17листопада2017

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Ірина Ткаченко про виклики, які стають можливостями

ІНТЕРВ'Ю

Ірина Ткаченко про виклики, які стають можливостями

Що можна розповісти про невтомну організаторку освітніх і мистецьких заходів, маму трьох дітей, дружину, викладачку і фасилітаторку Ірину Ткаченко, аби хоч трохи передати весь обсяг її щоденних завдань? В інтерв’ю для «З перших уст» Ірина поділилася тим, як проектна діяльність впливає на викладання в університеті і як врятуватися від кризи у науковій діяльності, що втомлює і надихає у спілкуванні, чим дивують діти, на що витратила б додаткові вихідні і коли вона спить…

– Ірино, почну, певно, з тієї частини вашого життя, яка зараз на видноті: проекти. Який із тих багатьох нині у фокусі уваги?

– Мені подобається сама концепція проекту – це обмеженість у часі, проміжні результати, відчуття завершеності, динаміка. Помічаю, що поступово освоюю програмове мислення та підхід до планування – маємо вже не один сезонний кемп, а повноцінну мережу освітніх кемпів, з яскравими тематичними таборами, що доповнюються візитами в інші міста та урбаністичними міні-проектами. Нині в мене декілька активних проектів. "Мости до міста" - це напрям так званої мандрівної та креативної урбаністики. (Саме зараз Ірина у черговій поїздці (Чернівці–Київ) в рамках «Мостів до міста» - Н.Р.).

Що сьогодні в пріоритеті? Я долучилася до двох масштабних програм, які реалізовує разом з партнерами в нашій області ГО «Фундація прав людини». Як ментор з освітніх проектів – до менторської програми із захисту прав та інтересів внутрішньо переміщених жінок на місцевих ринках праці. Вона реалізовується у трьох областях України (Кіровоградська, Запорізька, Львівська) за ініціативи громадської організації «Фундація Прав Людини» у партнерстві із Естонським жіночим ресурсним центром (ENUT) – за підтримки Посольства Естонії в Україні. Координатор проекту у Кропивницькому й Кіровоградській області – громадська організація «Турбота».

Як тренер із мультимедійної журналістики та веб-паблішингу маю нагоду працювати в команді проекту «Платформа для блогерів: Community» в рамках програми із захисту прав внутрішньо переміщених жінок – за підтримки Фонду Чорноморського співробітництва (Black Sea Trust for Regional Cooperation).

Зі своїх автономних ідей – розпочну масштабний проект «Мости до міста» з розробки брендбуку міста та активізації креативного урбанізму.

– Нещодавно ви стали фасилітатором. Як вам у цій ролі?

– Для мене це черговий бажаний левел. З програмою «Активні громадяни» від Британської ради в Україні я знайома ось уже два роки. Мене надихають люди, які її створюють, вдосконалюють, імпонують цінності та підходи до підвищення громадської активності молоді. У середовищі активних громадян підвищується віра в зміни, реформи. Тут працює важливий підхід – дій локально, мисли глобально. Час від часу мене цей слоган рятує.

Багатьох дивує це дивне слово – фасилітатор. Це не тренер. Це людина, яка здатна створити ефект синергії людей, підвести їх до вирішення проблеми, надихнути, допомогти озвучити думки. Для мене «Активні громадяни» – це нова сфера людинознавства. Спільнота активних громадян існує не віртуально: це реальні фізичні дії і зміни, колаборація людей, реалізовані сотні ідей, історії успіху та визнання.

– Після всіх проектів – якою вам бачиться праця викладача?

- Я з радістю думаю про те, що громадський сектор і проектна діяльність врятували мене від кризи у викладацькій і науковій діяльності. Я отримала нові візії викладання, навчання дорослої аудиторії, після кожного тренінгу поверталася з новими знаннями, які в студентській аудиторії завжди грали на мій рахунок. Я відучувала силу знань та інновацій, керувалася прикладами успішних кейсів. У якийсь момент прийшло усвідомлення, що потрібно виходити в той самий комунікаційний живий дискурс, про який ми писали в наукових статтях. Ось вони – люди, зміни, трансформації, виклик, соціальні комунікації. Я спробувала бути мобільною і мені це сподобалося. Є результати – це найважливіше. Щастя, що ці сфери співпадають у роботі на кафедрі журналістики, видавничої справи та редагування.

– Якою уявляєте свою роботу через 3 роки?

– Точно знаю, що буду рухатися в напрямку проектних технологій. Розумію, що сучасні реформи в освіті змінюватимуть університет, тому необхідно бачити тренди і втілювати вже зараз ефективні освітні моделі, враховуючи, звичайно, специфіку фаху.

