ПОЛІТИКА

Перетворити біль на силу: як у Косові жінки адаптуються до мирного життя (ФОТО)

Нещодавно косовські друзі подарували мені підвіску. На ній зображені три рожеві троянди, створені в техніці мікровишивки.

Обрамлює букет срібна оправа. Цей кулон – ексклюзивна річ, яка додає жіночому образу елегантної довершеності.

В коробочці разом із прикрасою лежить візитівка з текстом: “Ці ювелірні вироби демонструють історію тих, хто пережив зґвалтування сербськими силами під час останньої війни в Косові”.

Такий опис супроводжує брошки, сережки, намиста, браслети, кулони та інші вироби хендмейд, які створюють постраждали від сексуального насильства косовські жінки. Вони є невидимою ззовні, але невід'ємною частиною суспільства. Згідно з офіційними даними, якнайменше 20 000 осіб пережили згвалтування під час війни 1998-99 років, яка передувала здобуттю незалежності Косова.  

Донедавна це було досить нетиповим для Косова явищем, коли жінки зі статусом жертви сексуального насильства створюють прикраси та предмети декору.  Вироби продають під брендом Центру сприяння правам жінок у Дренасі QPDG – місті з населенням близько 60 000 чоловік, розташованому в 30 кілометрах від столиці Косова Приштини. Прикраси можна придбати в магазинах, готелях та інших публічних місцях. Є також постійно діючі виставки-продажі в Асамблеї Косова, Міністерстві закордонних справ, навіть у кабінетах президентки та прем'єр-міністра.

– Наша брошка поїхала аж до Америки, до Білого дому, – з гордістю каже директорка QPDG Кадіре Тахірай. – Ми продаємо свої вироби по всьому світу. Таким чином ми доносимо до людей голос косовських жінок, які пережили сексуальне насильство, але з певних причин не можуть про нього розповісти.

Пані Кадіре – людина непростої долі, яка пройшла випробування болем і втратами, але знайшла в собі сили жити й допомагати іншим. Нас познайомила виконавча директорка Косівського реабілітаційного центру для жертв тортур Феріде Рушиті, яка опікується, в тому числі, правами людей із сексуальною травмою. Під час інтерв'ю, яке ми записали в Приштині, вона часто згадувала ім'я Кадіре Тахірай та діяльність очолюваної нею організації. І от, нарешті, трапилась нагода познайомитися. Минулого понеділка Кадіре приїхала на зустріч до Приштини з Дренасу, де очолює Центр сприяння правам жінок – унікальну неурядову організацію, яка надає підтримку постконфліктних перетворень.

Перетворити біль на силу

Після закінчення війни Кадіре Тахірай, медикиня за освітою, кілька років поспіль працювала в місії Червоного Хреста.

– Ми їздили по селах і розповідали про охорону здоров'я, – згадує вона. – Ми знали, що було дуже багато сексуального насильства під час війни, але жінки боялись про це говорити. Ця тема в суспільстві була табу.

Якось під час лекції в медичному центрі літня жінка поскаржилась на страждання від інфекції, занесеної під час згвалтування. Вона розповіла, що пережила насильство тричі. Також постраждала сказала, що було багато таких жінок, як вона. Але вони не мали сміливості повідомить про свої випадки. З того моменту Кадіре залишила Червоний Хрест і на волонтерських засадах почала допомагати травмованим жінкам.

Вона звернулася з листом до мерії та Феріде Рушиті, яка працювала за аналогічним напрямком у Приштині. Завдяки їхньому сприянню вдалося отримати офіс та налагодити співпрацю зі столичними фахівцями. До Дренаса почала щотижня приїздить бригада медиків. Психолог і гінеколог проводили прийоми та призначали лікування постраждалим жінкам. А у 2013 році за підтримки місцевих установ, жіночих організацій та міжнародних донорів у Дренасі створили Центр сприяння правам жінок. Станом на сьогодні тут на обліку перебуває 417 підопічних. Ця кількість не є остаточною, оскільки уряд Косова продовжив на два роки термін подачі документів на підтвердження статусу жертв сексуального насильства під час війни.

Власне, ідея об'єднати жінок спільною креативною справою належить Кадіре Тахірай. Вона розповідає, що в перші місяці діяльності Центру не мала навіть телефону, аби зв'язатися з постраждалими. Тоді їй спало на думку займатися рукоділлям, аби продавати вироби та зібрати необхідні кошти для покупки телефону.

Мине декілька років, і вона запропонує рукоділля як спосіб адаптації для своїх підопічних. Це була дуже важлива ініціатива з огляду на те, що більшість дівчат і жінок, котрі зазнали згвалтування, не мають ані роботи, ані сім’ї, ані засобів для існування.

– Брошка чи кулон у металевій оправі означає, що жінка сильніша за залізо, – пояснює символіку ювелірних витворів Кадіре. – У центрі композиції на чорному тлі вишиті квіти, але вони бліді, неяскраві. Вони потьмяніли, бо жінка після моторошних подій втратила здатність радіти. Вона більше не може бачити яскраві кольори.

