24червня2018

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Андрій Хворост: Кожна виставка пам’ятна, зокрема й ті, що були у Вільнюсі, Парижі, Кракові

ІНТЕРВ'Ю

Андрій Хворост: Кожна виставка пам’ятна, зокрема й ті, що були у Вільнюсі, Парижі, Кракові

rybnyy den ujin

П’ятдесят на п’ятдесят. Саме так можна було б назвати цю виставку, котру влаштував у Кіровоградському обласному художньому музеї місцевий художник, лауреат обласної премії в галузі образотворчого мистецтва імені Осмьоркіна.

Андрій Хворост, представивши півсотні кращих робіт до свого полудневого ювілею. Неповні три роки тому він очолив обласну організацію НС  ХУ, замінивши на цій посаді народного художника України Михайла Надєждіна, котрий віддав керівництву осередком чверть віку.

Колега ювіляра, заслужений художник України Андрій Надєждін охарактеризував творчість Хвороста як «нонконформізм нової хвилі».

poslednij sneg

Я б не був таким категоричним. Андрій Васильович не перебуває в опозиції до естетичних засад і принципів соцреалізму, за панівного становища якого (щоправда, вже не такого всесильного) він закінчував Дніпропетровське художнє училище ім.Вучетича. Як на мене, то він просто перебуває в постійному русі, причому не по прямій, не по горизонталі чи вертикалі, а хаотично, залежно від того, яку думку, настрій, відчуття намагається передати глядачеві чи в якому психологічно-естетичному просторі перебуває сам. Звідси його живописна багатомовність. У його графіці це пояснити легко:  оформлення книги, рекламно-туристичні буклети кожного разу потребують окремого підходу – від вибору акцентів до графічної лінії. 

У живопису ж Хворост належить сам собі. Це його особиста територія, на якій він спілкується тією мовою образів, фарб, світла, яка йому в цю хвилину здається доречною. От захотілося йому відгукнутися на перші роки нашої державності, і він написав картину «Роздуми вола кольору незалежність». Було це в далекому 1994-му. Жовтого кольору горбатий віл, синє поле, усіяне квітами, а позаду – оспівані поетами тополі. І все. А ви вже самі думайте, що хотів вам сказати художник: чи зайвий раз підтвердити терплячість українців, чи нагадати, що довго запрягаємо, чи повторити услід за політиком: «Маємо те, що маємо». Іронії автору не бракує. 

Хворост небагатослівний,  не вдається до розгорнутого тлумачення, довіряючи глядачеві, котрий зрозуміє його з півслова, тобто з чітко розставлених акцентів. Він міг би і не називати саме так свою картину 2014 року – «Східний вітер», «звідки вітер дує», говорять вже самі очі татарської дівчини  із запнутим обличчям. Хоча іноді прочитати підпис під картиною й не зайве. Загалом же художник рідко торкається політичних тем, навіть про війну пише без зайвого пафосу. І якщо вже й говорити про нонконформізм Хвороста, то він швидше соціальний, ніж живописний: Андрій Васильович відторгає все те, що не сприймають його переконання й  свідомість. І навпаки.  Йому чужа війна, чужа банальна суєта («Ходить гарбуз по городу»), він не сприймає споживацького ставлення до природи (серія «Рибний день»). 

Натомість йому близькі захисники Вітчизни («Ще коли  на траві роса», «Тендітна хвилина спокою»), його радують сцени мирного життя («На баштані. Спогади з дитинства»), художник захоплюється природою у всіх її вимірах – від скромного вересневого букета квітів, до величі степової широчіні («Спокій степів»).  Своїми пейзажами й натюрмортами він творить її величний і тендітний, тривожний і світлий, жорсткий і ніжний образ. Його картини природи – це зізнання їй у любові, радість і вболівання за неї. Вони викликають різні почуття. Від очікування змін («Останній сніг», «Лютий у Пироговому»), майже фізичного дотику до весняного пробудження  («Зачарована весна») - веселого буяння природи, яке художник доносить через, здавалося б, скромний мотив цвітіння польових маків. І до неусвідомленої тривоги («Передчуття грози»). 

