14грудня2019

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Віч-на-віч з епохою: інтерв’ю з цьогорічним почесним громадянином Кропивницького

ІНТЕРВ'Ю

Віч-на-віч з епохою: інтерв’ю з цьогорічним почесним громадянином Кропивницького

2019 03 27 10 31 12 748Віч-на-віч з епохою. Таку дуже точну назву обрали працівники міського літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого до виставки, присвяченої ювілею відомого  літературознавця, науковця,  громадського діяча, автора багатьох книг, професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка.

 Депутат Верховної Ради України першого скликання, він був одним із тих, хто голосував за Акт проголошення Незалежності. Хто був причетний до політичного, громадського життя у нашому місті  в 90-их–початку 2000-их років, добре пам’ятає його точну, справедливу і сповнену гідності реакцію на тодішні перипетії влади. Часом траплялося, що  ця реакція на фоні мовчання десятків партій і громадських організацій, була  чи не єдиною і, звісна річ, привертала увагу та ставала для багатьох орієнтиром  та моральною опорою.

Так само для багатьох вчителів, студентів, та й старшокласників стають в пригоді його книжки,  інтелектуально вагомі, але написані ясно, чітко, прозоро, позбавлені занауковленої лексики,  яка досі часто притаманна літературознавцям. Він мав дивовижний дар бачити, слухати і передавати читачеві і знання, і емоції. Володимир Панченко був одним з тих, хто фактично відкривав Україні Володимира Винниченка. І не лише переосмисленням його творчості, політичних візій,  а й буквально: саме з ініціативи народного депутата Панченка і з його участю у наш обласний краєзнавчий музей з французського Мужена, де пройшли останні роки прем’єра УНР, талановитого письменника, було передано його особисті речі і робочий кабінет.

І виконуюча обов’язки директора літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого Лариса  Хосіянова, і науковий співробітник, яка представляла виставку, Тетяна Ревва підкреслювали, що завдяки  і клопотанню депутата Верховної Ради Володимира Панченка майже 25 років тому цей музей було відкрито. З його допомогою також формувалась значна частина експозиції.

Важлива непересічна сторінка життя ювіляра (у нашому місті він прожив 17 років) – робота на кафедрі української літератури тодішнього Кіровоградського педінституту, нині педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Як зауважив професор Григорій Клочек, на той час це була одна з кращих кафедр в Україні. Наукові публікації її членів могли позмагатися з доробком цілого інституту літератури НАНУ.  У більшості своїй це було відкриття заборонених комуністичним режимом імен письменників, новий погляд на український літературний процес.

На виставці представлені книги, публікації, фото, що ілюструють різні сфери діяльності ювіляра та періоди його життя. Багатьох зацікавлять родинні, дитячі фото.

Доброю новиною для тих, хто прийшов на відкриття виставки стало повідомлення про висунення останніх кількох книг літературознавця на здобуття Шевченківської премії.

Володимир Євгенович не був присутній на відкритті виставки «Віч-на-віч з епохою». Але не відмовився дати відповіді на кілька запитань світоглядного характеру, бо ж подібні ремінісценції присутні у більшості його публікацій, книг,  виступів.

– Ви не раз наголошували, що наше місто, область не належать до провінційних. Що по-вашому є найхарактернішою ознакою провінційності? Чому українська глибинка досі залишається і у духовному, і у матеріальному плані занедбаною? Чи не там знаходиться наша національна сила? Чи стане рятівним для неї процес децентралізації?

– Провінціалізм – це хуторянство, самовдоволена замкнутість. Професор Шевельов називав провінціалізм серед трьох головних ворогів України – поруч із Москвою і кочубеївщиною («п’ятою колоною»). І мав рацію. Я теж сподіваюся, що децентралізація сприятиме розвитку глибинки. Помічаю позитивні прикмети цього процесу: заасфальтовані вулиці, причепурені будинки в селах, модернізовані лікарні… А подивіться, як гарнішає наш Кропивницький! Про нього треба значно більше розповідати не тільки кропивничанам, а й усій Україні. Зрештою, все залежить від нас самих…

Ви належите до тих, хто не лише цікавиться політикою, а й мав стосунок до її творення. Чи переживали ейфорію і розчарування діями, вибором народу? Які у вас стосунки з народом?

– Я гордий за результати всеукраїнського референдуму 1991 року, який утвердив нашу державність. І стривожений результатами двох виборів 2019 року. Річ у тім, що ми живемо в час технологій і маніпуляцій, які  ставлять під сумнів самі принципи демократії. У 1991-му такого ще не було. З історії, з літератури я знаю, що зачаровуватися народом не варто. Народ – як людина: він теж може робити дурниці. Наприклад, впадати в ілюзії, вірити в казку. Більшість далеко не завжди має рацію. Проте в суспільстві є, на щастя, активна меншість. У певні моменти історії її голос стає вирішальним, ми це бачили.

– Чи вірите ви у те, що Україна почне нарешті розвиватись і досягати успіхів? Чому? Яка роль віри у цьому процесі?

– Вірю. Не вірити не можна. Інколи я озираюся назад, на відстань 30 років – і сам дивуюся, як разюче змінилася Україна. На жаль, це дуже драматичний процес. Але чи буває по-іншому? Мабуть, ні. Недарма ж Іван Франко ще в 1905 році писав про сенс мандрівки народу та його вождів до землі обітованої: раю не буде, але йти треба. Блискуче точна формула!

Світлана ОРЕЛ