ІНТЕРВ'Ю

Леонід Шмаєвич: Найбільшим своїм досягненням вважаю те, що при мені не загинув жоден екіпаж авіакомпанії УРГА

Він не зреалізував себе повністю, хоч створення міжнародної авіакомпанії, відомої на весь світ – виконувала замовлення ООН – й управління нею протягом перших вісімнадцяти років, хтось вважав би для себе вершиною можливого. Його й досі сприймають як одного з найкращих фахівців галузі не тільки в Україні, з ним підтримують зв'язок великі компанії, просять сприяння, порад, а в ООН він своя людина – ще й досі запрошують на конференції. Він охоче когось консультує, комусь допомагає, і не віриться, що йому днями виповниться… Втім, змовчу, скільки, бо цей підтягнутий, завжди усміхнений чоловік і його реальний вік – речі непоєднувані.

Мова – про Леоніда Ізраіловича Шмаєвича, колишнього гендиректора авіакомпанії УРГА. Хто знає його особисто або ж чув про нього, не спіймає автора цих рядків на перебільшеннях його заслуг, до яких зазвичай вдаються, говорячи про ювіляра. Про нього треба казати лиш правду, і того вже буде досить.
Найцікавіше, що своєї вершини він досяг не завдяки «всепробивному» блату і грошам. До неї він ішов через тернії, яких на його шляху не бракувало. Тільки праця над собою, тільки вимогливість до самого себе і відповідальність зробили з нього першокласного менеджера. А формувався його характер, звичайно ж, з дитинства, зі шкільних років. З них і почали ми цю розмову.

– Леоніде Ізраіловичу, у школі ви з першого класу вчилися добре?

– А інакше не могло й бути. Арсентій Полікарпович Волошенко, мій учитель з першого по четвертий класи, тримав високий рівень дисципліни, при ньому не можна було навіть голову у бік повернути, тільки прямо, й увага виключно на нього, на дошку. Він був колишнім фронтовиком, людиною з розбитою психікою, але вважав, що дисципліна – перш за все, і це було, мабуть, правильно. Строгістю привчав до порядку, до відповідальності, міг навіть лозиною шмагонути. Зрештою, це не минуло безслідно – всі його учні відбулися як особистості. Ми зустрілися класом через п’ятдесят років і з вдячністю згадали цього вчителя.

– Школа обов‘язкова сходинка для людини?

– Що здобудеш у школі, то буде твоїм найміцнішим фундаментом на все життя. І йдеться не тільки про знання якихось предметів, у школі ти формуєшся як людина, там же приходить усвідомлення таких рис, як обов‘язковість, відповідальність, а це дуже важливо, це тобі знадобиться пізніше.

– Як склалося життя після школи?

– Середню школу я не закінчив. І не зі своєї вини, бо я вчився добре й мріяв про вищу освіту, на когось там вивчитися, але виник конфлікт із учителькою української мови Оленою Несторівною Яворською. Виник, як сказав би дехто, на порожньому місці. Якось у дев‘ятому класі ми грали у волейбол, і я влучив у неї м‘ячем, коли вона проходила повз майданчик. Вона впала, бо ще й накульгувала. Їй здалося, що то я зробив навмисно, і не вигадала нічого кращого, як поставити мені в останній чверті п‘ять двійок. Не зважаючи на те, що я старанно готував домашні завдання. Варіантів не було, на неї не могли вплинути ні колеги-вчителі, ні директор. І тоді, зі згоди своїх батьків я пішов працювати в райкомунгосп різноробочим.

– Не ображається зараз на Олену Несторівну?

– Ні! Я давно зробив для себе висновок: що б з тобою в житті не трапилося, не панікуй, шукай інший шлях і ти обов‘язково прийдеш до успіху. Ти піднімешся навіть вище, ніж міг би бути. Головне – вірити в себе, в свої сили. Я працював у комунгоспі, навчався у вечірній школі, а за кілька днів до початку вступної кампанії батьки мені сказали, щоб їхав в Одесу й вступав до технікуму. Обирати спеціальність потреби не було, я вже знав, що є така «модна» професія майстра з холодильно-компресорних машин і установок. Поїхав, вступив. І тут мені прислужилося захоплення спортом у школі. Коли проходила першість технікуму з кросу на тисячу метрів, я виграв з великим відривом у «маститих» спортсменів, яким робили скидки в навчанні, аби вони тільки захищали спортивну честь технікуму. Мене відразу ж записали в секцію легкої атлетики, хоч я ходив уже на волейбол. Почав займатися бігом без особливого натхнення, а потім мені сподобалися перші успіхи, вони мене окрилили і вже за рік я став членом збірної Одеси з легкої атлетики. На обласному кросі на приз газети «Правда» я ледь не обігнав майстра спорту, переможця. Всі знали, що перемога має бути за ним, а за двісті метрів до фінішу я чую команду свого тренера: «Фінішуй!». Це мене буквально кинуло вперед. Біжу, як стометрівку, й стрімко наздоганяю потенційного переможця. Фінішну стрічку ми перетнули одночасно, але судді визнали, що груди того спортсмена були попереду – була тоді така методика визначення переможця. Мене відразу включили до складу збірної області, видали талони на харчування й дозволяє тренуватися на головному стадіоні – на стадіоні ЧМП, що було для мене, сільського хлопця, за велику честь. Я їздив на республіканські та всесоюзні змагання, під час служби в армії став чемпіоном 43-ї армії на 10 тисяч метрів, чемпіоном Вінницької області з бігу на 1500 метрів.

