СУСПІЛЬСТВО

Що писав «король жартів» Олександр Яблоновський про своїх земляків

«Історичний календар Кіровоградщини на 2020 рік» Володирира Боська нагадує про листопадовий ювілей – 150-річчя від дня народження – прозаїка й публіциста, «короля жартів» Олександра Яблоновського (1870-1934), котрий в еміграції 1928 року став «головою Ради Спілки російських письменників і журналістів». 

Народився він у Єлисаветградському повіті Херсонської губернії, зараз це Кетрисанівка Бобринецького району. Справжнє прізвище – Снадзський. Дворянського роду. Закінчив гімназію в Одесі та юридичний факультет Петербургського університету. В літературу прийшов 1893 року. Відтоді друкувався у найвідоміших на той час журналах. У 1912-1913 роках світ побачив тритомник його творів. В 1920 році з частинами Добровольчої армії евакуювався до Єгипту. Відтоді жив у Берліні та Парижі. Активно друкувався, переважно, як фейлетоніст. Зайняв непримиренну позицію щодо більшовицького експерименту. Створив зловісні образи правлячої державної верхівки СРСР: Леніна, Троцького, Дзержинського, Калініна... Писав про голод 1930-х років, наводив «жахливі цифри загиблих». Протестував проти звірячого знищення духовенства. На думку письменника в радянській Росії «здійснюється стільки злочинів проти людства, що мимоволі напрошується порівняння з епохою Івана Грозного». З гіркотою писав про «засекречену розпродажу більшовиками культурних цінностей за кордон». Його хвилював стан літератури й письменників на батьківщині. Особливо обурювався «прислужництвом» Володимира Маяковського, Олексія Толстого, Максима Горького, а також французьких письменників Анрі Барбюса й Анатоля Франса, котрі вітали радянську владу. Горький писав з цього приводу: «А. А. Яблоновский осатанел. Очень жаль его, он был человек небесталанный».

Звісно, що, як прихильник старого ладу, критикував він і діячів Української революції. Знавець преси столітньої давнини, бібліотекарка Світлана Ушакова розповіла, що тогочасна газета «Нова Рада» писала, як «фельєтоніст «Русского слова» Яблоновський насміхається з Центральної Ради, як нібито  органу, позбавленого підтримки з боку народу. Мовляв, тільки й усього, що «молодий чоловік Терещенко побалакав з молодим чоловіком Винниченком, і в результаті вийшла автономія, подиктована «волею народу».

Разом з тим, у творчому доробку відомого земляка було й інше. У 1933 році щойно після смерті корифея українського театру у львівській газеті «Діло» з’явився «Спомин про Миколу Садовського». Того ж  самого уїдливого публіциста Олександра Яблоновського. «Я ніколи не був прихильником українського театру. Я завсіди бачив у ньому провінціалізм і незагладжене тавро «полтавського мистецтва». Але я мав нагоду зблизька приглядатися самовідреченій праці цього театру і завсіди клонив голову перед шляхетною завзятістю та справді зворушливою любов’ю до своєї батьківщини. Невичерпану любов до своєї справи проявляв покійний Микола Карпович (Садовський). Його сценічне життя це були перегони з перешкодами і, що найприкріше, з перепонами штучними, спеціально будованими на шляху українського мистецтва. Був час (про нього тепер ніяково згадувати), коли молодий, щойно з пелюшок розвинений український театр уважали «небезпечним» із національного погляду і коли вживали «заходів», щоби боронити перед ним російський театр, непомірно сильніший. А задля того «вєдомство печаті» домагалось, щоби кожна українська вистава мала теж поруч і російську виставу. Це було незвичайно глупе і нікому непотрібне. Російські водевілі на українській виставі йшли на «затичку». Їх виставляли будь як «тільки для поліції» і публіка на них не дивилась. Але вони були тягарем для бюджету українського театру і дослівно руйнували його. Пригадую собі, як М. Садовський тільки головою крутив з цього приводу і з невисловленою гіркотою казав: "Кацапізм заїдає!" Це була чиста правда. «Кацапізм» їх заїдав. Дрібні причіпки, божевільна цензура, невпинні удари рублем, примусові російські п’єси все це як залізні ланцюги висіло на слабім тілі новонародженого театру. А все ж він робив своє цей новий театр. Жменька талановитих людей, яких можна було нарахувати на пальцях, створила авдиторію, створила репертуар, створила кадри артистів І прославила кількох людей «всеукраїнською славою». Поміж ними одно із перших місць займає Микола Карпович Садовський, колишній російський офіцер, потім із ласки Божої український актор. Це був українець від голови до п’ят і я рідко бачив людей до такої міри відданих своїй національній ідеї. Більш як фанатик. Більш як закоренілий. Раз у більшому товаристві були ми у нього на хуторі, біля Києва і мене вразила повнота індивідуальності цієї людини. У нього навіть собаки брехали і коні іржали по-українськи. Навіть карасі у ставку були без сумніву українського походження. А сам господар у вишитій сорочці, в українській «однорядці», у синіх штанях завширшки Чорного Моря, найчистішою українською мовою запрошував нас до хати. Де тільки за столом, коли почали гостити по-українськи можна було як слід оцінити весь цей національний кольорит. Горілку подавали десяти родів і весь час українську: тут і слив’яночка і терновочка і нечуй-трава і якийсь там столітній український мед, який пив іще Мазепа, і другий мед від малоруського гетьмана Дем’яна Многогрішного, і якісь там пампушечки, і галушечки, і вареники трьох родів, і книші, і ковбаса, яка «огризається» на сковороді. І все це гості пили та їли при звуках старих застільних українських пісень. Це був благородний націоналізм, який нікому не накидувався і свого не цурався. І було приємно все це бачити. І в цій обстановці ясніше ставало обличчя фанатика-актора, що всю свою душу віддав у службу рідному мистецтву. Небагато їх було на Україні і не чути, щоби нове покоління переросло своїм талантом своїх дідів».

Ось таким талановитим і неоднозначним лишився «король жартів», що народився в Серединній Україні, Олександр Яблоновський. До речі, як стверджують краєзнавці, в Кетрисанівці збереглася церква, де хрестили письменника й журналіста.

Федір Шепель,

фото з Інтернету та з колекції бібліотеки імені Дмитра Чижевського