17серпня2022

ГОЛОВНА СУСПІЛЬСТВО Сільський музей – найбільш незахищена категорія, краєзнавиця з Кіровоградщини

СУСПІЛЬСТВО

Сільський музей – найбільш незахищена категорія, краєзнавиця з Кіровоградщини

75a752 04d06595d5d947488ab6db9f9defacd6 mv2З нагоди Дня краєзнавця на фейсбуксторінці Національного музею історії України опубліковане вітальне слово на адресу краєзнавиці, жительки села Хмельового колишнього Маловисківського району Зінаїди Шевченко.

 

Вона захопилася краєзнавством ще у шкільні роки. Її наставником став вчитель історії, відомий краєзнавець та фундатор районного музею у Малій Висці О. С. Ковтун. Яскравим спогадом шкільного захоплення Зінаїди Шевченко була участь у Всеукраїнському форумі юних краєзнавців у Закарпатті. У 1982 році закінчила Кіровоградський педагогічний інститут та безперервно впродовж 30 років працювала вчителем історії в Хмелівській школі Маловисківського району Кіровоградської області. Краєзнавство стало невід'ємною складовою професійної діяльності Зінаїди Федорівни: краєзнавчі розвідки, охоплення краєзнавчою роботою учнів школи, керівництво науковим товариством та багато іншого. Про це повідомляють Новини громади.

Зінаїда Федоріна приділяла увагу музеєфікації предметів минулого, колекція яких зростала з кожним роком. Згодом виникла ідея створення шкільного музею. Вона стала його фундатором та керівником впродовж 23 років. У 2014 році шкільна музейна збірка була нагороджена Дипломом переможця конкурсу "Кращий музей Кіровоградщини". У 2011 році вчителька стала лауреатом премії «Сім чудес Маловисківщини» ім. О. С. Ковтуна.

З 2016 року, закінчивши свою педагогічну кар’єру, погодилася стати громадським куратором музею історії села Хмельового.

Два роки тому мрійниця З. Ф. Шевченко розпочалася роботу над створенням нової музейної експозиції.

Керівник проекту не нарікає на відсутність фінансування музейної справи, Зінаїда Федорівна шукає шляхи та засоби для реалізації задумів, збереження історичної спадщини регіону. Цієї весни вона написала та подала заявку на конкурс проектів, оголошений в рамках програми «Громадське бюджетування» (бюджет участі) в Смолінській об’єднаній територіальній громаді. Реалізація проекту сприятиме підвищенню статусу та привабливості території громади, адже музейна установа як бренд, презентує територію, її культуру, історію, самобутність. А значить, саме тут бере початок розбудова туристичного потенціалу краю.

Про те, чим наповнене життя сільського краєзнавиці та музейниці – в інтерв’ю з куратором музею історії села Хмельового Зінаїдою Шевченко.

 Розкажіть, що встигли зробити за п’ять років музейної справи вже у ролі куратора сільського музею?

Свою волонтерську діяльність у ролі куратора музею я би розподілила на три етапи. Спочатку я була націлена на науково-дослідну діяльність. Свої наукові доробки з історії краю я презентувала на авторитетних форумах краєзнавців у Кропивницькому. Згодом, після створення ініціативної групи по реконструкції музею у селі Хмельового працювала над поверненням у публічний простір історичного відділу, задекларувавши при цьому головну домінанту його функціонування: збереження музейної автентики, яка є цілісним утворенням і створена в контексті доби.

Та, все-таки, найважливішим етапом моєї музейної діяльності останні два роки була робота над реалізацією проекту «Музей: нова мова пам’яті», яка передбачає створення нової експозиції.

75a752 8f589659d6d04adabfd5af8e121bad96 mv2Як Ви наважились знайти свій власний підхід до аспекта політики декомунізації, тобто як взаємодіяти з радянським минулим?

Останні кілька десятиліть в українському суспільстві триває дискусія: «Комуністична спадщина. Як розмовляти з радянським минулим, якщо ми не можемо його ані відпустити, ані забути»? Ця полеміка була то занадто кволою, то пожвавлювалась, а вже у 2015, після відомого закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» особливо загострилася.

