19лютого2018

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Володимир Кухта: Наш головний скарб – працівники, наші успіхи – результат спільної праці

ІНТЕРВ'Ю

Володимир Кухта: Наш головний скарб – працівники, наші успіхи – результат спільної праці

IMG 1899

Днями депутат районної ради член виконкому Катеринівської сільської ради генеральний директор ПАТ «Кіровоградське рудоуправління» Володимир Кухта відзначив свій день народження.

Ми скористалися нагодою й розпитали іменинника про його становлення, моральні принципи, життєві цілі, руйнацію та кооперацію, хобі та відпочинок.

       «До школи мене віддали зарані» 

Ось що розповів Володимир Валентинович про свої дитинство та юність:  

– Народився я у місті Часовому Ярі на Донеччині. Батько очолював рудоуправління у тамтешньому комбінаті вогнетривів. Мама працювала в лікарні. У школу я пішов у шість з половиною років, всупереч такому правилу: не досягнула дитина семилітнього віку – нехай ще рік погуляє. Але мама все ж вирішила спробувати. Завела мене вона до директора, і той запропонував мені почитати твір Карла Маркса. Я прочитав кілька рядків. Директору сподобалося. «Так його треба в другий клас одразу!» – сказав він. У другий клас мене, звісно, відразу не взяли. А в першому класі мені було нудно. Інші вчили букви, я ж все це уже знав! 

У старших класах я відчув потяг до математики. Нас троє таких хлопців у класі було. Спасибі вчительці, що помітила наші здібності. Вона влаштувала нас трьох у заочну математичну школу при Слов’янському педінституті. З восьмого до десятого класу ми навчалися в тій школі – поштою отримували завдання, поштою відправляли відповіді. А задачі в середній школі лускали як горішки. На уроках математики за п’ятнадцять хвилин справлялися не тільки з основними, а й додатковими завданнями. А потім від нудьги головами вертіли, за що вчителька частенько нас виганяла з класу. Але ми її поважали. 

Не сприйміть це за вихваляння, та мені справді було від кого успадкувати схильність до математики. Мій дядько, Костянтин Якович Кухта, був доктором фізико-математичних наук, професором, членом секції технічної кібернетики  при Вченій раді Інституту кібернетики АН УРСР, членом Вченої ради при відділенні математики, механіки та кібернетики АН України (детальніше про діяльність видатного українського математика Костянтина Кухти можна прочитати у Вікіпедії – Авт.) Батько, Валентин Якович, теж добре навчався. А шлях його до знань був зовсім не безхмарним. У 1942 році батька з багатьма іншими підлітками окупанти відправили в Німеччину. У 1945-у його звільнили американці. Повернувшись додому, батько влаштувався на роботу в Часовоярському комбінаті вогнетривів і водночас вступив до вечірньої школи. Потім закінчив технікум, інститут. Заочно. Бо продовжував трудитися на тому ж комбінаті. Усього він пропрацював там 44 роки. Уже після смерті батька я знайшов його записи на зразок щоденника. Там він згадує, серед іншого, і про Німеччину. І коли він тільки робив ці записи? Я ніколи не бачив його за цим заняттям. І якщо вже мова зайшла про моїх видатних родичів, назву ще одного – батькового двоюрідного брата Віктора Мотузіна, одного з провідних радянських авіаконструкторів. Він працював з Туполєвим, Мясищевим, Лавочкіним.           

Коли я закінчував школу, батько радив мені здобувати спеціальність, пов’язану з гірничою справою. Та тоді саме з’являлися комп’ютери, і мене потягнуло до цієї сфери. Облюбована мною спеціальність називалася, здається, так: «автоматизовані системи управління». Але вступити до вузу не вдалося – провалився на екзамені з фізики, яку дуже не любив. І влаштувався я в кар’єрі. Протягом року рацював учнем токаря, учнем слюсаря. Досі пам’ятаю, як узимку труби таскав мерзлі.   

«Директорці не подобалися моїзапитання»

На запитання, чи не були проти такої його роботи батьки, Володимир Кухта відповів: 

– Ні. Батько мені казав, що у гірничій справі маю пройти шлях від низу до верху. І після року роботи в кар’єрі я поступив на гірничий факультет Донецького політехнічного інституту. Коли закінчив його, влаштувався гірничим майстром у кар’єрі все того ж Часовоярського комбінату вогнетривів. А коли комбінат відкривав новий кар’єр, батько запропонував, щоб я став його начальником. І мене ним призначили.  