Та біль здатен перетворитись на силу для боротьби за справедливість, переконана очільниця QPDG.

– Коли лідери міжнародних організацій приймають наші подарунки, це надає нам сил, – продовжує вона. – Це означає, що нас підтримують. А ми, у свою чергу, продовжуємо розповідати світові про те, що відбувалось у Косові під час війни. Коли ми вручаємо прикрасу, ми ніби ділимось болем жінки, котра її створила.

Працюючи над своїми витворами, рукодільниці отримують ще й матеріальну підтримку. Авторкам прикрас платять відсоток від кожної проданої речі. Також вони мають кошти на закупівлю матеріалів.

Жінки збираються в офісі організації та проводять час разом за вишивкою і створенням оригінальних аксесуарів. Під час пандемії коронавірусу працювали вдома. Але такий варіант зайнятості не дуже прийнятний, оскільки викликає небажану цікавість сторонніх людей. Більшість жінок не афішують свою діяльність через упереджене ставлення суспільства до тих, хто вижив. Навіть найближчі родичі не завжди знають, чим вони насправді займаються. Чимало жінок отримують допомогу від держави, але їхні родини навіть не здогадуються, що вони пережили сексуальне насильство.

– У Косові для чоловіка визнати згвалтування дружини означає дуже низько впасти. Тому такі речі не виносять на широкий загал. В окремих випадках чоловіки знають про болісне минуле своїх дружин або здогадуються про те, що з ними сталося. Але вони не хочуть, щоб невістки, свекри та інші родичі дізналися про це. Бо це означало б зганьбити весь рід, – каже засновниця Центру сприяння правам жінок.

Кадіре розповідає, що у війну жінок часто гвалтували в їхніх домівках, на очах у дітей.

– В одному селі сербські бойовики відрізали хлопчику пальці й сказали: “Щоразу, коли ти будеш дивитись на свої руки, ти будеш згадувати, як ми гвалтували твою матір”. Були випадки, коли насилували вагітних та ментально хворих жінок. Окупанти не зупинялись ні перед чим, – розповідає Кадіре Тахірай.  

Підводні камені

Вона зазначає, що, попри шокуючу масштабність сексуальних злочинів, за всю повоєнну історію Косова було лише два випадки, коли злочинці понесли покарання.

Причин існує декілька. Найперша з них – надто складна і довготривала процедура збору доказів. Спочатку йде процес підтвердження. Потім інша комісія має визнати статус жертви сексуального насильства, аби постраждала особа могла отримувати державну пенсію (230 євро на місяць). Та навіть якщо людина й доведе, що вона зазнала насильства, їй не завжди вдається цю пенсію отримати.

– Наприклад, у жінки чоловік під час війни пропав безвісти, або загинув чи отримав поранення. Вона отримує пенсію як вдова, але не має права претендувати на отримання пенсії як жертва сексуального насильства, – каже моя співрозмовниця.

Є й інший прецедент. Мати вбитого на війні сина отримує пенсію 170 євро. Це майже удвічі менше, ніж щомісячна виплата жертвам сексуального насильства під час війни. Якщо жінка розраховує на отримання цієї, більш високої пенсії, вона має відмовитися від “синової”.

– Отримати пенсію жертви сексуального насильства означає для неї поставити свій власний біль вище, ніж біль від втрати дитини. Тому жінка відмовилась. Вона сказала, що ніколи не зрадить пам'ять про сина, – розповідає Кадіре Таріхай.

Вона радить українцям врегулювати ці нюанси на законодавчому рівні, аби гарантувати всім постраждалим право на сатисфакцію.

Майже детективна історія

– Коли я набралася сміливості створити Центр, нас називали “організацією ганьби” й казали, що ми хочемо присоромити громаду, – згадує Кадіре про перші роки своєї діяльності. – Ми хотіли ідентифікувати постраждалих, а нам казали: “Навіщо ви приходите сюди, навіщо підіймаєте цей біль?”. Розумієте, менталітет мешканців Дренасу відрізняється від способу мислення мешканців інших регіонів. У Косові було табу на розмови про сексуальне насильство, але в Дренасі це табу було ще суворішим. Наш уряд підтримував військових та ветеранів війни, а про зґвалтованих жінок ніби забули. Тема сексуального насильства замовчувалася роками. Постраждалих соромили, принижували. Через це чимало жінок вкоротили собі віку.

Представники Центру спробували багато способів розмовляти з жінками, аби визначити, що вони пережили сексуальне насильство. Несподівано путівною ниткою став дуже специфічний і трагічний нюанс.

