18серпня2018

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Марія Чеботар: У Польщі не побачиш, щоб хтось курив чи пив пиво на вулиці і дорогу переходив на червоне світло

ІНТЕРВ'Ю

Марія Чеботар: У Польщі не побачиш, щоб хтось курив чи пив пиво на вулиці і дорогу переходив на червоне світло

IMG 4513

Минулого року вона закінчила дев'ятий клас Катеринівської школи Кіровоградського району,  готувалася йти в десятий, коли зателефонувала класний керівник і запитала, чи не хотіла б продовжити навчання в Польщі.

 

Порадившись із батьками, вирішила скористатися несподіваною пропозицією, тим більше, що витрати на проживання, навчання та харчування поляки брали на себе. Нині Марія Чеботар приїхала на канікули в рідну Обознівку. Охоче погодилася відповісти на запитання кореспондента.

IMG 4495

– Марійко, ти, коли поїхала до Польщі, дуже скучала за рідними, друзями?

– Звичайно. Мені було всього п'ятнадцять,  і я ще ніколи так надовго не залишала ні батьків, ні сестричок, яких у мене три, ні друзів. Тому в перші дні дуже сумувала, але лекції і практичні заняття відволікали, а ще боротися з ностальгійним настроєм допомагала Анжеліка Ткач із Підвисокого Новоархангельського району – ми з нею вчимося в одному класі.

– Ти навчаєшся у коледжі міста Замостя. Розкажи про це, будь ласка, детальніше.

– Коледж готує кухарів, кондитерів і столярів. Я вчуся на кондитера. Процес навчання передбачає як лекції, так і практичні заняття: два дні на тиждень – у нас практика, решта днів – лекції. Мова викладання – польська. Її ми вивчали перший місяць, і цього вистачило, щоб почати слухати лекції. Сьогодні я вільно спілкуюся польською, чого не можу сказати про писемну – важко дається граматика.

IMG 4514– Як проходять практичні заняття?

– У понеділок і вівторок ми ходимо в кондитерський цех, де вчимося готувати, наприклад,тісто різних видів, потім з нього робимо ласощі, які продаються в сусідньому кафе. Але це ще тільки ознайомлення з майбутньою професією, грунтовно вивчатимемо її на останньому, третьому курсі, коли вже не буде лекцій.

– Тобто зараз ти здобуваєш середню освіту. Як тобі даються загальні дисципліни?

– Легко, адже багато з того, що вивчаємо в коледжі, ми проходили в школі. Проте це зовсім не означає, що ми можемо дозволяти собі байдикувати. Поляки вважають: якщо тобі надано можливість навчатися безкоштовно, ти маєш вчитися добре.

– Ти вчишся добре?

– За підсумками першого курсу всього одинадцять учнів із 240 здобули право на отримання стипендії в новому навчальному році, і я одна з них. Потрібно було набрати середній бал не нижче 4,75, і це мені вдалося.

– З чим тебе і вітаю. А тепер кілька слів про побутові умови, як ви відпочиваєте.

– Живемо в гуртожитку,  умови дуже добрі. У кімнаті нас четверо, є ванна, туалет. Кухня окремо, але нею ми майже не користуємося, оскільки нас годують у студентській їдальні безкоштовно. Щодо відпочинку, дозвілля, то час на це є – можеш читати, займатися спортом, гуляти по місту. Ніхто ні до чого тебе не примушує. Але багато чого узгоджується з куратором. Він, наприклад, вирішує, коли ми маємо повернутися в гуртожиток. Взагалі він дуже за нас турбується – при потребі везе в лікарню, вирішує інші якісь питання, обов'язково приїздить серед ночі, коли хтось порушує диcципліну. 

– І таке трапляється?

– Рідко, бо за порушення дисципліни можуть і з коледжу відрахувати, і тоді доведеться додому повертатися. 

– Ти згадала про лікарню. Лікування для вас теж безкоштовне?

– Ні, за надані нам медпослугими платимо, а потім звертаємося до компанії, в якої застрахувалися, щоб вона компенсувала нам витрати. Якщо страхова компанія польська – жодних проблеми не виникає, з нашими буває всяке.

– Про ставлення до українців у Польщі можна почути різне, а які твої спостереження?

– Можуть бути якісь недружні погляди з боку польських учнів, бо їм заздрісно – вони старші за нас на рік-два, а навчаються гірше, оце і все. Дуже толерантно поводяться з нами викладачі, мешканці міста. Всі доброзичливі, привітні. Один тільки приклад. Коли ми прибули в Польщу, з вокзалу нас забирав автобус. У коледжі з'ясувалося, що хлопці повантажили не всі рюкзаки, зокрема, й мій. По-перше, ніхто наших рюкзаків і пальцем не торкнувся, поки вони були на вокзалі, а по-друге, мене вразила поведінка водія: він нікому не дорікав, не висловлював обурення, а розвернувся й поїхав на вокзал, хоч це й далеченько було.

– Українці у вашому містечку є?

– Дуже багато. Вони, як правило, в кафе працюють, і дуже раді нас бачити, завжди намагаються чимось пригостити.

– Усі, хто побуває в Польщі, заздрять полякам, що в них всюди чисто, порядок.

– В наших селах Обознівці чи Катеринівці не гірше, от тільки там і будинки кращі, і дороги, а ще ти не побачиш, щоб хтось курив чи пив пиво на вулиці, і на червоне світло світлофора там ніхто не ризикує ходити, бо всюди відеокамери, і поліція тебе знайде швидко і штраф випише чималенький. У міському транспорті немає «зайців», оскільки це не вигідно – за безбілетний проїзд ти сплатиш 100 злотих, що дорівнює 720-730 гривням. Сподіватися, що ти втечеш, теж марна справа, польська поліція працює ефективно. 

– І насамкінець. Які плани на майбутнє?

– Не повірите, в коледжі мені сподобалася німецька мова, вона дається мені дуже легко, то я мрію побувати і в Німеччині.

– Тоді бажаю, щоб мрія твоя здійснилася.

– Дякую.

Сергій ЧОРНИЙ