СУСПІЛЬСТВО
В обласному краєзнавчому музеї з’явилися нові надходження до фондів закладу
- Останнє оновлення: 11 листопада 2020
Досі в окремих публікаціях Інтернет-видань йдеться про 1860 рік, як рік народження геніальної української акторки Марії Заньковецької (у дівоцтві – Адасовської).
Тому не дивно, якщо хтось подумає, що говоритимемо про святкування чергового ювілею народної артистки Української РСР. Втім, робити цього не будемо. Бо, насправді, народилася уславлена театральна діячка дещо раніше, у 1854 році. А містифікація, що виявилася доволі живучою, знадобилася їй тоді, коли закохалася в майбутнього корифея українського театру Миколу Садовського (Тобілевича), котрий виявився молодшим за неї на два роки...
Але й без цього неважко знайти інші інформаційні приводи, щоб завести мову про одну з найвідоміших жінок давньої та сучасної України, котра, до того ж, 27 жовтня 1882 року дебютувала в Єлисаветграді на професійній сцені в ролі Наталки Полтавки та ще й вперше під сценічним псевдо Заньковецька.
Днями заступник директора Кіровоградського обласного краєзнавчого музею Павло Рибалко ознайомив з новим надходженням до фондів закладу – повним комплектом колись популярного ілюстрованого тижневика «Нива» за 1903 рік. Серед іншого, на сторінках журналу можна знайти статтю «М.К. Заньковецкая». В анонімному матеріалі, підписаному від імені «автора «Ниви», йдеться про гастролі української трупи уродженця Єлисаветграда й учня Марка Кропивницького Онисима Суслова (1857-1929) в Петербурзі. Хочемо подати зміст статті якомога повніше в українському перекладі, оскільки цитується вона дуже рідко, до того ж уривчасто. Тому, на жаль, лишається мало відомою широкому загалу.
«Нинішні спектаклі малоросійської трупи в Петербурзі воскресили колишню славу малоросійського театру, що так гримів років десять тому в Петербурзі. Малороси користувалися тоді такою ж славою й мали таке ж значення, як в наші дні має московський театр пана Станіславського. Вони «жили на сцені», вони, рішуче всі, до останнього персонажа грали так просто, життєво й правдиво, що й не думалося, й не вірилося, що вони «грають». Не менш реальною і художньою була й обстановка, і весь реквізит їхніх п’єс, і тільки самі п’єси дещо розхолоджували глядачів. Через бідність малоросійського драматургічного матеріалу, артистам малоросійської трупи доводилося ставити старовинні, простодушні твори, а інколи, оскільки не вистачало їх, самим створювати нові п’єси, як, наприклад, «Нещасне кохання» - що належить перу артиста пана Манька, або «Не кажи гоп, поки не перескочиш» - артиста пана Касиненка. При всіх добрих намірах їх авторів, виявилися творами слабкими.
Але, коли в цих наївних і слабких п’єсах виступала талановита «прем’єрша» трупи М.К.Заньковецька, ні наївності, ні слабкості п’єси уже не було помітно. Струнка, худенька артистка грала з таким нервовим піднесенням, з таким внутрішнім вогнем, з такою душею, що театр приходив у хвилювання, горло в глядача стискалося від нервової судоми. «Що це? – мимоволі думалося з тривогою, коли в «Нещаснім коханні» Заньковецька билася в страшних смертельних риданнях, викрита через свій гріх: - Хіба це гра? Хіба це театр? Хіба так плачуть, так побиваються артистки на сцені?». Схвильовані глядачі не хотіли вірити, що це всього лише «вистава», що з талановитою артисткою ніякої реальної трагедії не сталося, й що плаче вона «штучно», а не по-справжньому. А потім на сцену вибігали веселі дівчата й парубки, й приймалися танцювати й співати, й проробляли все це так безпосередньо й живо, й так мало звертали увагу на публіку, що знову в глядачів навертався сумнів: «Та чи театр це насправді? Чи не саме життя, що випадково відкрилося тут, в цій рампі сценічній, театральній обстановці?»
Пані Заньковецька без сумніву повинна зайняти одне з перших місць в історії російського театру, не дивлячись навіть на певну відособленість її репертуару від загальноросійського, не дивлячись і на те, що вона грає все-таки не російською мовою. Та й чи справа в мові? Коли ми дивимося Дузе (італійська артистка - авт.), ми часто не розуміємо жодного слова з того, про що вона говорить, та попри все гра її хвилює й тривожить нас, й говорить нашому серцю ясно про все, що переживає мимоволі артистка в п’єсі. Коли перед нами грала своєю чудернацькою мовою Сада-Якко (японська артистка - авт.) – ми теж розуміли її вислови. Крім мов російської, італійської, японської існує загальна для всіх націй й зрозуміла для будь-кого мова душі. М.К.Заньковецька осягнула цю мову вповні й володіє нею з неймовірною досконалістю й тому мимоволі хочеться порівняти її із згаданими двома артистками чужих країн. У неї є щось спільне з ними: величезний душевний підйом й велика сила сердечних емоцій при зовнішній простоті гри. Якщо порівняти цю просту гру талановитої малоросійської артистки з вимученою, крикливою й цибатою «грою» багатьох інших патентованих прем’єрш російської сцени, то про цих останніх і думати не хочеться, й душа знову поривається до «чистих серцем» талантів малоросійської сцени й до найчистішого з них – до пані Заньковецької».
До цитованої статті додається світлина української трупи Онисима Суслова зразка 1903 року, зроблена петербурзьким власником фотоательє Михайлом Стуколкіним. Серед інших – Марія Заньковецька, жінка, котра своїм неперевершеним талантом назавжди уславила Україну серед інших народів і країн світу.
Федір Шепель,
фото з журналу «Нива» та інтернету
