ІСТОРІЯ

Микола Левитський, іменем якого названо одну з вулиць у Кропивницькому, – про Івана Карпенка-Карого (ФОТО)

Життя і діяльність славетного українця Миколи Левитського (1859-1936), іменем якого названо одну з вулиць у місті Кропивницький, тісно пов’язані з нашим краєм.

Як повідомляють краєзнавці, виріс він у сім’ї священика в Федварі (нині Підлісне Олександрівського району). Навчання розпочав в Єлисаветградській жіночій гімназії, де тоді були класи ще й для маленьких хлопчиків, потім, у 1869-1875 роки – у Златопільській гімназії (зараз – Новомиргород), а вже згодом були університети Москви, Харкова.

Насамперед, звичайно, він – організатор артільного і кооперативного руху в Україні. Адже ще 1894 року заснував у згаданому Фед­варі  першу в Російській імперії та Європі хліборобську артіль, а потім сприяв організації ремісничих артілей у Єлисаветграді, Одесі, Києві.

Представляв вітчизняних кооператорів на міжнародних конгресах та з’їздах – від Парижа 1896 до Стокгольма 1928, не говорячи вже про всеросійські, всеукраїнські та всесоюзні з’їзди кооператорів. Активна його діяльність у роки Української революції пов’язана з Центральною Радою, Міністерством земельних справ Української Народної Республіки, з Українським народним кооперативним банком, Центральним кооперативним союзом, з розробкою української кооперативної символіки, з заснуванням Харківського кооперативного інституту та музею.

Понад те, сучасні дослідники звернули увагу на використання гетьманом Павлом Скоропадським авторитету Миколи Левитського в діяльності розвідувальних структур Української держави під час відрядження його на терени Кубанської Народної Республіки.

Не дивно, що згодом – аж до смерті – він, як «український шовініст», став об’єктом прискіпливої зацікавленості радянських спецслужб ГПУ та НКВД (справа «Привет»). Цікавила каральні органи і його причетність до створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Все це при значній популярності серед народу, коли, для прикладу, у 1923-ому Все­українська кооперативна спілка випускала навіть …мило «Артільний Батько» з його портретом! Хтось пригадує його щирі, але невдалі поетичні спроби…

Хтось – успішну земську діяльність в Олександрії чи адвокатську – в Єлисаветграді… Додамо, що у газеті нашого міста «Червоний шлях», яку тоді редагував драматург Микола Куліш, трапляються публікації, варті уваги теперішніх істориків, зокрема, інформація про вітальну промову Миколи Левитського,  виголошену ним 11 травня 1924 року перед делегатами «з’їзду уповноважених низової кооперації Єлисаветградської округи…». Або стаття «Успіхи кооперації (Бесіда з артільним «батьком» Левицьким)». Багато за що маємо дякувати Миколі Левитському. Навіть за те, що наш край відвідала Леся Українка. Наразі про його життя і діяльність лишилася величезна література: від сучасників позаминулого століття до науковців і краєзнавців ХХІ-ого.

Втім, кожного разу приємно знаходити якісь нові джерела про  багатогранну особистість «артільного батька»! Усвідомлювати, що ним він лишався навіть й тоді, коли згадував про ще одного нашого видатного земляка Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), котрому, до речі,  цього року відзначатиметься 175 років від дня народження. Іван Франко, який з великою повагою ставився до «правдивого сина свого народу», «славнозвісного українського писателя й артиста драматичного», вважав, що у драмі «Понад Дніпром» (1897) Іван Тобілевич «влучно і з великою симпатією схарактеризував той артільний рух, який узявся був пропагувати добродій Левитський». Останній навіть став прототипом головного героя п’єси Мирона Серпокрила. Та, виявляється, не тільки Іван Карпенко-Карий писав про свого друга Миколу Левитського. Було й навпаки.