Через деякий час директорка Часовоярського комбінату вирішила мене позбутися. Бо я на нарадах незручні запитання ставив, ідеї висловлював. Тим часом тут, у Кіровоградському рудоуправлінні, творилося казна-що: спеціалісти вищої ланки писали скарги один на одного. Про це стало відомо й у Часовому Ярі. І коли на виробничій нараді запитали, хто хоче піти сюди керівником, я запропонував себе. І правильно вчинив, що прийшов сюди. (Хоча тоді головний інженер об'єднання «Укрвогнетрив» мені й обіцяв: «Та тебе там за місяць з'їдять!».) Там, у Часовому Ярі, я жодної своєї ідеї не зміг би реалізувати. Там керівники –  такі ретрогради! Нині працюють на техніці, якій піввіку, і стверджують, що вона – найкраща.                   

«Мені радили обіцяти і нічого не робити»

А ось що Володимир Кухта розповів про свої перші враження від рудника у Катеринівці:

– Коли мене у 1987-у призначили директором Кіровоградського рудоуправління, мені було тридцять років. Пам’ятаю, як уперше прийшов до  кар’єру. І злякався побаченого. Тутешні гірничі роботи не витримували ніякої критики. На аналогічному підприємстві на Донеччині, де я працював перед цим, культура видобутку була набагато вища. А тут, користуючись тим, що корисні копалини виходили на поверхню, їх добували, копаючи невеликі ями. У мене виникла асоціація з місячними кратерами. Звичайно, так, як тут звикли, я працювати я не збирався. І мені тяжко довелося, коли намагався змінити психологію людей, їхнє ставлення до виробництва. Доводилося чути: не треба нам реформ, нехай і надалі буде, як є.    

Також пам’ятаю, що коли тільки став директором, до мене почали масово звертатися люди з проханнями. Наприклад, працівники просили житло. Я з’ясував, що люди часто, отримавши у нас квартири, звільнялися і влаштовувалися на ЧЛЗ в  селищі Новому. Зверталися до мене й представники місцевої соцсфери, і вирішити порушені ними питання підприємству часто було не під силу. Дехто мені радив обіцяти людям виконати їхні прохання і нічого не робити. Мовляв, і мій попередник так чинив. Та це – не мій стиль роботи. І мені, як це не складно, доводилося й відмовляти.          

 «Щотижня треба було тримати відповідь в обкомі»

Поцікавився кореспондент у Володимира Кухти і ось чим: чи відчував він наприкінці 1980-х, що економікою, попри горбачовські реформи, все ще керували з обкомівських кабінетів?  

– Ще й як! – відповів Володимир Валентинович. – Мені треба було щотижня приходити в обком партії, у відділ промисловості, і доповідати там про зроблене. Бувало, мене питали, чому так мало зроблено. Я пояснював: мовляв, уже тиждень стоїмо, бо задощило, в кар'єрі  – багнюка, машини не їздять. А працівник обкому мені: подивись у вікно, про яку багнюку кажеш? У мене й тепер на душі все перевертається, коли згадую, як мене вичитували в обкомі. Розказую зараз про це зі сміхом. А тоді було не до сміху. Та з часом моє ставлення до таких речей змінювалося. Пригадую, як побував на засіданні районної групи народного контролю. Зателефонували мені на роботу і повідомили, що група народного контролю розбиратиметься, чому рудоуправління допустило падіння обсягів виробництва на 1,3 відсотка, і що у зв'язку з цим я маю прибути на засідання такого-то дня о чотирнадцятій нуль нуль.

Я здивувався: невже це може бути предметом розгляду групи народного контролю? Почувши ствердну відповідь, я сказав, що можу зайти раніше чотирнадцятої години, бо на першу половину того дня я запланував деякі справи в місті. А у відповідь: щоб був рівно о чотирнадцятій. І от у вказаний час я зайшов у зал, де мало відбуватися засідання. Там уже сидів представник народного контролю, пенсіонер. Згодом з'явився ще один, теж пенсіонер. Так вони сходилися протягом двадцяти хвилин. Нарешті, повсідалися в «президії». А у залі, крім них,  – тільки я. Дали мені слово. Я й кажу: ви вже на пенсії, тож не заважайте працювати іншим, а я до вас надалі не прийду. Мабуть, то було останнє засідання районної групи народного контролю.       

 «Дехто плакав, бачачи, як вивозять продані БелАЗи»

Ось як Володимир Кухта описав головні етапи діяльності рудоуправління за час, протягом якого очолює це підприємство:

–  Коли я прийшов сюди, воно було планово-збитковим. Техніка – розкидана на два кар'єри. Не робота – мука. Промучилися два роки. Бачу, не справляємося. Вирішив сконцентрувати потужності і людей на новому кар’єрі. Тим паче, що в старому виявилося набагато менше корисних копалин, ніж прогнозували геологи. Ми старий кар’єр законсервували, а згодом і ліквідували. А новий розвинули. 