– У війну було дуже багато групових зґвалтувань, – пояснює Кадіре. – А значить, коли одна жінка говорила про себе, вона одночасно говорила про 50 інших, які також були згвалтовані. Коли постраждала розповідає свою історію, вона називає ім’я іншої потерпілої, своєї подруги. Ми одразу йдемо до тієї жінки і несемо їй пакунок, в якому знаходяться всі матеріали для роботи: нитки, голки, тканина тощо. Двері відчиняє чоловік і розпитує, хто ми й чому прийшли. Ми відповідаємо, що представляємо недержавну організацію, яка займається виготовленням біжутерії та жіночих прикрас. Ми хочемо запропонувати жінкам співпрацювати, аби в подальшому продавати її вироби. Якщо чоловік відмовлявся, ми йшли і чекали, коли він піде з дому. Тоді ми повертались і знов стукали в двері. Жінка впускала нас всередину і ми починали спілкуватися. Казали, що знаємо її історію від подруги, вона плакала: “Мені страшно про це розповідати, бо навіть стіни мають вуха”.

Часто представникам Центру доводилося йти на хитрощі, аби ідентифікувати тих, хто вижив.

– Ми впізнали кількох жінок, які постраждали від згвалтування, під час роздачі продуктових наборів, – розповідає Кадіре. – Ми сказали чоловікові, що допоможемо його родині, але за продуктами має прийти його дружина. Жінка приходила до нас, а чоловік чекав її в авто. В цей час ми проводили з нею інтерв’ю і записували інформацію про пережите нею насильство.

Так само отримували інформацію про потерпілих, коли проводили кампанію проти раку молочної залози та робили пап-тести для ранньої діагностики раку шийки матки. Чоловіки цих жінок навіть не здогадувались про те, що вони свідчили про своє згвалтування.

– Якби мені сьогодні запропонували повторити цей досвід, я б, напевно, вже не наважилась, – зізнається Кадіре Тахірай. – Це було надто ризиковано. Але тоді це було необхідно для того, аби зрозуміти реальні масштаби трагедії.

Під час війни пані Кадіре зазнала сильного болю. Вона була вагітною, але втратила дитину. Каже: війна розбила її життя на друзки.

– Я була біженкою. Чоловік помер. Я сама виростила своїх дітей. У мене завжди було бажання зробити все, щоб мої діти не відчувати себе обділеними. Я намагалась працювати якомога більше, щоб не лише допомагати своїй родині, а й іншим жінкам, які постраждали від сексуального насильства під час війни. Я пишаюсь тим, що ми допомагаємо цим жінкам, – ділиться вона.

Наостанок нашої розмови Кадіре Тахірай висловила щире сподівання, що українські жінки, діти й чоловіки, які пережили сексуальне насильство від російських окупантів, знайдуть підтримку і сили жити далі. Вона радить українцям та українкам не припускатися таких помилок, як у Косові, та своєчасно ініціювати підтвердження статусу постраждалої особи, не відкладаючи в довгий ящик. Пані Кадіре закликає урядові та громадські організації допомагати потерпілим від сексуального насильства вже зараз, а не залишати цю справу на потім.

–  Я сподіваюсь, що народ України вчасно візьме ініціативу, щоб підтримати людей, які пережили наслідки війни та сексуальне насильство під час війни. Тому що в Косові допомога та підтвердження статусу постраждалих прийшли дуже пізно, – каже вона.

А ще вона хоче поїхати в Україну й зустрітися з жінками, які зазнали сексуального насильства під час війни.

– Я хотіла б висловити їм свою підтримку і сказати: “Не опускайте руки!”, – каже Кадіре Таріхай. – Ми, косовари, пережили війну і розуміємо вас, як ніхто інший. Зараз ви маєте справу з жорстоким і безжальним ворогом. Але ваша боротьба за свої права має бути так само безкомпромісною і наполегливою. Не давайте нікому закривати вам рота! Ви маєте розповідати світові про те, що роблять на вашій землі російські окупанти.

Кадіре каже, що косовари серцем і душею з українськими жінками, дітьми, літніми людьми. Вона сподівається, що її розповідь допоможе українцям та українкам знайти способи вижити у війні і зберегти своїх близьких.

– Я хочу, щоб ви знали, що ми пережили, як весь процес відбувався, щоб ви цю модель змогли застосувати в своїй країні. Я від усього серця бажаю, що закінчилась війна у вашій державі. А ті, хто постраждали, щоб у їхні серця і душі прийшов мир. Ми маємо багато причин для того, щоб жити й писати історію нашої держави, нашого майбутнього. Ми робимо це заради наших дітей та наших родин.

Людмила Макей

Фото авторки та з фейсбук-сторінки Кадіре Тахірай

Цей текст створено за участю CFI, Французького агентства розвитку ЗМІ в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Читайте також: Марина Бардіна: Новий закон захистить права осіб, які постраждали від СНПК з 2014 року

Забуті жертви війни в Боснії та Герцеговині захищають свої права через 30 років після зґвалтування

Зґвалтування під час війни: як Косово пройшло шлях від замовчування до визнання проблеми