ІНТЕРВ'Ю

Олексій Демченко з Кропивницького району: На Майдані я обзавівся справжніми друзями

Серед людей скромних, роботящих і непомітних на Кіровоградщині – чимало справжніх патріотів.  Серед них – і герой цієї розповіді.

– Та, може, хтось достойніший  розказав би вам про Майдан. До того ж, я там зовсім недовго був, – так 64-літній житель Великої Северинки Кіровоградського району Олексій Демченко відреагував на пропозицію пригадати, як брав участь у Революції Гідності.

І все ж мені вдалося вмовити Олексія на бесіду.

Як зауважив Демченко, до першої поїздки на Майдан його спонукала інформація про силовий розгін студентів, який стався у ніч на 30 листопада 2013 року.

– Я саме чергував у шкільній котельні, – пригадав чоловік, – як по телебаченню передали, що студентів побито. Вирішив: треба їхати на Майдан самому. Там протестуючих усе більшало.
За словами Олексія, через кілька днів після того він уже зібрався в дорогу.

– Поклав у сумку шматок сала, хлібину, теплі штани та шапку-вушанку, – розповів. – Гармошку також приготував, я без неї – нікуди. (Я і в телепрограмі «Киньте все, гармошка грає» брав участь.) Про те, що збираюся в Київ, жінці не сказав. Встав удосвіта, коли вона ще спала, завів машину і – в Кіровоград, за квитком. На автостанції виявилося, що через п'ятнадцять хвилин відправляється автобус на Київ. Я, не роздумуючи, купив квиток на цей рейс і – миттю до своєї машини. По дорозі до Северинки зателефонував жінці: «Рая, винось на вулицю сумку і гармошку!» Залишивши в селі машину, сів у автобус, який саме підійшов...

Також Олексій пригадав, що за кілька днів до того він намагався схилити декого із земляків до спільної поїздки в Київ, але безуспішно.

– Один сказав, що дружина не відпускає,  інший ще щось вигадав, – обурюється Демченко. – І коли я, перебуваючи в Києві, з цікавості пішов до Маріїнського парку, де збиралися антимайданівці, то мені дуже неприємно побачити там декого з жителів Северинки та Підгайців. Звичайно ж, їм платилися гроші…

Що ж стосується Євромайдану, свої враження від нього Демченко описує так:

– Я побачив, що наш народ – великий народ!  Не забуду бабцю, жительку Києва, яка прийшовши на Майдан, витягла з хусточки чотири гривні і половину з них вкинула в скриньку на підтримку революції. Не забуду п’ятнадцятирічного хлопчину, який рвався на барикади…

Тоді, у грудні 2013-го, Олексій провів на Майдані три доби («Охоче стояв би там і далі, але роботу не міг покинути», – зізнається). Мешкав у наметі кіровоградських євромайданівців. Грав на гармошці, співаючи пісень (в тому числі власні твори, вони в Демченка в основному – патріотичного змісту). 

Серед його слухачів був і Сергій Нігоян...

– Але про це я дізнався від товаришів уже після смерті Нігояна, – зауважує Демченко.

Після того Олексій ще раз побував у вирі Євромайдану. Це було у січні 2014 року. Того разу він провів там лише ніч.

– Бо на роботу треба було повертатися, – каже Демченко. Та нетривалого часу, проведеного на Майдані, йому вистачило, щоб обзавестися там справжніми друзями. Двоє з них – жителі Західної України, уже двічі побували в нього у Великій Северинці в гостях.Свій скромний внесок у Революцію Гідності Олексій не перебільшує. Каже:

– Душу гріє усвідомлення того, що мав стосунок до великих подій. 

Про те, що стояв на Майдані, він аніскільки не жалкує.

– Дехто з місцевих каже мені: і чого там було стояти? – аж сердиться Олексій. – Я відповідаю таким: бо, на відміну від тебе, є люди з гідністю. Є тут і такі, що сумують за СРСР. Мало їм голодовок та репресій!  

– Буде й третій Майдан, якщо влада не повернеться до людей, – переконаний чоловік. – Але він буде після того, як на сході замовкнуть гармати. Слава Богу, у війні з Путіним нас увесь світ підтримує. Я і пишаюся Україною, і  мені гірко за неї, бо на ній 27 років наживалися злодії. Скоро вибори, і знову негідники підкуповуватимуть людей.

Деякі думки Демченка вказують на те, що він – великий ідеаліст. Наприклад: От якби олігархи, які сидять у Верховній Раді, тридцять відсотків своїх капіталів віддали на потреби країни, зокрема армії.

А ще чоловік не може зрозуміти, чому в Україні, яка має власний газ, встановлено височенні ціни на це паливо, чому керівники державної газової компанії отримують премії мільйонами доларів.

– Як я в колгоспі працював, то нам за роботу на 1 травня, це був вихідний, доплачували сім карбованців, – каже. – Навіть не двадцять сім, а сім! Не знаю, що таке роблять керівники  «Нафтогазу», які отримують шалені гроші, але газодобувна сфера в Україні не розвивається.  

Після Революції Гідності Олексій Демченко не раз брав участь у збиранні в селі продовольства для учасників АТО. Як великий скарб він береже прапор з автографами учасників АТО, привезений волонтерами з Донбасу. А одну з гармошок Олексій передав на передову.

– Навесні 2014 року я, дізнавшись, що Микола Сатир, мій давній приятель з Трепівки, – в АТО, переслав йому свою тульську гармошку. Микола з нею рік воював. А коли демобілізовувався, то передав молодшому побратиму, – розповів Демченко.

Кілька місяців тому Демченко травмувався у ДТП. Був у лікарні, нині – удома, але майже не ходить. У такому стані Олексію, чоловікові роботящому і завзятому, дуже некомфортно. А до того, як потрапив у ДТП, він сподівався, що його візьмуть до війська – захищати Україну.

– Не хотілося б  убивати, але країна у великій небезпеці. Я кілька разів звертався у військкомат, просив, щоб мене взяли в АТО, навіть комісію пройшов, – при цьому чоловік показав відповідний запис у своєму військовому квитку. –  Комісія визнала: здоровий! Зубів, правда, малувато, та нащо вони на війні! А стрілять я умію добре, я ж – мисливець! І на будівництві розуміюся, і на техніці. А мені у військкоматі сказали, що викличуть, коли треба буде. А тепер от сиджу вдома з переломами. Та я знаю: ще бігатиму. Бо роботи багато, її за мене ніхто не зробить. А як треба буду на війні – піду.

Віктор КРУПСЬКИЙ