Він захоплюється невичерпним калейдоскопом колірних та світлових комбінацій, які, за словами художника, може дати тільки природа. Однак Хворост не копіює її, передає не її стан, а свій настрій, що ріднить його полотна з поезією -  як у прозорих для сприйняття «Квіткової симфонії» чи «Макового поля», так і загадкової «Зачекай, моя осінь». (Не думаю, що це живописний парафраз пісні Нані Брегвадзе, це щось особистістне, що кожен має прочитати сам для себе). Те ж саме і в натюрмортах, в яких квіткові композиції не просто милують око, а передають той чи інший настрій автора (порівняймо «Соняхи» 1998 року і «Сонячні квіти» 2010-го).

vechernjaja naberejnajaПомітним у творчості Андрія Хвороста є міський пейзаж, зокрема відтворення куточків  історичної забудови Кропивницького – «Будинок офіцерів», «Юнкерське кавалерійське училище», «Краєзнавчий музей», «Біля фонтану», «Після грози» та ін. А нещодавно він розпочав серію робіт, присвячених видатним постатям, котрі вийшли з нашого краю. На виставці ми побачили його першу роботу з цього циклу – портрет фундатора українського реалістичного театру.

Досить широка експозиція дала змогу прослідкувати творчість ювіляра в часі і діапазоні його пошуків, що простягаються від традиційного реалізму до архаїки («Минуле»),  символіки («Червоне на білому»), романтизму («Омріяне місто») і народного декоративу («Гарбузи»), 

Його самодостатні твори  відзначаються чіткістю і виразністю, ненав’язливою, але переконливою громадянською позицією. Виставка робіт Андрія Хвороста (тепер уже можемо про це говорити) пройшла з успіхом, справила гарне враження і стала помітних явищем у культурному життя міста.

Зрозуміло, що я не міг не задати йому кілька запитань.

– Андрію Васильовичу,  після художнього училища ви закінчили Львівську академію друкарства, багато років пропрацювали, та й зараз працюєте у видавничому дизайні, увійшли в мистецтво через книжкову графіку. Як сталося, що потім захопилися живописом?

132940– Не потім. Живописом я займався ще в училищі. Просто, з деякого часу він посів у моїй творчості головне місце. А графікою я теж займаюся, і в деяких роботах поєдную з нею живопис. Серію видатних земляків я задумав як живописну, але з чіткими графічними, навіть дизайнівськими прийомами.

– А як при цьому вдається уникати ілюстративності в суто живописних роботах?

– Я не придумую сюжетів, пишу з натури чи, коли фантазую, перебуваю у полоні власних, а не чужих фантазій. 

– Ви – учасник багатьох художніх виставок. Які запам’яталися найбільше?

– Кожна з них по-своєму пам’ятна. Звичайно, особливе хвилювання відчуваю, коли беру участь у виставках вдома: перед своїми звітувати завжди відповідальніше. Запам’яталися перші виставки – «Художник і книга» та «Козацькому роду нема переводу» в Києві, пізніше всеукраїнська трієнале «Пан Україна»,  «Мальовнича Україна» в Тернополі та інші. Не можу не згадати виставки екслібрису у Вільнюсі,  Парижі, Кракові. Виставлявся і в рідному Дніропетровську – тепер у мене дві малі батьківщини: Кропивницький і Дніпро.

– Не так давно ви очолили обласну організацію Національної спілки художників України. Не запитуватиму про плани, поцікавлюсь клопотами.

– Їх більше, ніж достатньо. Насамперед з приміщенням організації, з його утриманням. Про що вже писалося не раз, читачі про це знають. Знає й керівництво міста та області. Хотілося б мати від них більше підтримки. Але – то наші внутрішні проблеми, можливо й публічна розмова, але наступного разу. Сьогодні ж порадіймо дню, гостям художнього музею, які приходять на виставку, і бажанню митців творити, не зважаючи на всі труднощі.

– Дякую.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