінокамери.
Та й загалом «декамеронівські» пригоди, що їх оповідає Валерій М’ятович, могли б бути відзняті: вони є цікавим матеріалом для потенційного гротескного фільму про те, як смішно, фарсово завершується історія однієї утопії.
Володимир ПАНЧЕНКО»
P.S. Роман «Номенклатурний декамерон» можна замовити за телефоном 099-27-58-729.
ЧИТАЙТЕ: Журналіст із Кропивницького Валерій М‘ятович став лауреатом загальнонаціонального конкурсу,
Валерій М’ятович: Найбільше мене захоплювало, що далі станеться з моїм головним героєм