– Після служби в армії вирішили стати штурманом...

– Так. Але тут теж не обійшлося без курйозів. Прийшов здавати документи, а голова приймальної комісії Фелікс Іванович Стрелковський, здогадавшись, хто я за національністю, сказав, що я не вступлю, й відмовився приймати документи. Я не змирився з таким «поворотом» долі, пішов до завідуючого кафедри фізкультури, показав свої грамоти, дипломи, розповів йому про відмову, і той повів мене до начальника ШВЛП Івана Семеновича Погорєлова, який учинив дуже мудро: він не став сварити голову приймальної комісії, а запросив його на стадіон, де ввечері я мав підтвердити свої спортивні здобутки, так би мовити, практично. Я погодився, хоч не тренувався останнім часом через демобілізацію і підготовку до екзаменів. О сімнадцятій годині на стадіоні зібралося чимало викладачів, у кожного секундомір, прийшов і сам начальник школи. Поряд на стенді були зафіксовані рекорди школи з бігу, метання різних снарядів. Я ознайомився з ними й вибрав півторакілометрову дистанцію. Рекорд побив, і тоді начальник школи сказав мені при всіх: «Нам такі хлопці потрібні, йди, здавай екзамени».

– Потім почалися курсантські будні…

– Я буквально закохався в майбутню професію штурмана, а тому навчатися мені подобалося. Вчився легко, училище (так уже називалася колишня школа) закінчив із червоним дипломом. Коли здавав державний екзамен із метеорології, випало запитання про обледеніння на великих висотах. На той час була така практика: починається обледеніння, треба вмикати систему протиобледеніння. Належного ефекту це не забезпечувало, і я сказав, що краще включати систему за п‘ять-десять хвилин до початку зниження літака. Представник Аерофлоту, який був членом екзаменаційної комісії, поцікавився, чи не літав я раніше. Я відповів, що не літав, але логіка підказує, що не можна нагріти крило, коли вже почалося обледеніння. До слова, сьогодні саме так, як я й пропонував, борються з обледенінням. А тоді мені за відповідь поставили «п’ятірку» з плюсом, і залишили в училищі інструктором.

– Як працювалося?

– Працювалося чудово, але просуватися по кар’єрних сходах заважала пресловута п'ята графа в паспорті, тобто національність. Мені прямо казали: зміни «по-батькові» й усе налагодиться. Я не міг цього зробити. Дехто з керівництва ставився до мене упереджено, сумнівався в моїй порядності й намагався на чомусь упіймати. А я був дуже відповідальний і визнавав тільки дві оцінки – «п’ятірку» і «двійку», бо коли ти в польоті і в тебе дефіцит часу, ти маєш блискавично приймати правильне рішення. Написав для курсантів багато методичок, і випуски в мене завжди були майже стовідсотково на «відмінно». Дехто зрозумів це трохи дивно. Якось заступнику начальника училища Сергію Чорному здалося, що я завищив оцінки курсантам із Болгарії – десятьом поставив «п’ятірки», а одинадцятому – «четвірку». Сказав начальству: Шмаєвича купили – магнітофон чи щось інше дали. Під час державного екзамену, який приймала комісія з Аерофлоту, мої оцінки курсантам-болгарам повністю підтвердилися. Хлопці, яких я навчав, могли працювати самостійно, і це було для мене найвищою нагородою.

– Тодішня і сьогоднішня підготовка авіаційних спеціалістів, висловлюючись по-одеськи, – це дві великі різниці?

– Звичайно. Тоді пальне було дешевше води, і льотні програми виконувалися повністю. Сьогодні ж курсанти якщо й літають, то на маленьких літачках, на яких вони не можуть нічого відчути. А найголовніше – сьогодні немає таких інструкторів, які були раніше. Це без перебільшення. Тоді, щоб стати інструктором, ти мав пройти найприскіпливіший відбір. У мене були тисячі курсантів, але я тільки одному написав у випускній характеристиці, що він спроможний бути інструктором. Багато інших моїх учнів стали класними штурманами, дехто перевчився на пілота, й сьогодні я їх зустрічаю командирами великих лайнерів.

– Криза кінця вісімдесятих не могла не позначитися на функціонуванні вашого училища...

