29лютого2024

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. ІСТОРІЯ Олена Журлива: запрограмоване життя чи поетичний псевдонім

ІСТОРІЯ

Олена Журлива: запрограмоване життя чи поетичний псевдонім

Про долю, гідну екранізації

«Вулиця Журливої протіка крізь час…»

Валерій Гончаренко

Сьогодні неймовірно популярною стала тема майбутнього українського кіно. Є запит на ідеї для вітчизняних серіалів. Звісно, можна вигадати чимало сюжетів. Втім, чи не краще братися за цілком реальні біографії людей, підхоплених вітром історії?

Оскільки в житті, як відомо, все набагато цікавіше, ніж у будь-якій найталановитішій вигадці. А в такому, яке прожила поетеса Олена Костівна Пашинківна (Котова), що мала літературний псевдонім Олена Журлива, – й поготів! Навіть важко уявити, скільки серій могла б охопити її неймовірна біографія (бодай один з її періодів), що вмістила в собі справжню поезію, народну пісню, оперний спів; знайомство з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Миколою Вороним, Олександром Олесем; враження від Першої та Другої світових воєн, колективізації й індустріалізації; масових репресій і характеристик конкретних чекістів; вивчення географії не за картою (Черкащина, Київ, Харків, Москва, Алтай, Дніпропетровськ, Кіровоград); емоції від високої людяності, підлості й зради; купання в безмежному коханні…

На Рівненському кладовищі
На одному з кіровоградських цвинтарів, де зараз ховають героїв-земляків останньої російсько-української війни, з 10 червня 1971 року (наразі минає 45 років) спочиває й очевидиця схожих подій майже столітньої давнини, – чи не найпотаємніша жінка української поезії минулого століття. Власне в Кіровограді вона провела останні роки, з яких шістнадцять прикутою до ліжка. На вулиці Фонтанній, пізніше названій на її честь – Олени Журливої, – вона відчула метаморфози комуністичного режиму, від згубного впливу котрого безвинно тяжко постраждала в 30-40-і роки, ставши жертвою політичних репресій, і представники якого несподівано («коливаючись разом з лінією партії») дозволили «ворогові народу» не просто «легалізуватися» (перші роки вона боялася, щоб у місті на Інгулі навіть не дізналися, хто вона, що є…«тією самою» Оленою Журливою), прийшли на допомогу паралізованій жінці в організації нехитрого побуту, заохочували відвідини школярів і студентів, відомих письменників та діячів культури, дозволяли друкуватися в місцевих виданнях і, що головне, видавати книги…

Пантера від чоловічих сердець в «Українській хаті»
Розповідаючи про поетів київського журналу «Українська хата» (1909-1914), авторитетний українознавець-енциклопедист Валерій Шевчук повідомляє, що Олена Журлива народилася 14 червня 1896 (за іншими даними – «Українська літературна енциклопедія» і напис на могилі – 12 (24) червня 1898) року в сусідній Смілі в багатодітній сім’ї вчителя парафіяльної школи. Тобто, незабаром минає 120 років від дня народження поетеси й Музи відомих поетів.

Перші кроки творчого неоромантичного життя в «Українській хаті» промайнули від часу її заснування. Адже з сьомого класу (після успішного складання екстерном іспитів в Уманській гімназії) Оленка навчалася в Печерській гімназії імені Плетньової в Києві. Через бідність заробляла необхідні для прожиття кошти приватними уроками та успішними виступами в хорі Олександра Кошиця (університетська церква) й костьолі (мала ж бо по батькові-матері, відповідно, українсько-польські корені), куди спеціально приходили студенти, щоб почути з її вуст «Ave Maria». «А що гурт хатян складався переважно з молодих людей, – згадувала поетеса Галина Журба, котру через споріднені псевдоніми плутали з Оленою Журливою, – то Ерос і Венера панували всевладно на цьому Олімпі… Головна героїня цих романів, пантера від мужських сердець, була поетка Олена Журлива (Пашківська)…Всі наші хлопці (наприклад, Грицько Чупринка, Микола Вороний, Гнат Хоткевич. – Авт.) мусили перейти справжню чуму від Олени Журливої». «Ікс» чи «ігрек» хотіли через неї вішатись.