"Нещодавно, читаючи київську газету «Рада» від 22 вересня 1910 року, мій погляд мимоволі зупинився на маловідомому загалу матеріалі Миколи Левитського «Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) і кооперація». Присвятив його «артільний батько» «третім роковинам смерті незабутнього драматурга і артиста», а також ставленню його до кооперативної сфери. Не стримаюся, щоб не процитувати окремі уривки цієї статті. «Івана Карповича я знав майже 27 років, з 1881 року, коли був ще студентом 2 курсу медичного факультету Московського університету, але за участь «в студенческой истории», змушений був повернутися додому… Якось у нашім благословеннім Єлисаветграді або Єлисаветі, як кажуть у нас люди, випадково познайомився з Іваном Карповичем та його родиною. Я полюбив його щиро і його близьких… В той час було народження мого свідомого українства, мої українські хрестини. Щира любов до України і всього українського Івана Карповича, до того ж ще й чудові співи наших пісень, все це зробило надзвичайно гарне вражіння на мене, захопило цілком …Я вийшов з дому Івана Карповича мов зачарований… Мені дуже подобалося тоді у Івана Карповича ще й те, що окрім національного питання, він дуже цікавився і питанням соціальним і виявляв досить широкі погляди на цю річ… Я з першого моменту своєї праці по організації спілок ділився з Іваном Карповичем своїми думками,…своїми радощами і горем, перепонами та перешкодами, які приходилося терпіти та переживати… Іван Карпович завжди виявляв щире зацікавлення справою артільною і глибоко симпатизував до такої роботи. …При моїх постійних роз’їздах стрінутись де-небудь з трупою О.К. Саксаганського (йдеться про рідного брата Івана Тобілевича Панаса Саксаганського, якого близькі люди називали Опанасом, як, власне, і він сам себе, звідси й ініціал «О.» – авт.), де грав Карпенко-Карий, було раз-у-раз великою не тільки приємністю, а й радістю». Одного разу, зустрівшись таким чином, Іван Тобілевич розповів, що хоче «написати таку п’єсу, де будуть виведені хліборобські артілі,… наступного разу не забудьте взяти вашого «артільного договору для хліборобських спілок», він мені потрібний». Далі Микола Левитський емоційно розповідає про свої переживання щодо задуму написання такої п’єси, зокрема, важливість її для реклами артільного руху. І вже зовсім не приховує переживань, розповідаючи про те, як вперше дивився її в Катеринославі (зараз місто Дніпро-авт.) «в театрі літнім (саду городськім)». «Ніколи не забуду того вечора в театрі, коли я вперше бачив «Понад Дніпром». На мене п’єса зробила надзвичайно велике вражіння, тим більше, що приходилось самому багато бачити, чути і переживати з того, про що говориться в п’єсі. …Того разу в п’єсі брали участь Іван Карпович (Павло),  Саксаганський (Мирон), Лініцька, і взагалі весь ансамбль був дуже гарний. …П’єса зробила тоді цілий фурор… Всі акти публіка проводжала надзвичайними аплодисментами і без кінця викликала артистів. А що діялось по закінченню спектаклю, то трудно й сказати. Страшні оплески, викликання без числа Саксаганського, Івана Карповича, як артиста, а потім, як автора…». Не менш цікавою побутовими деталями є розповідь і про постановку «Понад Дніпром» у нашому місті. «Якось трупа Саксаганського завітала до нас до Єлисаветграду. Я звернувся до Івана Карповича і О.Саксаганського з проханням дозволити привести артільників в театр подивитися «Понад Дніпром». Вони, спасибі їм, дозволили привести їх безплатно. …чоловіки, жінки з дітьми малими – коло сорока душ. Публіка завжди звертає увагу, коли незвичайна для маленького театру юрба селян… йде через місто до театру або стоїть коло театру, поки я улаштую справу з контрамарками… Ми посунули в театр зарані, щоб зайняти краще місце на галереї, де нумерованих місць не було, а публіці треба було стояти..». Далі Микола Левицький пише, що «на свої очі бачив, який великий інтерес», викликав спектакль у хліборобів, як «артільщики плакали гірко»… Привертає увагу та обставина, що в образі Мирона хлібороби побачили якогось діда Дмитра з їхнього села, а не Миколу Левитського, як прийнято говорити зараз. Насамкінець хочу процитувати Франкове: «Характер д. Левитського палкий, поетичний, схильний до оптимізму, але наскрізь щирий і правдомовний». Мені теж так здалося, коли читала ці спогади «артільного батька» про Івана Карпенка-Карого", – розповіла театрознавиця Світлана Ушакова.     

Насамкінець хочу черговий раз подякувати філокартисту Юрію Тютюшкіну, котрий допоміг з ілюструванням цього тексту. Він запропонував чудові старожитні зображення героїв нашої оповіді. Поштівку з портретом Івана Карпенка-Карого (Тобілевича), кошти від продажу якої на початку минулого століття збирали на «збудування пам’ятника Т. Шевченкові в Києві». А також фотозображення Миколи Левитського з одного з його господарських документів, свого часу передане колекціонером до обласного Краєзнавчого музею.

 Федір Шепель,

фото Анастасії Лавриненко

та з інтернету