Музейники країни вже багато років шукають нові методи роботи з радянською спадщиною та шляхи її осмислення. І мені, коли я стала у 2016 році куратором громадського Музею історії села Хмельового, прийшлося висловити своє бачення «червоної доби» та «червоної людини», як музейного продукту.

Отже, музей у Хмельовому впродовж останніх 40-а років не зазнав ані ремонту, ані реекспозиції. А це означає, що він являє собою музейну установу, сформовану в контексті радянсько-комуністичної доби. Перша проблема полягала у тому, як позиціонувати музей, добре розуміючи, що будь-які сподівання на державне фінансування реекспозиції марні. Тоді й спало на думку заявити вголос: «ось він – радянський музей, сформований в комуністичну епоху, але це місце, де зразок радянського музейництва може «бути собою».

Зразу ж варто зауважити, що ця ідея не є новою. Цим шляхом пішли музейники багатьох європейських країн. І збереження музейної експозиції, яка у часи створення була покликана уславити радянсько-колгоспну систему, не є українським мазохізмом,− ми не ставимось співчутливо до своїх катів…

Отже, я спробувала поглянути на пласт музейного пропагандистського продукту часів радянсько-комуністичної доби як на щось варте уваги та дослідження, що зовсім не означає згоди з ним. Але тільки так і тільки таким чином можливе перегортання сторінок минулого, а значить рух у майбутнє.

Певне-що, нікого не здивую, якщо скажу, що моє бачення законсервованої впродовж 40-а років музейної експозиції історичного відділу у сільському музеї видається декому незрозумілим, навіть більше – крамольним.

Наприклад, нещодавно молодий чиновник, тільки-но переступивши поріг історичного відділу музею та побачивши неутилізовану радянську символіку на стендах, зразу ж, не промовивши ні слова, в кращих поведінкових зразках радянської бюрократичної машини того ж дня надіслав лист-пасквіль до обласної установи, що здійснює супровід громадських музеїв Кіровоградської області. Я була і є готова до такої реакції, адже розумію, що для багатьох єдино незаперечним є лише «вічне сьогодні», втілене у гіпсокартонному євроремонті. А ще саме по категоричному неприйнятті будь-якого радянського артефакта можна упізнати типову поведінку людини радянського штибу. При цьому вік не грає ролі, тут діють світоглядні фактори. Людей, що мають інші цінності я впізнаю по спокійному інтересу до радянського минулого. Це вже люди нової генерації, у яких відбулося перезавантаження взаємодії з минулим, і у них епоха колгоспів-радгоспів викликає звичайний інтерес, допитливість та готовність до альтернативного бачення та прочитання колоніальної спадщини.

Розкажіть про нову музейну експозицію.

По-перше, і це дуже важливо, слід зауважити, що поява нової музейної експозиції була б неможливою без потужної фінансової підтримки благодійників та волонтерської праці небайдужих краян. Адже кімната, де її було змонтовано являла собою суцільну руїну, захаращену усіляким непотребом.

Отже, впродовж двох останніх років, з різних причин дуже повільними темпами, але вдалося здійснити серйозну реконструкцію приміщення, яке сьогодні перевтілено у нову музейну залу.

Окреме слово слід сказати про концепцію нової експозиції. Тут було застосовано декілька стратегій, серед яких пріоритетність надається саме колгоспній тематиці, яка географічно і політично є невід’ємною складовою минулого села Хмельового, колишнього Хмелівського району.

Музейний продукт нової експозиції передбачає висвітлення історії села Хмельового в контексті історії України, характеризується компромісом та еклектизмом: з одного боку збережено пам’яттєві маркери радянського минулого села. А з іншого – набувають гласності табуйовані в часи панування комуністичної ідеології персоналії, факти та теми. Тобто, я намагалася наповнити нову залу контентом, що співзвучний зі східноєвропейськими практиками музеєфікації радянсько-комуністичної спадщини. При цьому вектор інтересу до історичного минулого повернуто до переосмислення радянської повсякденності колгоспного життя. Отже, я застосувала стратегію примирення радянської спадщини з новочасною ревізією комуністичного минулого.