Ми вистояли навіть на етапі, коли нас хотіли приєднати до іншого підприємства. У 1990 році мене разом з головою трудового колективу підприємства викликали в Москву, в уряд СРСР. Ми пообіцяли, що за рік перетворимо підприємство на прибуткове. І 1991 року досягли цього. Та раптом – розвал СРСР.  Кооперація, налагоджена між підприємствами Союзу, зруйнувалася. На наш каолін зник попит.  Довелося самим шукати споживачів.

Поступово ми розвивалися, і випробування дев’яностих витримали. У тих же дев’яностих відбулося акціонування підприємства. У 1994-у мене обрали генеральним директором уже акціонерного товариства. На початку 2000-х я задумався над питанням про технічну модернізацію, бо БелАЗи регулярно виходили з ладу. Тим часом до нас зачастили представники світових машинобудівних лідерів, в тому числі «Caterpillar» та «Комаtsu», які пропонували свої машини. Якось я запропонував співробітникам підрахувати, коли окупиться нова техніка, яку придбаємо, узявши кредит в банку.  Не всім спеціалістам ця ідея сподобалася. У нас звикли були до БелАЗів, до велетенських крокуючих екскаваторів, до колісного екскаватора, теж гігантського – вагою двісті тонн. І раптом –  ідея перейти на сорокатонні екскаватори. 

Мені казали: це ж кредити, навіщо воно треба, якось обійдемося, працюватимемо потихеньку, як і працювали. Але рішення про модернізацію ми все ж ухвалили. Це було у 2007 році. Коли БелАЗи, продані нами, вивозили звідси, дехто плакав. А тепер спитай будь-кого з наших спеціалістів, що він думає з приводу модернізації, розпочатої десять років тому!  Він гордо розповість  про успіхи, яких досягли завдяки новій техніці.  Та й цю техніку уже треба міняти, ресурс її закінчується. Але секрет нашого успіху – не тільки в машинах. Наш головний скарб – працівники. Я завжди кажу, що наші успіхи – це результат спільної праці.                                    

«Не у вакуумі ж живемо!»

Порушив кореспондент у розмові з Володимиром Кухтою і тему про потужну підтримку очолюваним ним підприємством місцевої громади. 
«Навіщо ви це робите?»  – запитав журналіст.

– Моя позиція – така: живемо не у вакуумі, а в соціумі, тож маємо підтримувати громаду, – відповів Володимир Кухта. – До того ж, наше підприємство завдає шкоди довкіллю, це виражається і в тому, що селом рухається наш великоваговий транспорт, викидає вихлопні гази. Я переконаний: частину прибутку треба віддавати на розвиток території, де ведеш господарську діяльність. А тим часом  представники агробізнесу, спостерігаючи за перетвореннями, які відбулися на селі за участі нашого підприємства, і самі повертаються обличчям до громади.                       

«Відпочинок у далеких краях – це не для мене»

На запитання про відпочинок Володимир Кухта відповів так: 

– До чужоземних курортів не відчуваю ніякого інтересу. А рибалити люблю. І наодинці, і в компанії із сином. Рибалю на ставку в Катеринівці. Орендує його у сільської ради ПАТ «Кіровоградське рудоуправління». Ми, мабуть, єдині в області, хто взяв водойму в оренду не з комерційною метою, а щоб дати людям змогу гарно відпочити. Щороку зариблюємо цей ставок, щоб рибалкам було що ловити.  

Також Володимир Кухта сказав, що його давня пристрасть – фотографія: 

– Захопився цим, коли ще проживав на Донеччині. Відтоді перепробував усі види фотоапаратів. Останніми роками знімаю природу, види нашого кар'єру.   

На завершення розмови кореспондент поцікавився у Володимира Кухти, чи все ще не заросла народна стежка до його будинку в Катеринівці.  

– Завдяки моїй дружині – ні, – відповів Володимир Валентинович. – Тетяна стала тут ніби матір’ю Терезою. З якими тільки питаннями до неї не звертаються! Я її вже лаю за це, бо до смішного доходить. Наприклад, якось заявилися до нас о першій ночі два молодики, любителі випити, і скаржаться: «Тьотю Таню, поліція нас сльозоточивим газом оббризкала».

Коли ж уранці до нас додому хтось приходить, то щоразу ловлю себе на думці: сталася трагедія, когось не стало. Звісно, допомагаємо в таких випадках.  А хіба по-іншому можна? 

Віктор КРУПСЬКИЙ

BOTTOM 1