ІСТОРІЯ

Особистості: Федір Непоменко - учитель на все життя

Сьогодні, 11 січня, виповнилося б 90 років нашому землякові - прозаїку, члену Спілки письменників України Федору Непоменку, який пішов в інші світи п'ять років тому.

Наразі, маючи за плечима 45 років педагогічного стажу, можу впевнено сказати, що він, немов диригент – аранжувальник, уміло й терпляче вводив учнів колишньої кіровоградської середньої школи № 27, де я навчався, у духовний світ музичного та образотворчого мистецтва, залучав до активних занять вокальним та хоровим співом, навчав нотної грамоти, розуміти мистецтво. Любив повторювати слова Паганіні про те, що музика розлита навколо нас і треба тільки уміти її почути.

Завдяки Федору Івановичу музика стала для мене і святами, і буднями, мріями і спогадами, радістю в житті. Вже ставши педагогом - словесником, був довантажений в школі уроками музики та працював баяністом Новомиколаївського сільського будинку культури Новгородківського району.

Федір Іванович цікаво розповідав про композиторів зі світовими іменами: Бетховена з його великою любов’ю до людей, молодого і вродливого Моцарта, антично красивого Чайковського, ліричного Шопена. Ми слухали записані на платівках їхні безсмертні твори – і здавалося, що велична музика народжувалася просто в шкільному класі, відкривала нам, учням, світ високого мистецтва. А ще ми любили співати – без будь якого примусу.

Маю нагоду відтворити у пам’яті його творчу вдачу - характерну рису, яка вирізняла Федора Івановича Непоменка від інших педагогів рідної школи. Він майстерно грав на баяні, гарно співав, навчав нас малювати і креслити, мав загострене почуття професійного обов’язку, був членом обласного літературного об’єднання, автором двох книг оповідань та повістей: « В ожидании» (1961р.), «Прекрасное мгновение» (1963 р.).

Про письменницький талант Федора Івановича ми, тодішні учні, дізналися від Євгенії Михайлівни Чабаненко – нашого незабутнього директора школи. Він не відмовлявся рецензувати мої перші поетичні спроби і ліричні мініатюри, радів тому, що я став лауреатом ІІ Всесоюзного огляду – конкурсу шкільних творів « Мій сучасник» і побував у Москві в числі його 80 переможців з усього колишнього Союзу, де зустрічався з відомими літераторами.

Про прозу самого Федора Непоменка аж ніяк не можна сказати словами чеховського героя: «Этот писатель туманно пишет». Сторінки його оповідань та повістей «заселені» багатьма персонажами, цікавими типами, взятими з життя, людські характери яких зводяться у їх взаємозв’язку, у створенні різних ситуацій, у діалозі. Їх автор примушує читача радіти і сумувати, хвилюватися за долю героїв творів, співчувати їм, любити і ненавидіти. Створені ним художні образи вимальовуються поступово й часом повільно, цілісними та органічними, пройняті баченням сьогодення.

У його творах простежується « людський фактор», виваженість авторської думки, що тяжіє до філософського узагальнення.

Слід відзначити уміння нашого земляка поєднувати форму і зміст написаного, знання життя з особистими враженнями, зачепити актуальні теми для їх розгортання в творах, а серед характерних зображальних засобів в його художній палітрі можна вирізнити створений образ - символ та образ – деталь у психологічному мотивуванні та трактуванні вчинків літературних героїв.

Прозоре речення, ясність слова теж посилюють увагу до психологічної деталі в його творах як от в оповіданні « Прекрасная незнакомка», яке увійшло до рецензованої мною в обласній пресі біль ніж тридцять років тому книзі прози « Во всей своей полынной горечи», що вийшла друком у видавництві « Молодая гвардия».

Федір Непоменко закликає читача «зупинитися, озирнутися» серед круговерті життя з його сучасними швидкостями. Помітити його деталі, штрихи, на які уваги не звертаємо. Для Сергія Бєлова, інженера за фахом, таким образом – символом стала, зокрема, звичайна жіноча рука, яка трималася за спинку крісла заповненого людьми автобуса. Вона тягнула до себе і юнак почав фантазувати , якій прекрасній незнайомці вона може належати. Він відкрито замилувався викінченістю та красою ліній на руці, відкинувши геть думки про креслення та вузли машин і механізм, які його оточували щодня на роботі. Та ось незнайомка залишає автобус, а разом з нею зникла і природність її єства так і не пізнана Сергієм. І все ж дякує ї за те, що вона подарувала йому « одну з тих чудесних миттєвостей, яких інколи бракує в нашому повсякденному житті».

