18липня2019

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Валерій Волк: Коли в сільському клубі показували індійське кіно, яблуку ніде було впасти

ІНТЕРВ'Ю

Валерій Волк: Коли в сільському клубі показували індійське кіно, яблуку ніде було впасти

IMG 2809

Майже п'ятдесят років показував кіно у сільських клубах Валерій Волк.

Дізнавшись про це, кореспондент вирушив до нього у Володимирівку Кіровоградського району. 

IMG 2793

Валерій Миколайович і його дружина Тамара Іванівна (яка майже півстоліття працювала вчителькою) виявилися напрочуд цікавими співбесідниками.  

­–  Власне, через кіно ми й познайомилися, – зауважила на початку нашої розмови господарка.

За її словами, та доленосна зустріч сталася улітку 1959 року у Володимирівці. Вона, молодесенька вчителька, уже склала речі, щоб перебиратися в Долинський район, до матері, яка переїхала туди, на свою батьківщину раніше (у Володимирівці їхня родина жила з 1945 року, бо сюди, в МТС, направили батька, а коли він помер, їх тут ніщо не тримало).  Тамара уже й роботу собі підшукала в Долинському районі. А наостанок вирішила сходити у володимирівський клуб. 

– Там саме кіно крутили. І в мене з Валерою, який кіномеханіком був, закрутилося, – сказала Тамара Іванівна. –  Раз він мене після сеансу провів до домівки, потім другий, третій... Так я й не переїхала до матері.   

Далі автор поцікавився у Валерія Миколайовича, як він і де вивчився на кіномеханіка, які фільми показував у різні часи. Сказавши, що така розповідь без документальних підтверджень буде поверховою, господар вийшов в іншу кімнату – за доказами. Тим часом його дружина розповіла ось що:    

– Чоловік мій родом зі Златополя. Єврей, котрий завідував кінофікацією Новомиргородського району (до якого відносилася і Володимирівка), узяв Валеру на роботу помічником кіномеханіка, коли йому було всього лиш чотирнадцять. А коли ми познайомилися, Валерій уже був кіномеханіком. Обслуговував  Каніж,  Могутнє, Аврамівку,  Володимирівку. Колгоспи виділяли йому підводи, і він з помічником їздив від села до села. Згодом ми тут побудувалися, сина народили. Сергій, до речі, теж знає ремесло кіномеханіка. А я тут вчителювала до 2003 року. Українську мову та літературу викладала. 

Аж ось і Валерій Миколайович повернувся до нас. У руках – декілька добротних фотоальбомів та ще якісь папери. 

–  Дивіться ось, – чоловік розкрив трудову книжку. – Перший запис датовано вереснем 1953 року. Посада – помічник кіномеханіка. Аж до 1999 року я показував кіно. Потім мене у школу запросили робітником з обслуговування обладнання. Директор так і сказав мені: такі люди в школі потрібні.     Ще цікавішим виявився документ, який Валерій Миколайович продемонстрував далі. Це – кіноапаратний журнал, який кіномеханік Волк вів з 1 травня 1974 року по 1 січня 1978-го. У цій книжці відображено всю його професійну діяльність за вказаний час, є тут і назви фільмів, які показувалися в такі-то години таких-то днів, і кількість глядачів вказано, і вартість квитків, і розмір виручки. Наведено і заплановані, і реально досягнуті показники (така вже епоха була, у всіх галузях народного господарства виконували плани, накреслені партією).      

А ось деякі з фільмів, показаних Валерієм Волком у далекому сімдесят четвертому: «У бій ідуть лише старики», «Завтра буде пізно», «Квітка персика», «Теща», «Зіта і Гіта», «Гарна погана людина».       

– У сімдесяті, вісімдесяті роки великою популярністю користувалися індійські картини, –  пригадав ветеран сільської кінофікації. –  Такі фільми, в яких завжди торжествувала справедливість, –  близькі комуністичним ідеалам, які тоді були в нашому суспільстві понад усе. У клубах, коли показувалося таке кіно, яблуку не було де впасти.

–  А в деяких селах не було клубів, –  зауважила Тамара Волк. – Наприклад, у Балєєвому, тепер це –  Олександрівка.  А там же –  колгоспні ферми, люди, в тому числі молодь. Отже, попросили доярки свого завфермою, щоб він організував їм кіно. І він присилає за Валерієм підводу у Володимирівку. Кінопоказ влаштували на вулиці, відгородивши її частину парканчиком. Поприходили люди зі своїми стільцями, придбали квитки, зайшли за огорожу. А деякі не стали купувати квитків, бо кіно можна подивитися й з-за огорожі. Тоді завфермою сказав, що так не годиться, і подальші кінопокази відбувалися в стайні.    

Але, за словами Валерія Миколайовича, коли сеанси проходили в клубах, ніхто й не намагався зекономити на квитку. 

– Безбілетників не було, хоча й контролю ніякого не було, – пам'ятає чоловік. – Купує людина собі квиток, і ніхто при вході до залу не перевіряє, є він у неї чи ні.     

Як стверджує Валерій Волк, нікому в ті роки й не спадало на думку прийти на кіносеанс із спиртним (про поп-корн же тоді наші люди навіть не чули). 

– І  кіномеханіки теж зазвичай не дозволяли собі виконувати роботу напідпитку, – запевнив пенсіонер. – У нас довго не затримувався той, хто в чарку заглядав чи плану не виконував. І якщо від кіномеханіка на роботі повіяло спиртним, про це одразу дізнавалося районне начальство. Доносили...

Тамара Іванівна ж згадала про чудову моральну атмосферу в педколективі Володимирівської школи.  

– Ми і працювали добре, і відпочивали цікаво, – підкреслила жінка. – Наприклад, Новий рік відзначали так. Зранку беремо випивку, закуску, самі – на лижі і  – в ліс. Там є балка, гарне місце для відпочинку. Цілий день катаємося на лижах. Ще й  приз вигадали: хто гарно спуститься з гірки, тому – чарка.

Весело було! І ніхто не впивався. Чоботи намокнуть, то ми розведемо вогнище й посушимо їх біля нього. Поверталися пізно увечері. Нас запрошувала до себе додому Ольга Якимівна, вчителька початкових класів. Олексій Іванович, її чоловік, накривав стіл. Бували на гостинах колеги і в нас удома. Приїдемо з райцентру, після зимової вчительської конференції, в село. Автобус під нашим двором зупиниться. Заходимо в будинок, а в мене вже все готове. Бувало, до ранку засиджувалися. 

Віктор КРУПСЬКИЙ 

На знімках: Валерій Волк (у центрі) з дружиною (справа) та родичами; Валерій Миколайович (у центрі) з працівниками районної кіномережі.