Як упорядник нової експозиції, мушу сказати, що у висвітленні періоду існування радянсько-колгоспної системи на селі мені не вдалося урівноважити представлені музейні артефакти за принципом «хороше-погане». Тут присутнє суб’єктивне бачення комуністичної епохи, де пам’яттєва палітра чітко окреслює злочинні практики комуністичної влади.

Очікую, що цей підхід викличе інтерес та виправдає назву проекту «Музей: нова мова пам’яті».

Де брали експонати для нової експозиції?

З моїм чоловіком, Шевченко Василем Івановичем, теж фаховим істориком ми впродовж життя накопичували історичні артефакти, документи та матеріали, зібрані у середовищі, де живемо вже майже 40 років. Разом прийняли рішення подарувати ці старожитності сільській громаді. Про кожен експонат в експозиції можу багато розповідати. Наприклад, в експозиції представлено три(!) експоната, що документують події Голодомору 1932-1933 років. Один з них це ─ фрагмент вишиваного рушника, частина якого у 1933 році стала поховальним одягом для хлопчика Веніаміна.

Гордістю експозиції є колекція писанок, відтворена за мотивами зразків, зібраних саме на теренах нашого краю в кінці 19 століття відомим вченим, засновником музейної справи на Єлисаведградщині Володимиром Ястребовим. Маємо гордитися тим, що серед писанкових зразків, зібраних дослідником на теренах Кіровоградщини найбільш представленим виявився Маловисківський район. Про це дізнаємося з книги співробітника Кіровоградського обласного краєзнавчого музею П. Рибалка «Колекція писанок Володимира Ястребова ─ консолідуючий фактор національних культур», видана у м. Кіровограді в 2010 році до 155-річчя від дня народження В. М. Ястребова. То ж, дуже символічно, що за справу відтворення історичних писанок взялася саме наша землячка Ірина Михалевич. Вона і передала для експонування зразки своїх творів. Отож, традиція писанкарства у нашому краї – не фантом, а лише одна із забутих, загублених сторінок нашої минувшини. Про це розповідає нова експозиція Музею історії села Хмельового.

Варто згадати про експонат, що спочатку був ідеєю, яка знайшла підтримку серед жителів сільської громади. Це ідея створення великоформатного вишиваного полотна, на якому мали би постати сюжети найдавніших зразків вишивки, зібраних впродовж останніх 30 років у селі Хмельовому. Десять років майстрині села вишивали по черзі рушник. Центральне місце на Рушнику єдності села (таку назву дала засновник проекту) займає Берегиня ─ символічний образ жінки з піднятими руками, що своїм походженням сягає у глибоку давнину. Чільне місце на рушнику посідає дерево життя, сюжет якого спроектувала майстриня Наталія Черниш, а втілила його у вишивку Ксенія Кушпіль. Зараз робота над колективним проектом завершена і Рушник єдності села посів почесне місце у новій музейній залі. Тож, музей став ще й фабрикою ідей для гуртування громади.

Як Ви визначаєте цінність музейного предмета?

Відвідувач, який приходить до музею мотивований побачити цінні речі. Адже кожен музей славиться своєю унікальною колекцією. Проте, цінність предмета у музейній вітрині дуже суб’єктивна. Для однієї людини побачене набуває значущості після розповіді екскурсовода, для інших ─ сприйняття колекції відбувається через кількість предметів з дорогоцінного металу та коштовного каміння… Для мене ж найціннішими артефактами є ті, які «вміють розмовляти». Наприклад, у Музеї історії села Хмельового є копія ікони «Видение пресвятой Богородицы русскому отряду при поражении германских войск в Августовских лесах». Продублював релігійний сюжет на липовій дошці олійними фарбами декілька років тому учень місцевої школи Пильщик Віктор. Для когось цей витвір сакрального мистецтва не викличе, можливо, будь-якої уваги… Та я ставлюся з особливим захопленням саме до цього експоната, адже сюжет ікони несе в собі такий дивовижно-захоплюючий зміст, який надовго западає в душу і спонукає до сприйняття зображеної події в контексті однієї з найдраматичніших подій ХХ століття ─ Першої світової війни. Є у мене і найулюбленіший музейний предмет ─ дитячий глиняний свистунець, знайдений місцевими людьми під час земляних робіт. Він інтригує у пошуках відповіді на запитання: «Скільки років цій знахідці? Можливо тисяча? Скільки поколінь дітей ним гралися?»