І це не були молодечі жарти чи спеціальна кіношна сюжетна лінія. Так, рідна сестра Журливої Катерина згадувала, що напередодні одруження Олени з Котовим застрелився 24-річний студент Ваня Богонько. Цей молодий закоханий білорус надіслав 17 білих і одну червону троянду й записку: «Когда ты прочитаєш это письмо, я буду уже мёртвым». А інший студент, майбутній історик єврейсько-грузинського походження, Йосип Гермайзе усю ніч читав над Ванею Псалтир...
Олена Журлива була незвичною людиною. Попри юний вік, десь у 1910 році сама знайшла помешкання Олени Пчілки й Лесі Українки, декламувала їм власні вірші. Приходила в гості. Ходила на київський залізничний вокзал зустрічати з Грузії тіло Лесі, а потім була на похороні Лесі в 1913 році.

В 1916 році познайомилася з юним Павлом Тичиною, котрий ходив тоді в сірій солдатській шинелі, знайомив з новими поезіями, приказуючи: «Тільки не лайте!». Того ж року під акомпанемент Віталія Лисенка в клубі «Родина» Журлива співала романси, читала власні вірші. (Пройде багато років і, коли вночі в Кіровоград прилетить телеграма про смерть Павла Григоровича, до ранку сестра поїтиме її валер’янкою та бромом. «Я любила Павла Тичину і він мене любив», – скаже прикута до ліжка жінка). «У ті роки, що танули у млі», під час однієї з вечерь, Максим Рильський підніс чарку і сказав: «П’ю за Вашу вроду, за Вашу красу…».
Гайдамака Володимир Сосюра згадував у «Третій роті» про перші знайомства з нашою героїнею. Як у вирі Української революції, на шпальтах офіціозу Директорії – в журналі «Україна» – Олена Журлива його завжди випереджала, тому він «дуже заздрив» їй. Виявилося, що легендарний поет, «хитрий дід» Володимир Самійленко, котрий на той час працював у виданні, віддавав перевагу поезії Олени, а не Володимира. Втім, трепетні почуття до Журливої та її сестри Катерини Сосюра зберіг принаймні до 1932 року, доки не зустрів синьооку Марію.

Від оперної діви до «ворога народу»
Після приходу до влади більшовиків Журливій вдалося «вписатися» в нове життя. Серед знайомих нібито трапився навіть…порядний чекіст Левко Коваленко – чоловік подруги Клави Яковлевої, яку закатували білогвардійці. Саме він допоміг уникнути розстрілу другу-студенту Олени Журливої та її сестри Катерини. А ось брат Клави, котрий також став служити в ЧК, підписав смертний вирок власному батькові, який колись працював у поліції. Згодом, у газеті написали, що «вірний чекіст помер від раку».
Олена вийшла заміж «за інженера Котова, котрий будував мартени». В 1922 році, закінчивши Київський інститут народної освіти, викладала рідну мову на околиці міста, де познайомилася з відомим письменником Степаном Васильченком, і де вони разом творили літературне середовище.

Далі знову все, як у кіно… «Котов почав зраджувати». «Яка там цибуля, – зі сльозами на очах, пояснювала Олена сестрі Катерині, – знов Петро не ночував дома».

У 1926 році небайдужий до долі Журливої драматург Іван Дніпровський покликав поетесу до столичного тоді Харкова. Там, у Державному видавництві України, вона працювала з Тичиною. Тоді ж побачила світ і її перша окрема поетична збірка «Металом горно», а в 1930 – з’явився «Багряний світ».

А ще Олена Журлива виблискувала виступами як мецо-сопрано на столичній (харківській) сцені оперного театру, де виступала в сезоні 1929-1930 років. Кажуть, що у Кіровоградському міському літературному музеї досі зберігається афіша – нагадування про минулу славу.

