КУЛЬТУРА

Володимир Панченко: Єдиний наш шлях – ставати сильними, дуже сильними, дуже успішними, дуже переконливими

Лауреатів обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2016 рік сьогодні, 2 лютого, вітали в обласній бібліотеці для дітей імені Т. Г. Шевченка.

Її переможцями журі визнало: у номінації “Літературознавство та публіцистика” Володимира Панченка з монографією “Кільця на древі”: у номінації “Проза (у тому числі драматичні твори і переклади)” Сергія Колеснікова з книгою “Відрядження до пекла”; у номінації “Поезія (у тому числі драматичні твори і переклади)” Валентину Кондратенко зі збіркою “Жнива Магдалини”.

Кожен із переможців премії звернувся до присутніх на урочистостях зі словом. Ось що сказав Володимир Панченко:

«Коли редактор знаменитого паризького журналу «Культура» Єжи Гедройць запитав у професора Юрія Шевельова, кого б він порекомендував до кола авторів спеціального українського номера журналу, Шевельов назвав ім’я поета Євгена Маланюка та художника Якова Гніздовського.

«Маланюк – це гарантія загальнокультурного рівня», – написав професор Шевельов Єжи Гедройцю із Кембриджа в Париж.

Було це в серпні 1953 року.

Інтелектуал ліберального закрою Юрій Шевельов, як бачимо, шанував таланти Євгена Маланюка, інтелектуала націоналістичного закрою.

Вони обоє краще за багатьох знали, як це важливо для українців: тримати планку «загальнокультурного рівня» високо, так, щоб ніхто не мав підстав для єхидних насмішок: ну що ви хочете, «хахли» – то провінція…

І це перше, що мені хотілося б нагадати, думаючи про Євгена Маланюка: українське не має права бути неякісним. Історичні обставини, які раніше, не дозволяють нам працювати упівсили чи упівталанту.

По-друге, варто пам’ятати, що Євген Маланюк узяв на себе тяжку, – може, навіть невдячну роль – українського Фройда. Його молодість була вбрана у військові строї. Біль національної поразки була для нього, як і для тисяч ровесників, історичною травмою. Причини того, що сталося, Маланюк убачав у малоросійстві, задавненій «хворобі бездержавності». Не треба думати, що його ідеалом і мрією була «степова Еллада». Ні, він тужив за «Римом», а не за «Елладою», себто – за Україною militans, за сильною і самодостатньою державою. Його улюбленим київським князем був Святослав-завойовник. Юнаки, які боронили Україну під Крутами, пробудили в ньому віру в те, що настає час народин нового українця.

Власне, то і булла надмета Маланюкового покоління: випекти з української душі Малоросію, аби натомість у ній, оновленій, поселилася Україна.

По-третє, у таборі для інтернованих вояків Євген Маланюк написав слова, які для нас мали б стати одкровенням:«Ми боремося з московською нацією». Не з більшовиками, а з московською нацією! Адже більшовизм, який прийшов на українські землі з прапором інтернаціоналізму і всесвітньої революції, насправді виявився «червоною імперією», «русским миром», нічим не кращим за «русский мир» білого кольору! Наступні десятиліття тільки підтвердили цей висновок Маланюка і тих, хто, як і він, пройшов крізь вогонь української революції.

Історія любить повторюватися. Сто років тому Радянська Росія уже вела з Україною «гібридну війну». Вона інспірувала конфлікт усередині УНР, створювала в Харкові маріонеткове «советское правительство», надавала йому військову «допомогу» (яка насправді була збройною інтервенцією), для прикриття використовувала 23-річного Юрія Коцюбинського, озброював лапартизан-щорсівців, перетворюючи їх у регулярне військо… І при цьому заявляла: «это они сами между собой воюют», «это у них гражданская война»...

Росії і справді багато чого вдавалося робити українськими руками. Адже серед українських революціонерів (Микола Скрипник, Олександр Шумський, Василь Блакитний, Микола Хвильовий і тисячі інших) дуже поширеною булла ілюзія: ми збудуємо соціалістичну самостійну Україну під російським патронатом, разом з російською демократією. Це вже згодом вони зрозуміли, що російська демократія закінчується на українському питанні (та й чи можлива вона в принципі?). Проте було пізно: УСРР «потонула» в «русском море» (чи в більшовицькому морі, що одне й те саме), а мрійників-українців, які жили ілюзіями, постріляли.

Усе повторюється: ми боремося з московською нацією. Навіть не з путінською Росію, а з московською нацією. Бо не-путінської Росії майже не існує. Бо 86 відсотків росіян, які підтримують Путіна, – це наш ворог.

Паралелі очевидні:
Німецька нація відповідальна за свого Гітлера.
Совєтський народ відповідальний за свого Сталіна.
Так само сучасна Росія відповідальна за свого Путіна.

Євген Маланюк, отож, мав рацію…

Тому єдиний наш шлях – ставати сильними, дуже сильними, дуже успішними, дуже переконливими. Іншого не дано… Це тяжкий, проте й дуже гідний виклик для української нації, для всіх нас, на своїй землі сущих…»

До слова, матеріальну складову премі Володимир Євгенович вирішив передати на спорудження меморіальної дошки Леоніду Куценку. Її на фасаді ЦДПУ імені Володимира Винниченка планують установити вже прийдешньої весни.

Довідково:

1 лютого минуло 120 років від дня народження Євгена Маланюка (1897-1968), поета, мистецтвознавця, літературознавця.

Леонід Куценко (15.02.1953 - 22.12.2006) – літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник народної освіти України, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка, краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова та премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку.