18липня2019

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Сергій Колесник: Моя мати займалася похованням червоноармійців, полеглих при звільненні Осикуватого Кіровоградського району

ІНТЕРВ'Ю

Сергій Колесник: Моя мати займалася похованням червоноармійців, полеглих при звільненні Осикуватого Кіровоградського району

Не про все розпитав у старих людей, не все ними розказане записав, зауважив Сергій Колесник, відомий багатьом завдяки багатолітній службі в органах внутрішніх справ, він вийшов у відставку у званні підполковника міліції.

Але й те, що знає Колесник про село Осикувате Кіровоградського району, виявилося дуже цікавим матеріалом.

«Дід рятував односельців від голоду»

IMG 2651– Моя мати Ганна Павлівна, нині покійна, – з Осикуватого, – розповів Сергій Васильович. – Її дівоче прізвище – Зороляк. Народилася вона 1928 року, прожила в Осикуватому до 1947-го, поки заміж не вийшла. Поховано її в Кіровограді. Але серед моїх покійних родичів є і такі, що відпочивають вічним сном на кладовищі в Осикуватому. Це – сестри моєї бабусі Олі по матері, баба Поля та баба Єля. А також моя прабаба Клавдія. Її могилу здаля видно – на ній хрест високий. Прабаба Клава померла у 1956 році, коли мені було три місяці. Вона хотіла няньчити мене, та не довелося. Її часто згадувала мати, коли розповідала мені про голод 1932 – 1933 років. Мовляв, баба Клава не дозволяла їм, малечі, ходити в таку-то частину села,  бо «там живе тітка, яка дітей їсть». 

IMG 2624Також знаю, що мій дід Павло Самійлович Зороляк (він грамотний був, закінчив у Єлисаветграді гімназію, працював в Осикуватому до революції землеміром), коли голодовка була, завідував колгоспною коморою. Як совісна людина він, бувало, набере в кишені зерна і роздасть його односельцям, щоб не повмирали з голоду. Через це дід Павло навіть ледь не постраждав від шантажу. Якийсь чоловік вимагав, щоб Павло Самійлович давав йому зерна якомога більше. Мовляв, інакше про його доброту дізнається влада. А батько діда Павла, Самійло Зороляк, зник у буремні роки революції. Знаю від старших, що до 1917 року Самійло Гаврилович працював у поліції в Єлисаветграді і після служби приїздив додому в Осикувате на вороному коні. 

Баба ж Оля, про яку я вже згадував, вона 1903 року народження, до революції служила в осикуватського попа. Так, в Осикуватому була церква. Узагалі, до революції Осикувате було гарним селом. Як розповідали мені старі люди, у панських ставках водилося повно риби, був доглянутим і садок, також панський. А біля панського маєтку стояли мармурові леви. Церква ж знаходилася у тій частині села, що до Олексіївки ближча. Тепер на тому місці бузок росте. Зруйновано осикуватську церкву уже в післявоєнні роки. Моя мати ще співала в церковному хорі після війни.  

Та я про бабу Олю продовжу. Знаю, що батюшка, в якого вона служила, подарував їй сережки, що залишилися від доньки, яка померла в юному віці. Де поділися ті сережки? Наскільки мені відомо, наша родина у голодовку обміняла ці прикраси на харчі. Я добре пам'ятаю і бабусю Олю, і бабусь Полю та Єлю, її сестер. Батьки відвозили мене, малого, в Осикувате, щоб я там побув біля них. 

Баба Поля і баба Єля працювали в дитсадку. Мені там подобалося. Чистота там, порядок. І каша, якою годували вихованців дитсадка, дуже смачною мені здавалася! Зауважу, що баба Єля не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати. Баба Поля, бувало, просила сходити її в магазин і клала гроші в обидві руки, наказуючи: «Єлько, в правій руці – на хліб, у лівій – на цукор». Неписьменність не завадила бабі Єлі в молодості стати єдиною з осикуватців делегаткою якогось поважного зібрання в Ленінграді. Таким чином її відзначили за добру роботу в колгоспі. Працювала вона на тваринницькій фермі. 

