18серпня2018

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Фельдшер Поліна Маркідова: У моїй трудовій книжці всього один запис

ІНТЕРВ'Ю

Фельдшер Поліна Маркідова: У моїй трудовій книжці всього один запис

Спостерігаючи за цією жвавою, енергійною жінкою, не повіриш, що вона вже понад п'ятдесят років фельдшерує в Обознівці Кіровоградського району.

IMG 1922– Так і є! – всміхається Поліна Вікторівна Маркідова, – Сюди я приїхала по закінченні Кіровоградського медучилища в 1967 році.

Зізнається: мала працювати у Ведмежій Балці Устинівського району, але коли в райцентрі розпитувала, де це село, їй почали… співчувати. Вона все зрозуміла й повернулася назад. В облздороввідділі попросила дати їй інше направлення. Запропонували Обознівку, що в Кіровоградському районі.

– Я відразу погодилася, – каже, – бо Обознівку знала – там ми восени допомагали колгоспу чистити кукурудзу на току.   

Її попередник змушений був залишити роботу, висловлюючись по-сучасному, через тиск мас, тобто місцевого люду. Селянам не подобалася його байдужість. Коли, наприклад, кликали до хворого, він казав: «Принесіть мені кожуха й валянки, бо в мене нема в чому вийти з хати». Якщо не приносили, то й не йшов. Люди скаржилися, писали листи, керівництво змушене було реагувати.

– Образливо: в моїй трудовій книжці всього один запис про прийом на роботу, – жартує Поліна Вікторівна. Насправді ж, вона пишається цим фактом, бо має на своєму рахунку не одну сотню врятованих життів в буквальному значенні цього слова.

Не один раз виникали ситуації, коли тремтіли руки й страх паралізував волю, але найбільше, мабуть, запам'ятався перший прийом хворого. Тоді вона по-справжньому злякалася.

– Сховалася за двері й кажу санітарці Іванівні, що боюся, не знаю, що казатиму йому. А вона мені: «Зроби солідний вигляд і виходь». Я так і вчинила. Запитую діда, що сталося. Пояснює: впав з драбини. Попросив оглянути й сказати, що в нього. Оглянула. За моїм діагнозом, зламано три ребра. Пізніше це підтвердилося. 

Їхати до лікарні пацієнт відмовився. Поліна зробила так, як її навчали: обв'язала чоловіка порваними на смужки простирадлами, щоб ребра не пошкодили легені, і відпустила. 

Мучилася, переживала. Через місяць дід приходить, бере її руку й цілує: «Дякую, доню, мені вже добре». 

– Виходить, дід на почин – це добре? – запитую.

– Так, він додав мені впевненості, я вже не губилася, хоч ситуації були різні. Уявіть: приходить чоловік без пальців на одній руці. Я ледь свідомості не втрачаю, питаю: «Антоновичу, де пальці?», а він так спокійно: «Перев'язуй!». Потім пояснює, що пальці відрізала електропилка. 

Навантаження було дай Боже – понад тисячу триста чоловік. Одних дітей до року – більше тридцяти. 

– Новонароджених я перевіряла кожного третього дня, дивилася, як заживає пуп, тощо. Ходила пішки, транспорту не було, – розповідає ветеран. – Нині ситуація змінилася, більше відповідальності покладається на мамок. Я провідую малечу на третій, потім десятий день, можу на двадцятий, а потім мами зобов'язані до мене їх приносити. 

Чутки про надзвичайно добросовісну дівчину-фельдшера швидко облетіли всі кутки села, й селяни потягнулися до фельдшерсько-акушерського пункту. Набувався такий важливий у цій справі досвід. 

– Ледь не приповзає баба Фрося: «Роби що-небудь, дочко, бо нічого не бачу, не чую», – продовжує моя співрозмовниця. Страждала на високий тиск. Колю їй магнезію – на той час єдині найкращі ліки від тиску, жодних змін, бабі легше не стає. І тоді я відважуюся на кровопускання. Коли навчалася, викладачка Тетяна Ісаївна розповідала, що до нього треба вдаватися в крайньому випадку, коли магнезія не допомагає, і тільки в стаціонарних умовах, а не у ФАПі. Взяла шприц, увійшла у вену, відкачала один раз, другий. Баба Фрося: «Полінко, я тебе вже бачу, світ мені розвиднився». Я усвідомлювала, що ризикую, але в мене й іншого виходу не було. Тішуся, що допомогла тоді бабі Фросі, і вона ще довго топтала ряст. 

Запам'яталося їй і те, як приймала перші пологи.

– О четвертій ночі хтось стукає у вікно, – розповідає Поліна Вікторівна. – Запитую, хто там. То чоловік жінки, в якої передчасно почалися перейми. Кажу йому, щоб шукав телефон і викликав швидку допомогу, а сама навпрошки, через кладовище біжу до породіллі. Бачу, дитина вже на світ проситься. Прошу зігріти води, руки витираю горілкою. Прийняла дитину, зробила все, як потрібно було. Десь через півтори години приїхали медики з районної лікарні, потисли мені руку: «Молодчина, впоралася».

Її пацієнти – люди різні, кожен зі своїми особливостями, зі своїм розумінням своїх прав і обов'язків. Поселився якось в їхньому селі один старий чоловік і відразу ж попередив фельдшера, що в нього проблеми із здоров'ям. 

– Два роки, вдень і вночі, я бігала на виклики, рятувала його від смерті, – каже Поліна Вікторівна, – а коли намагалася переконати, що не можна ставити йому укол, який він просить, бо це тільки нашкодить, наслухалася таких матюків, що й досі стає не пособі, коли згадую.

Утім вона все одно любить своїх пацієнтів. Як і свою роботу. Шкода тільки, що влада таких не помічає, не відзначає, а вони заслуговують нагород.
Її особисте життя склалося не так, як хотіла, як заслуговувала. Сьогодні тішиться дітьми, внуками, вони – її найвища нагорода…

Сергій ЧОРНИЙ