В 1932 чоловік, Петро Котов, раптом нагадав про себе: попросив повернутися, бо в Москві запропонували роботу. Щоб вселитися в трикімнатну квартиру, треба було їхати з дружиною. Там теж багато працювала в школах для дітей і дорослих. Довелося навчати навіть «трудову славу Радянського Союзу» – шахтаря Олексія Стаханова. Проводила Пушкінські вечори.
Утім, Великий Терор не зважив на все це. 5 жовтня 1938 року о другій ночі прийшли люди «в єжових рукавіцах» і заарештували як українську поетесу. …А хіба не для фільму життєва підказка: слідчим було навіть відомо, що Олена любить мармелад. Під час допитів він лежав на столі…

Далі – заслання на Алтай. На десять років!

Знущання, непосильна праця, поступова втрата краси й здоров’я... «Сестра етапом прибула в Барнаул, – запише сестра Катерина у спогадах, оприлюднених кіровоградцем Віктором Погрібним, – де почалися справжні її муки. Таку молоду, тендітну, вродливу жінку призначили…конюхом диких киргизьких коней!». Одного разу впала з коня й ледь не вбилася. Люди допомогли дістатися до бараку – землянки з двоповерховими нарами.

Приїхав чоловік, який продовжував працювати в Москві. Гарно одягнений, а вона – у ватяних штанях, «кухвайці». Вартовий: «Вот к тебе Котова муж приехал, хотя как-то не верится, что он – твой муж»… Потім були посилки, вміст яких роздавала товаришам по нещастю. Коли стала на ноги мішками носила картоплю. «Це тобі Котова не ялти й не курорти…», – насміхався україномовний наглядач-землячок. Іще вирощувала буряки. Болячки дошкуляли все більше. Отримала дистрофію. А всю подальшу долю (хвороба поступово, за кілька наступних років, відняла не тільки ноги, руки, але й повністю паралізувала, вразивши центральну нервову систему) вирішив укус інфекційного кліща. Коли зробилося зовсім кепсько, пожаліли й відправили на молочну ферму. Там здоров’я дещо поліпшилося, навіть заспівала одну з відомих арій.

Далі знову, як у кіно. Нагодився на коні двадцятип’ятирічний оперативник. І… почав приїжджати щовечора. «Одно только слово, товариш Котова, – звертався схвильовано, – и я у ваших ног!». Відповіла, що заміжня й любить чоловіка. А щоб не знущатися з почуттів молодого хлопця, від гріха подалі, попросилася в інше місце…

Післявоєнні поневіряння
Про дострокове звільнення в 1944 році клопотався депутат Павло Тичина. Чоловік спершу привіз Олену до
своєї матері в Дніпропетровськ, «бо в Києві жив з іншою». Відтоді «особистим секретарем, другом і порадником стала сестра Катерина». «Скільки тортур і страждання перенесла бідна моя сестра», – писала вона згодом... Були лікарні Києва. Знову Дніпропетровськ. Волога підвальна кімната. Чуйність лікарки, єврейки Шор, яка допомагала чим могла. Завдяки Миколі Бажану отримала Олена паспорт. Знову – Харків. Тичина надсилав гроші для лікування… Але вже нічого не допомагало.

Нарешті приїхали до двоюрідної сестри в Кіровоград. Тут Олена Журлива проведе останні двадцять років. Оскільки родич виявився директором театру імені М. Л. Кропивницького, Олена з Катериною стали його постійними відвідувачами. Певний час працювала в Інституті удосконалення вчителів. Нікому не казала, що Олена Котова і Олена Журлива – одна й та сама людина. Проте, років через два дізналися… Першими навідалися Віктор Ярош і Микола Смоленчук.

Ще про одну трагічну обставину розповідає дослідниця життя і творчості поетеси Людмила Сікорака, мовляв, Олена Журлива «збиралася залишити спогади про знаменитих сучасників, з якими зводила її доля. Однак… Спогади про Павла Тичину Олена Журлива віддала Григорію Донцю, який прочитавши їх, вирішив ознайомити Лідію Петрівну, дружину поета. Лідія Петрівна спогади спалила, бо надто відверто висловилась авторка про її чоловіка, їхні колишні стосунки». Невідома доля й спогадів про Олександра Олеся…

Тож, дійсно, хіба Журлива – просто поетичний псевдонім, а не запрограмоване цим словом життя? І чи не гідна її доля екранізації? Тим паче, що до неймовірної біографії поетеси останніми роками звертаються все частіше й частіше.

Федір ШЕПЕЛЬ