І ще одна думка про ціннісні орієнтири в музейництві. Існує погана практика вимірювати музей за кількістю експонатів. Виходить, що, якщо в музеї 300 тисяч експонатів, то він крутий, а якщо буде зберігатися одна «Джоконда», ─ ні. Бо у ньому лише один експонат, а, отже, туди ходити не варто.

У кожного музею має бути своя «Джоконда». А чи є у Хмелівському музеї така «Джоконда»?

Звісно ж, є! Щоб заінтригувати відвідувачів додам: назва цього експонату починається зі слів «єдина у світі».

Звісно, домінуюче значення у реалізації проекту є його куратор, але не менш важливе ─ джерела фінансування. Розкажіть детальніше, де брали кошти?

Так, дійсно, потрібні були немалі кошти, адже приміщення музею потребувало капітального ремонту: через багаторічне протікання покрівлі стеля і підлога втратили будь-який вигляд придатності, вікна були розбиті… Тобто, для того, щоб розпочати монтаж нової експозиції треба було знайти гроші та здолати руйнацію самої зали.

На початку проекту музей отримав фінансову допомогу саме місцевих мешканців. Це були депутати Хмелівської сільської ради останнього скликання, активісти, працівники сільської ради. Певний відсоток витрат на ремонт було задіяно з бюджету сільської громади. Пригадується, першою допомогу надала музею Музика Ольга Вікторівна.

По-друге, до фінансування проекту долучилася «діаспора». Це ─ люди-вихідці з Хмельового, які пройнялися ідеєю відродження музейного простору. Вважаю за честь назвати імена цих меценатів. Це Іван Володимирович Тараненко, Тамара Анатоліївна Сопілка, Олег Григорович Бубон.

Варто окреме слово сказати про Зінаїду Іванівну Шапошнікову, на сьогоднішній день депутата Смолінської селищної ради. Вона змогла донести ідею необхідності реконструкції сільського місця пам’яті до людей та знайти фінансову підтримку в цій справі в особі Володимира Вікторовича Тасенка, працівників агрофірми «Союз». Сказати цим людям просто «дякую» мало, треба знайти вищі та більш місткі та значущі слова. Адже кошти та працю інвестовано у святу справу – збереження пам’яті про людей, які розбудували наш край.

Чим були мотивовані люди, які долучилися до проекту?

Для мене особисто найбільший інтерес представляла саме історія краю, її унікальність, неповторність, малодослідженість. Адже, кожна локальна історія, − найзрозуміліша, бо розповідає про близьке, те, що було або є поряд. Багато років я надихалась життєвими сюжетами своїх земляків, а тепер хочу, щоб про це довідалось більше людей…

Окрім того, маю переконання, що музейна установа у селі вкрай потрібна для того, щоб провінція не почувалася обділеною духовно. Впевнена в тому, що село несе в собі великий туристичний потенціал, але треба доносити до людей цей меседж, робити його видимим.

А найголовніше – всі учасники проекту мали на меті повернути зв’язок із музеєм нащадкам тих, про кого розповідає музей.

Якщо говорити про людей, які у різний спосіб брали участь у відродженні музейного простору у Хмельовому, то багато з них керувались простим бажанням зупинити руйнацію місця пам’яті.

Що для Вас найважливіше у музейній роботі?

Три речі, які я виокремлюю у діяльності будь-якого музею:

Перше. Це місія сучасного музею, основний зміст якої зводиться до запитання: «Для чого існує музей»? Музей має служити розвиткові суспільства. Тобто, музей працює з минулим, але задля майбутнього.