В іншому оповіданні « Тополек», що увійшло до книги « Дороже золота» (1977 р.), домінує морально - етична тема. Цього разу своєрідним образом - символом є молоденька тополька, яку разом з іншими деревами будівельники мають винищити задля майбутнього гомінкого проспекту. Пошкоджена бортами самоскидів тополя почала засихати, однак знайшовся колишній льотчик, який пересадив та захистив її від руйнівної руки. Як справжній господар ( у цьому вгадується автор оповідання – великий любитель природи – авт.) він дбайливо доглядав деревце на здивування сусіда Парфена Семеновича – людини тверезого розуму та реаліста. А вже наступної весни деревце піднялося, здобувши перемогу над песимізмом сусіда, хоча оповідач й зазначає, що останній « не був жорстоким, без душі».

Наскрізною в оповіданні є думка автора про необхідність бачити красу природи, берегти її для себе і людей. А для цього потрібно оту красу відчувати серцем - і тоді матимеш багатство, повз яке проходив раніш не зупиняючись.

У його вагомому творчому доробку і твори на побутову й сільську тематику ( «Фрося и председатель». « Ревизия», « Огород» ). зміст яких переконує читача в умінні письменника дивитися на явища життя через глибину їх соціальної суті. Зразком психологічної прози є його повість « Во всей своей полынной горечи»

Я не випадково почав розповідь про письменника Федора Непоменка із спогадів про нього як педагога. Школа з її метушливою дітворою потрібна була йому, вдумливому дитинознавцю як складова частина творчого життя. Тож не випадково він вводить до своїх творів образи дітей – з їх радощами і смутками, бо ж хіба це нормально, коли дівчинці Зільці, яка перебуває на відпочинку, дорослий п’яний дядько – власник «Волги» просто так, задля сміху, грубо намазав її обличчя медузами ? ( оповідання « Воскресный день у моря « ). Автор твору робить висновок: коли за грубощами не бачать грубощів – це вже не випадковість, а людська риса характеру. І від того стає страшно. А ось у автобіографічній повісті « Эхо», що увійшла до книжки прози «Без суеты», запам’ятовуються образи шкільного учителя історії Якова Івановича Чунихіна та його рідного села у часи громадянської війни та непу, про події в якому він по крихті збирає цінні для себе відомості.

Мушу відзначити, що на відміну від письменника Миколи Кузьмовича Смоленчука - інститутського викладача, мій колишній вчитель був більш занурений в себе, неохочим до відкриття власної творчої лабораторії для чужого ока. На це вказує, до речі, і літературний критик Володимир Панченко, який зазначав: «Федір Іванович – несуєтна людина. Не терпить показухи, бравади, загалом усякої несправжності й суєтності. У якій би сфері вони не виявлялися. Може, через те і тон його прози – чистий ?» Це правда.

кось я таки розговорив Федора Івановича. Дізнався, що родом він з степового села Любо – Надеждівка Кіровоградського району,

«заселеного» ще з вісімнадцятого століття біглими селянами з Рязанської губернії. За його словами, батько рятуючись від переслідувань органів, бо ж, працюючи головою колгоспу, безкоштовно роздавав односельцям хліб нового врожаю, вимушений був виїхати на Донбас.

Під час війни з нацистськими окупантами сім’я була евакуйована на Кавказ. Середню освіту здобув у місті Черкеську, а після закінчення 1951 року Одеського університету вчителював у Вінницькій області та місті Кіровограді. Як майстер художнього слова формувався в нашому обласному центрі.

Запам'яталися розповіді шкільного вчителя про те, що тривалий час працює над художнім словом аби донести його до читача, бо воно має нести в творі вагоме смислове навантаження, виконувати певну функцію. А писати треба лише про те, що знаєш і відчуваєш, пам’ятаючи, що найменша фальш знецінює хоч як вправно написаний художній твір.

- Отже, для цього треба спеціально вивчати життя? – запитав для себе.

- Що значить слово «спеціально»? Потрібно пізнавати його у всіх проявах, - відповів . - А воно скрізь – там, де ти народився і виріс, де навчаєшся, живеш і працюєш. Просто треба вловити його пульсацію, по - своєму відчути. Уміння пізнати життя - це своєрідний трамплін для створення справжнього художньо правдивого твору. Тому я люблю працювати з школярами, дізнаватися й брати від спілкування з ними щось і для майбутніх творів, і подорожувати гірськими стежинами, зустрічатися з людьми, збагачуватися свіжими враженнями від побаченого і почутого. Все це стає в пригоді за письмовим столом. У цьому особливість будь-якої літературної творчості і праці.

Читаючи оповідання та повісті Федора Непоменка неодноразово згадую нашу розмову, бо ці слова були підтвердженням у його творах.

Не думалося, що по закінченні школи життєва доля знову зведе мене з ним у вісімдесятих роках, коли працював директором кіровоградської СШ № 3, а він - учителем музики...

Якось у розмові почув від колишнього вчителя: «Бачу, що ти досяг своєї педагогічної вершини, бо є такий вислів : » Учень, перерости свого вчителя». Я радий за тебе.».

Від почутих слів трохи знітився, бо ж все одно вважав і вважаю його своїм вчителем.

Справжнім. На все життя.

Анатолій Саржевський,
колишній учень Ф.І.Непоменка, відмінник освіти України