ІСТОРІЯ

Нова віртуальна книга кропивницького журналіста Володимира Поліщука (ФОТО)

Таких книг у журналіста й письменника з Кропивницького Володимира Поліщука уже за добрий десяток. Більшість написані на матеріалах Державного архіву Кіровоградської області. На краєзнавчу тематику.

Але це не книги в звичному розумінні, тобто не паперові, які можна десь купити, а потім взяти до рук і погортати сторінка за сторінкою. Ці, при бажанні, можна знайти на Інтернет-сайті обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського.

Ось і ту, яку нещодавно презентували у відділі краєзнавства ОУНБ, що має назву «Коли реклама мала власні імена», написану Володимиром Поліщуком у співавторстві з Сергієм Невесьоловим, теж читаю з допомогою ком’ютера. Звичайно для одних це звично, але для більшості читачів - не зовсім. Докоряти авторам не має сенсу, оскільки друкована продукція потребує значних матеріальних затрат. А ось про її зміст бодай дещо слід сказати…

В анонсі написано, що мова йде про історію розвитку та існування реклами в старому Єлисаветграді. Автори наочно доводять, що реклама, якою сто і більше років тому рясніли газети чи то «Голос Юга», чи навіть "Известия Елисаветградского Совета рабочих и крестьянских депутатов" - досі лишається важливим джерелом інформації, наприклад, про минуле місцевих заводів і фабрик. Кому вони належали, скільки людей на них працювало, де знаходилися їх виробничі споруди, яка продукція вироблялася… Йдеться, зрозуміло, не лише про завод сільгоспмашин Роберта та Томаса Ельворті, але й про підприємства Яскульського, Шкловського, Кеслера, Краузе, Жарневича, Кличка та інших.

Крім газетної реклами, стендів для розклеювання афіш з початку ХХ століття на вулицях міста з’являється й світлова реклама. «Електричне освітлення, широка вулична реклама. Чим не Європа»? - писала єлисаветградська газета «Голос Юга» у номері за 4 грудня 1907 року про впровадження реклами у місті «на заграничный манер».

Саме завдяки рекламі краєзнавці можуть тепер дізнатися, наприклад, про виробництво солодощів в Єлисаветграді, заклади з їх продажу. Так, повідомляють автори, за даними «Новороссийского календаря», у 1857 році у місті працювали дві кондитерські. Об’ява про «Віденську кондитерську та пекарню» Марії Кіркеруп, що по Великій Перспективній, виходила у кількох номерах газети «Елисаветградского вестника» у березні-квітні 1880 року. В одному з номерів газети  за 1882 рік друкували оголошення Ф.Гамма про продаж морозива у новому відділенні його кондитерської на міському бульварі навпроти ратуші. Рекламували цукерки також й самі гарно оформлені коробки для них - бонбоньєрки. У книзі вміщено фото співробітника міського музею при галереї «Єлисаветград» Сергія Каракуліна, котрий тримає бонбоньєрки фабрики Волька Вінерова. Цікаво, що батьки композитора Олександра Шусера, уродженця Єлисаветграда, мали одну з найвідоміших міських кондитерських. За словами Володимира Поліщука у місцевому Краєзнавчому музеї він бачив коробки для цукерок саме цього виробника.

Завдяки рекламі дізнаємося чимало й про перші кінотеатри міста на Інгулі. Так, стаціонарний кінотеатр «Биоскоп «Звезда» був відкритий у 1905 році в будинку Маріані на розі Дворцової та Миргородської (нині - Шульгіних) вулиць. Будинок цей не зберігся, на його місці зараз пам’ятник трамваю. Автори щедро цитують давню періодику: «Со второго дня праздников Св. Пасхи в доме Соловьева по Дворцовой начинает функционировать новый синематограф «Иллюзия». Помещение обставлено очень комфортно с мягкой мебелью, балконом и пр.». («Голос Юга», квітень 1911 року). Або: «Херсонский губернатор разрешил А.И.Полонскому открыть илюзион в поселке Новоукраинка Елисаветградського уезда при соблюдении необходимых технических русловий». («Елисаветградский день», 17 січня 1915 року). І ще: «Театр кино-ампир. Строго только для взрослых. С 28 октября сего года по известному роману А.И.Куприна, постановка автора, - Яма» - художественная драма в пяти частях. Ученикам билеты не продаются. («Голос Юга», 28 жовтня 1915 року)». Варто звернути увагу й на те, що в 1912 році в Єлисаветграді було знято кілька документальних фільмів. Знімав їх оператор Мельников. Наприклад, 21 квітня 1912 року «Голос Юга» надрукував таку замітку: «Внимание. Администрации театра «Иллюзия» удалось получить монопольное право кинематографической сьемки выставки на ярмарке в Елисаветграде в воскресенье 22 апреля от 2 до 6 часов дня. Постарайтесь быть в это время на выставке, и вы к нам попадете на экран. Каждый должен быть обязательно веселым и интересным. Будем снимать все в самый неожиданный момент. Во время съемки нам будут демонстрировать почти все экспонаты, а потому это будет самое интересное время выставки».

«Голос Юга» у кількох номерах друкував рекламу фабрики піаніно А.Клебаха, «удостоеной на выставке в Елисаветграде 23 апреля 1906 г. серебряной медали». В оголошенні вказано, що фабрика існує з 1882 року, і знаходиться в будинку Гунькіної по вулиці Дворцовій. Єлисаветградські фотографи також отримували нагороди на різних виставках за свої роботи. На рекламному оголошенні у додатку до газети «Голос Юга» «Весь Єлисаветград» зазначено, що фотограф Ізраїль Бриль отримав золоту медаль з почесним дипломом і золотим Хрестом у Брюсселі від бельгійського короля, а також срібну медаль у Парижі.

Чимало важливої інформації містять оголошення й про готелі та мебльовані кімнати. З повідомлень у місцевих газетах дізнаємося, що на початку ХХ століття у місті лише по Великій Перспективній вулиці їх було понад десяток. Один з найбільш відомих міських готелів «Північний» утримував Шахно Маловицький. У ньому було 39 кімнат для постояльців. Знаходився він у будинку Абрама Барського, нині - приміщення Казначейства. Поліцмейстер міста зобов’язував власників готелів друкувати на сторінках газет повідомлення про своїх постояльців.

Місцева реклама повідомляла, що наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть у Єлисаветграді працювало дев’ять книгарень. Першу відкрив відомий українофіл Володимир Менчиць. Так, Наталія Бракер згадує, що вже 1872 або 1873 року, гімназисткою, купувала перші власні «дорослі» книжки саме в книгарні Менчиця.

 Втім, не будемо повторювати зміст книги. Краще любителям старовини особисто звернутися до електронної бібліотеки. Хто знає, може ще й на сторінках її друкованого варіанту пощастить прочитати також і про те, хто саме й на яких умовах продавав колись «автомобіль, офіцерське сідло й папугу Юру»?

Додамо, що в книзі є численні фотографії згаданої інформативної реклами, а також інший ілюстративний матеріал, зокрема, тогочасні поштівки з колекції відомого філокартистка Юрія Тютюшкіна.

Федір Шепель,

фото автора