– Так. Якщо раніше для наших потреб надходило три тисячі тонн пального щотижня, то в якийсь період поставки припинилися повністю. Але проблеми були не тільки з пальним. Наприклад, не готувалися пілоти для міжнародних авіарейсів, а я розумів, що ми можемо це робити. В Аерофлоті погодилися з моїми аргументами, дали тренажери, курсантам ми оголосили: десять найкращих працюватимуть у Шереметьєвому (тоді ще про розпад Союзу не йшлося). І це буквально зчинило бум серед них, усі кинулися вчитися, навіть сини високих начальників, в тому числі й сини міністрів.

– А як училище виживало в перші роки незалежності?

– Фінансували нас у ме-жах семи відсотків від потреби. Вистачало тільки на зарплату і частково на харчування курсантів. Про те, щоб закупити пальне для тренувальних польотів, не йшлося. І тоді я взявся за організацію комерційних польотів, під час яких курсанти мали проходити стажування. Надибали таку собі компанію «Русская Америка», яка возила взуття з Китаю в Москву через Ротердам. Було то для неї і дорого, і довго, і ризиковано, бо на території Білорусі і Росії автомобілі з взуттям часто грабувалися. Я запропонував фірмі, аби вона доставляти вантаж до Бреста, а звідти ми перевозитимемо його в Москву літаками. Зароблених таким чином коштів вистачило і на пальне, і на шини, і на премії для керівництва. А потім ми почали возити взуття від кордону з Китаєм. На трасі працювали чотири літаки, 12 екіпажів. Розраховувалися з училищем готівкою, яку ми привозили в ящиках з-під масла. І знову знайшлися ті, хто не вірив у мою чесність, налаштовували проти мене начальника училища, і той навіть послав людину в Москву для звірки з уже згаданою компанією. Про це мені стало відомо через багато років – один із колишніх працівників зізнався, що то йому доручалося «вивести Шмаєвича на чисту воду», а оскільки все співпало копійка до копійки, то мене й не чіпали. Я, знову ж таки, ні на кого не ображаюся, але зазначу, що набутий тоді досвід організації комерційних польотів прислужився мені, коли я вже очолював міжнародну авіакомпанію.

– Компанію, яка тривалий час була такою собі візитною карткою Кіровограда й області, сплачувала найбільше податків і працювати в якій було престижно. А з чого починалося, як виникла ідея її створення?

– Я був помічником начальника училища, коли на початку дев‘яностих надійшов лист із міністерства транспорту про те, що ми маємо розрахувати, скільки нам потрібно залишити літаків для навчального польоту, а решту в нас забере створений уже на той час Фонд держмайна. Я здогадався, кому ті літаки будуть віддані, – іншим аеропортам, які готували в нас собі пілотів. І тоді я поїхав у міністерство, до першого заступника міністра, якого добре знав, і сказав, що ми не хочемо віддавати літаки, бо це означатиме кінець існування училища. Перший заступник міністра порадив вихід – створити комерційне підприємство. У Фонді держмайна погодилися з нашою пропозицією, але, оскільки коштами не могли допомогти, запропонували співзасновників, в яких ті кошти були. Так у серпні 1993 року утворилася міжнародна акціонерна
авіакомпанія УРГА.

– Леоніде Ізраіловичу, знаю, що ви передали її на піку розвитку, в ній тоді працювали понад чотириста добре підготовлених й вихованих вами фахівців. Важко було досягти такого рівня?

– Знаєте, найбільшим своїм досягненням вважаю те, що при мені не загинув жоден екіпаж авіакомпанії УРГА, а щодо труднощів і того, як ми їх долали, то про це можна було б написати цілу книгу. Траплялися різні ситуації, зокрема й такі, коли доводилося дивитися смерті в очі. Ще дуже сильно заважали правоохоронні й контролюючі органи, яких часто цікавили не державні, а особисті інтереси, хоча були там і порядні працівники – з ними в мене й досі нормальні стосунки. Підсумовуючи, можу сказати, що долати труднощі допомагав колектив авіакомпанії, кістяк якої складали справді дуже гарні фахівці. Усім я вдячний за спільну працю, за підтримку. Звичайно ж, я вдячний і Галині Іванівні Кузьменко, моєму першому заступнику і вже більше двадцяти років моїй дружині. Вона прийшла до нас на початку становлення компанії, швидко опанувала специфіку галузі й чимало зробила для зміцнення фінансового стану підприємства, запровадження світових стандартів. Сьогодні своїм досвідом, знаннями вона ділиться зі студентами, і не тільки в Україні – нещодавно ми повернулися з Грузії, де вона читала лекції в тамтешніх навчальних закладах. Тобто життя триває.

– І хай воно вас, Леоніде Ізраіловичу, тільки радує.

– Дякую.

Валерій М‘ЯТОВИЧ