По-друге, музей ─ це місце пам’яті, у центрі експозиції якого має бути Людина. Не події, не якась політична сила, а саме людські долі. І перевага маленького провінційного музею у тому, що він розповідає про людей,які ще недавно жили поруч, на сусідній вулиці, а їх нащадки кожного дня ведуть своїх дітей до місцевої школи.

Третє: у музеї надзвичайно важливим є людський фактор. Кожен артефакт у музеї є дуже суб’єктивним, тобто інформаційно музейний предмет може «заговорити» лише вустами музейного працівника. І тут необхідна не тільки творчість та ораторське мистецтво, а ще й науково-пошуковий підхід. А це означає, що вирішальним фактором успішності музейної експозиції є фаховість музейних працівників. Майстерність останніх ще полягає і у тому, щоб знайти підхід до будь-якої категорії відвідувачів та будувати містки між поколіннями…

 На яку аудиторію розраховуєте?

Це місце буде цікаве всім: дітям шкільного віку зможуть атмосферно і продуктивно працювати над написанням рефератів з історії рідного краю або наукових робіт для Малої академії наук, люди старшого віку задовольнити свою потребу в осмислені минулого, кожен відвідувач отримає шанс вшанувати пам’ять про пращурів. До музею проляжуть шляхи дослідників генеалогії, яких цікавить минуле своїх рідних та близьких або й історії цілих родин. Вже сьогодні є запити на ці теми не тільки з Одеси чи Білої Церкви, а й з Росії, Канади та Венесуели.

Розкажіть про якусь подію з буття Музею історії села Хмельового.

Перебуваю під враженням зустрічі у музеї з Олегом Володимировичем Гуцолом. «Хлопець із села» (народився у селі Новогригорівка, що неподалік Хмельового), як він себе називає, наділений непересічним талантом та наполегливою вдачею, зміг піднятися до вершин слави та визнання.

Олег Гуцол – журналіст, графічний дизайнер, художник-карикатурист, ілюстратор, який уже тривалий час проживає в Білорусі.

Знаю про цього талановитого земляка давно, з цікавістю слідкувала за злетом його мистецької кар’єри, але особисто випало поспілкуватися вперше. Вразила ерудиція, приязне ставлення до всіх і до всього, простота та товариськість, україноцентричний світогляд, чудове володіння рідною мовою попри багаторічне проживання в Білорусії. Він - щаслива людина, тато чотирьох дітей, найменшій - 5 років. Він людина, яка притягує своїм талантом та неординарністю.

Серед багатьох чеснот, наділений великою щедрістю, адже подарував музею 15 авторських робіт. Фонди поповнились скарбничкою творів майстра, які мають посісти рейтинг найцінніших надбань Музею історії села Хмельового.

 Попри Вашу оптимістичну налаштованість, поділіться болючими питаннями свого музейного подвижництва. Які маєте проблеми, мрії, бажання?

Сільський музей – найбільш незахищена категорія музеїв. Поки-що, можу сказати таке: музею у Хмельовому дуже пощастило отримати таку підтримку від небайдужих патріотів-меценатів та активістів-волонтерів.

Проте, на даному етапі є, проблема, яка бентежить найбільше. Справа у тому, що після завершення адміністративної реформи та входження Хмелівської територіальної громади у комунальну власність Смолінської селищної ради Музей історії села Хмельового не було взято на облік до переліку майна Смолінської ОТГ. Тобто, всупереч неймовірним зусиллям волонтерів, меценатів, спонсорів та реалізації проекту, музей має невизначене та хитке становище…

Але, дійсно, не полишає оптимізм і я сподіваюсь, що, можливо, не зразу, з роками, значення політики пам’яті на державному рівні та значення музею, фактів, що у ньому задокументовано буде збільшуватись, розширюючи фокус запитів відвідувачів та дослідників минулого.

Читайте також:  Бібліотекарка з Кіровоградщини створила музей старовинних речей і мріє про його розширення

Музейники з Кропивницького мандрували Кучманським шляхом