– Ірино, така віддана цілодобова зайнятість – це вже місія. У чому вона полягає?

– Це просто відповідальність. Може, азарт чи драйв. Це не нова якість мого характеру – так було весь час. Зі школи, у студентські роки відновилося з роботою в МДЦ «Артек», весь час підживлюється через спілкування з молоддю. Та найважливіше, що цю позицію активності поділяє мій чоловік, Сергій (інтерв"ю з Сергієм Ткаченком читайте за посиланням), бо за інших умов і ставлень було б важко жити і працювати в такому стилі.

– У що ви вірите?

- Я вірю в справедливість і добро. В людей, хоча вони трапляються різні на нашому життєвому шляху.

– Чи не втомлюєтеся від постійного спілкування?

- Мене більше втомлює і дратує непотрібна бюрократія, звіти заради звітів, потрійні стандарти, лицемірство, люди, які забирають мій час марно, не використовуючи його як ресурс для навчання чи ідей… Знаєте, є люди, з якими приємно помовчати, і спілкування з ними ніколи не в тягар.

– Чи знаходиться час на спілкування позапроектне?

– У нашій родині так мало того класичного відпочинку – моря чи гір, якщо ми кудись ідемо – то це або участь у тренінгу, або проект… Дітей можемо взяти на окремі кемпи, якщо дозволяє локація та формат. А так, щоб виключно для себе – дуже рідко. Тут спрацьовує такий підхід – спілкування має бути якісним.

– Ваші діти, які з немовляцтва у вирі подій, зараз уже досить дорослі і свідомі. Що вас у них дивує / захоплює / насторожує?

– У нас троє хлопців. Це свій колорит. Я усвідомила, що в мене немає проектів, спрямованих на дитячу аудиторію. Тому й вони потрапили у середовище молоді і, може, це піде їм користь. Я вдячна моїм дітям за терпіння, безпосередність. Я очікую, що для них у самостійному віці не буде проблемою взяти квиток на потяг і гайнути Україною, що вони теж матимуть той ген активності і громадської спільнотворчості, які їм допомагатимуть по життю.

Що насторожує? Якщо відверто, то їхнє швидке дорослішання і нонконформізм…

Важливо, не загубити їх, дітей, у цьому вирі громадської активності і постійної віддачі іншим людям. 

– Чи звикли вже до того, що ви дружина поліцейського?

– О, це особлива сторінка нашого життя. Довелося звикати. До ненормованого графіка, ризиків, усвідомлення того факту, що чоловік носить зброю… Оглядаючись назад, у мене знову пульсує думка – як ми це пережили, адаптувалися? З цією роботою ми отримуємо можливість мати більше якіснішого часу разом. Менше фізичного часу, але більше якісного спілкування.

– Коли б вам дали позапланові бонусні вихідні: як би провели їх?

– Зараз рідко буваю в рідному селі. Я поїхала б на якийсь час у Цибулеве.

– Мені здається, це питання цікавить багатьох ваших знайомих: коли ви спите?

- Сплю швидко. Нормально почала спати після захисту дисертації, це вже з трьома дітьми. Серйозно, нам пощастило з дітьми, які нам тільки натякнули, що таке безсонні ночі.

– Що для вас найкращий відпочинок?

– Кава, шоколад, тиша, тепло, рідні люди… А ще я люблю глянцеві журнали та книги з серії «Теплі історії». Люблю щось купувати – сукні, трикотажні вироби… Зараз це дуже рідко трапляється, але раніше для мене це був ще той антидепресант.

– Коли б про ваше життя зняли фільм: який би це був жанр? А як би він називався?

– Це точно було б щось метажанрове. Суміш романтичного фільму, з елементами документалістики, комедії, іронії, екшена та «жахів» життя у відомчій квартирці гуртожитку… Це жарти, звичайно. Зараз мій улюблений жанр по життю – тревелог.

– Що я вас не запитала з того, про що би хотілося розповісти?

– Мабуть, про виклики, які стають можливостями, та про руйнування стереотипів і розширення зони комфорту. Ви запитували про мої відчуття і зміни як дружини поліцейського, то ще одна важлива зміна і відкриття – я раніше сама нікуди не їздила і не мандрувала. Мені довелося долати свою несамостійність у дорозі – і мені це вдалося.

Ще – я вдячна моїй родині – батькам, дітям і чоловікові за віру в мене і підтримку. Особливо Сергію, який якнайкраще знає, що стоїть за кожним проектом, статтею, активністю…

– Дякую за натхненне спілкування! Цінно, що виділили час для сайту «З перших уст».

Спілкувалася Наталя Романюк

BOTTOM 1