ПОЛІТИКА

Володимир Панченко: На превеликий жаль, нинішня влада повторює помилки попередньої

Нещодавно відомий науковець і політичний дія Володимир Панченко був гостем передачі «ЗА ЧАЙ.СОМ» на 5 каналі.

Відповідаючи на запитання ведучого Романа Чайки, Володимир Євгенович поділився своїм бачення сьогоднішньої ситуації в країні. Як завжди, висловлені ним думки відрізнялися оригінальністю, глибоким аналізом сьогодення і минулого.

Разом з тим, склалося враження, що формат передачі й обмеженість її в часі завадили гостю розставити всі крапки над «і», тож виникла потреба дещо, так би мовити, вточнити. Володимир Євгенович погодився дати ексклюзивне інтерв’ю сайту «З перших уст».

– Володимире Євгеновичу, ви проводите аналогію з 1917 роком, мовляв, треба дивитися туди й робити висновки.

– Так. Бо так звана гібридна війна проти України почалася не в 2014 році, вона почалася сто років тому. І я багато над цим думав, бо історія завжди може чомусь навчити. Якщо, звичайно, ти в цій школі історії є добрим учнем. Скажімо, із 1917 по 20-і роки більшовики реалізували сценарій, який теж можна назвати гібридною війною. Його головні складники три.

Один з них – дестабілізація ситуації в країні, яку ти хочеш захопити, поглинути, інспірування внутрішніх конфліктів. Більшовики це робили, шукали собі союзників, зокрема, серед соціалістів, бо більшовиків у Києві на той час майже не було. Я колись прочитав спогади Євгенії Бош, київської більшовички номер один, де вона чесно написала, що в 1917 році більшовиків було всього кілька сотень, та й то в основному в Києві.

Другим пунктом більшовицького сценарію було створення квазі-владних структур. Маріонеткових урядів. Коли в 17-му році київські більшовики нічого не змогли зробити легально, їм було дано команду їхати в Харків, і вони там створили «советское правительство». Звичайно ж, маріонеткове, яке негайно визнав Ленін, і слідом за цим починається військова допомога. А військова допомога здійснювалася таки чином. Попереду старалися пустити людей з українськими прізвищами – Коцюбинського (Юрія),  Щорса, Боженка.

Наприклад, я читав інтерв’ю Щорса, опубліковане в газеті «Боротьба» 12 лютого 1919 року. Воно було надруковане через п’ять днів після взяття Щорсом Києва. Він розповідав не криючись про те, що в Курську стояли їхні загони й «советская Россия» зробила з них регулярну армію.

– Дуже схоже на сьогоднішні дії Росії.

– Так, але я хочу зазначити, що Україна дуже тяжко далася більшовицькій Росії. Та змогла підкорити Україну аж після чотирьох захоплень Києва. Після третього взяття зрозуміли, що Україна – дуже міцний горішок, і вони почали гру. Робили різні тактичні ходи, щоб підкорити собі українську свідомість. Але й це ще не принесло бажаного їм результату. Тому було четверте захоплення.

Урок з усього цього для росіян полягав у тому, що при всьому нашому анархізмі, в України є достатньо сильний ресурс свободи. Нещодавно ми з Йосипом Зісельсом (громадський діяч, дисидент. – Ред.) були на радіо «Свобода», і нас ведуча запитала, в чому різниця між росіянами і українцями. Цікаве питання в принципі. Тим більше, що наші вороги намагаються вбити нам у голову, що нібито ми єдиний народ і т. ін.

Насправді ж, відмінності між росіянами і українцями – ментальні, еттно-психологічні – дуже сильні. Ще в 1861 році Микола Костомаров (видатний український історик, етнограф, письменник, громадський діяч, етнопсихолог. – Ред.) надрукував у журналі «Основа» статтю, яка називалася «Две русские народности». Стаття мала колосальний резонанс. Як учений, без політичного пафосу, ідеологічних нашарувань він показав етнопсихологічні відмінності одних і інших. За Костомаровим, найбільша відмінність між росіянами і українцями в плані ментальності, психології, полягає в тому, що вони зовсім по-різному ставляться до понять «свобода» й «несвобода».

Василь Гросман, російський письменник, у своїй повісті «Все тече» (за життя він так і не зміг побачити її надрукованою) багато міркує про ці ж проблеми, і приходить до висновку, що «русская душа – тысячелетняя раба». Тобто, вона рабська, жодної загадковості «русской души», як про це любили писати ще в 19 столітті слов’янофіли, немає.

А ось щодо нас, то для нас свобода є цінністю. Несвобода – це не наша ментальність, це російська ментальність. Росіяни схильні до царизму, до монархізму…

– Не випадково ж сьогодні в Росії цілком серйозно говорять про те, щоб зробити Путіна імператором…

– Це звідти ж. А в нас цього нема. В нас цілком протилежна традиція. В нас є інстинкт свободи, розуміння свободи як цінності. Інша річ, що ця свобода інколи трактується в анархічному ключі. На превеликий жаль, українська політична традиція анархічна, що ми бачимо й зараз. Це проблема, а як з цього виходити – це не просте питання. Треба проходити через досвід, через пошук якогось об’єднуючого начала.

– Володимире Євгеновичу, як ви оцінюєте нинішню ситуацію в країні?

– Нинішня ситуація тривожна. Нещодавні 14 й 15 березня мають увійти в історію, тому що це якийсь момент істини. Я маю на увазі загострення, пов’язані з блокадою, сутички з поліцією і військовими. В деяких регіонах блокували адміністрації, палили шини. І це було вибухонебезпечним, тим більше, що громадська думка, як показала соціологія, була переважно на боці блокувальників. Влада мала б це враховувати.

До речі, як поводилася влада, коли виникла ця криза? Вона діяла дуже погано. Вона нічого не робила й, по суті, повторила Януковича. Коли почався майдан 1 грудня 2013 року й до середини січня 2014-го він думав, що нічого не буде, люди порозходяться. Я веду до того, що влада не має права запізнюватися, має йти не позаду подій, а попереду.

На превеликий жаль, нинішня влада повторює помилки попередньої, вона виконує роль пожежної машини – кидається гасити, коли вже все палає, замість – вчасно відреагувати. Відповідно, все це означає, що нині ми маємо дуже небезпечну ситуацію з тих причин, що, перше, влада не комунікує, вона не має діалогу із суспільством, який повинен бути постійним і на різних рівнях, не тільки на рівні президента.

– Тобто, сьогодні є дуже багато запитань до влади…

– Так. Тому, що пояснювати все це «происками» опозиції, якихось там аферистів-авантюристів можна, звичайно, для самозаспокоєння, а треба бачити й інший бік, передбачати. Влада сильна тоді, коли вона вміє передбачати, прогнозувати, має стратегічне бачення. Насправді ж, багато владних структур діє методом «тику», тактичних імпульсів, імпровізацій, але ні до чого доброго це не може привести.

Валерій М’ЯТОВИЧ