«Ледь не забрали до Німеччини і матір»

Поділився Сергій Колесник і деякими відомостями про Осикувате воєнного періоду:

– Мати розповідала мені, як у 1941 році німці бомбили село, а потім увійшли в нього. У хаті на околиці, де мешкали моя мати та її родина, німці розташували свій штаб. В одній половині хати – штаб, в іншій – мої родичі.  Мати розказувала, що серед штабних військових були Фріц і Ганс, які ставилися добре до її батьків і особливо до дітей. За словами матері, один з них брав її на руки, розповідав, що в нього удома – пятеро дітей, а  сам він – колишній робітник і воювати пішов під примусом. Але в Осикуватому дуже боялися есесівців, які теж тут побували. 

Знаю від матері, що чимало червоноармійців, не встигши у сорок першому році відступити, залишилися в Осикуватому та сусідніх з ним селах. Німці не дуже їх і ловили.  Після війни мати виявила в стрісі хати в Осикуватому документи одного з цих воїнів.  Вона навіть спробувала розшукати його – писала листи за адресою, вказаному в документах.  А у сорок першому, коли наші тільки відступили, мати знайшла сумку військового листоноші. Мати принесла ту сумку додому.  Виявилося, що всі листи – чи то на вірменській мові, чи то на грузинській.  Материного старшого брата, мого дядька Василя Зороляка, німці відправили в Німеччину. Його під кінець війни звільнили американці. Дядько повернувся додому, і радянська влада відправила його у трудовий табір в Татарстан. Це була кара за те, що його, дитину, німці примусили працювати на них. У 1950 роках дядько Василь перебрався в  Україну, тут і помер у 1990 роках. 

IMG 2616Дивом не потрапила в Німеччину моя мати. У сорок третьому її та ще багатьох осикуватських дітей відвезли в Олексіївку, зачинили там у будинку. А згодом чомусь відпустили. Якось я, уже дорослий, був з матір'ю в Олексіївці, і вона показала мені будівлю, звідки її ледь не запроторили до Німеччини.  Материного батька, Павла Самійловича Зороляка, на початку війни радянська влада не встигла мобілізувати до війська. Та хіба тільки його! Тоді і мобілізації справжньої не було. А взяли мого діда Павла в Червону армію одразу після того, як вона вигнала звідси німців. Це був початок лютого сорок четвертого року. Павлу Самійловичу було 35 років, він мав пятьох дітей. Таких, як він, воїнів називали піджачниками. Вони не мали ніякого військового досвіду, проте їх одразу ж направили на фронт. Загинув дід 20 лютого того ж 1944 року у Корсунь-Шевченківській битві. Там, на Черкащині, й похований. Із сімдесятих років я з родиною їжджу туди, щоб вклонитися його могилі.   

Також мати розповідала мені, що після вигнання німців з Осикуватого їй доводилося разом з дорослими рити окопи для червоноармійців. Батько уже воював, тож за неї нікому було заступитися. Знаю від матері, що тоді ж в їхній хаті розташувався червоноармійський трибунал. Мати з однолітками навіть стали свідками виконання вироку. Солдата, якийсь в чомусь провинився,  відвели на город, там він викопав яму, його розстріляли. Потім його осикуватці перепоховали в братську могилу.  

Як розказувала мені мати, вона й сама займалася похованнями червоноармійців, полеглих при звільненні Осикуватого. Мати входила до комсомольського загону,  який у березні 1944 року збирав по селу напіврозкладені тіла загиблих воїнів та відвозив їх до братської могили. Комсомольці прикривали носи масками, хоча це мало допомагало. Та хтось же мусив виконувати цю роботу! Валялися тоді повсюди й тіла вбитих німців. Їх звозили до силосної ями. Там останки окупантів лежать і досі. 

А скільки боєприпасів, понівеченої техніки залишилося в Осикуватому після тих боїв! Мати казала, що вона з однолітками збирали снаряди, які не розірвалися, і носили їх в Шестаківку, де віддавали військовим.  Повно трупів було і в Злодійській Балці, там загинули вісім тисяч гітлерівців. Якось увечері, це було одразу після вигнання німців, матері довелося іти в Кіровоград. Вона побачила недалеко від Обознівки трьох убитих німців. Біляве волосся одного з них розвівав вітер. Вранці наступного дня мати, повертаючись додому, побачила тих німців уже голих. Їх роздягли наші селяни. А якось у 1974 році я, тодішній працівник обознівського клубу, проходячи через ту місцину, побачив біля дороги череп і кістки, які вимила із грунту вода – саме сильна злива пройшла. Швидше за все, то були кістки одного з німецьких воїнів, тіла яких там бачила мати тридцять років до того. 

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