ІСТОРІЯ

Федір Шепель: Навіть в умовах смертельної небезпеки Ганна Німець залишалася українкою

Сьогодні стають відомими імена багатьох патріотів, котрі в роки нацистської окупації 1941-1944 років боролися за Україну «без Гітлера й без Сталіна». Діяли вони й на теренах нашої області.

Як стверджує краєзнавець Федір Шепель, то були безстрашні люди, особливою сміливістю й мужністю відзначалися юні українки. Про них – ця розмова з ним.  

– Федоре Олександровичу, як ви вийшли на «жіночий слід» у визвольних змаганнях в роки окупації?
– Вивчаючи свого часу кримінальні справи, порушені радянськими спецслужбами, звернув увагу на те, що серед репресованих «бандерівців», котрі діяли на території нашого краю, було чимало жіноцтва.
– Певно усі – вихідці з Західної України?
– Не зовсім так. У підпіллі, організованому бандерівськими похідними групами, насправді було й чимало місцевих молодих учительок, колишніх студенток, школярок… Наприклад, в Олександрії успішно працювала ціла жіноча група Організації українських націоналістів, керована Ярославом Ференцом. У селі Диминому зв’язковою ОУН під псевдо «Хмара» діяла місцева вчителька Олена Шевченко, про яку вже розповідалося в пресі. Незабаром читачі познайомляться також з долею вісімнадцятирічної зв’язкової Дарки Терлецької. Вона була родом зі Львова. В роки війни пройшла таємними стежками Криворіжжя, Кіровоградщини, Дніпропетровська. Її схопили в одному зі схронів уже на малій батьківщині, бо не встигла застрелитися. Померла в  магаданському Берлазі у 1951 році.  Не менш вражаючою була біографія Ганни Німець.
– Вона теж загинула в сталінських катівнях?
– На жаль, так. Вона була надто помітною (хоча досі практично невідомою для широкого загалу) особою в історії Центральної України 1941-1943 років. На час розстрілу «нашими» мала за плечима всього 26 років! Затримана СМЕРШем на початку лютого 1945 року у Львові, багато місяців навіть не заїкнулася про те, що є націоналісткою. Не знаю чому, але коли слухаю пісні Квітки Цісик, американської співачки українського походження, щоразу згадую саме про Ганну. Про Нюсю, як її ласкаво називали в підпіллі окупованого нацистами Кіровограда. Можливо тому, що обох Україні подарувала… Америка. Народилася майбутня підпільниця в США в сім’ї трудових емігрантів із Дрогобича 2 грудня 1919. Та коли їй виповнилося два роки, родина повернулася на батьківщину. До 1938 року навчалася в Стрийській гімназії. У 1940 році – на поштових курсах у Кракові, де завдяки подрузі Любі Возняк, опинилася в колі українських патріотів. Чоловіком Любиної сестри був Василь Бандера, а його брат Степан, що мешкав на квартирі поряд, постійно заходив до Василя. Ганна, завдяки Любі, познайомилася також із Михайлом Турчмановичем, «Маком», Миколою Лемиком (псевдо Мирослав Синишин, загинув наприкінці 1941 року на Полтавщині), який саме тоді одружився з Любою. Крім того, Ганна Німець особисто знала  Зенона Матлу, Миколу Лебедя, його дружину Дарку Гнатківську, Йосипа Свободу, Романа Шухевича. Оскільки на ту пору в Кракові діяв провід мельниківців, із якими у бандерівців були різні погляди на шляхи здобуття Україною незалежності, за дорученням Лемика саме Ганна Німець здійснювала прослуховування телефонних розмов між керівниками даного крила ОУН, зокрема, коли велися переговори з Віднем.
У 1941 році Ганна перегорнула нову сторінку в своєму житті, влившись до створеної Головним проводом ОУН Південної похідної групи, кінцевим пунктом якої мав бути Дніпропетровськ. Її керівником виявився знайомий і небайдужий до неї (всі ж були молоді!) Зенон Матла, а керманичем похідної групи – Тимофій Семчишин («Річка»). До групи, крім Ганни Німець, входили також Ганна Максимець, Люба Возняк (Синишина), Ольга Крамар, студентка філософського факультету Львівського університету Таня, Дарка Терлецька та ще п’ятеро дівчат. У сере-дині липня переправились через річку Сян. У всіх стрічних населених пунктах створювали українські органи влади. В селах і містах проводили зібрання, мітинги, поширювали націоналістичну літературу й різноманітні плакати. Вербували нових людей до ОУН, налагоджували організаційну мережу. По дорозі визначилися і з редколегію для випуску похідної газети, членом якої була також і Ганна Німець.
– Тим часом, гітлерівці, налякані оприлюдненням у Львові відомого Акту проголошення Української Держави Степана Бандери та Ярослава Стецька, не гаючись почали проводити арешти бандерівців по всій Україні…
– Так. Тому, відправивши до Кривого Рогу Ганну Максимець, Зенон Матла з побратимами, не очікуючи нічого лихого з боку німців у місті на Дніпрі, був кинутий за грати. З вимогою повернення до Західної України і припинення організаційної діяльності їх незабаром звільнили. Але зупинившись у Бабанці, що на Уманщині, патріоти вирішили все зробити на свій лад. Зенон Матла разом із «Річкою» віддали наказ про перехід до підпільної діяльності. Тому назад до Львова, користуючись окупаційною перепусткою, поверталися тільки хворі й «неконспіративні».
Таким чином Ганна Німець опинилася в Кривому Розі. Ще до її появи, інша Ганна, Максимець, встигла завербувати до ОУН місцевого інженера Сергія Шерстюка, котрий працював головою міськуправи. Наприкінці грудня 1941 до Кривого Рогу прибув і Тимофій Семчишин. Нюся влаштувалася на роботу до райуправи перекладачкою (мала не тільки відповідне прізвище, але й знання німецької мови). Також  працювала у «Просвіті». До ОУН завербувала  кількох місцевих дівчат. Дещо пізніше створила при райспоживспілці курси з вивчення німецької мови, «маючи на увазі наступний розворот роботи по лінії ОУН».
Справи йшли так гарно, що пізніше це дозволило одному радянському агенту повідомити буквально наступне: «…нигде лучшего и прекраснейшего места ОУН не имела, как в Кривом Роге. Там, можно сказать, они имели «Самостийную Украину». В то время там был головою управы инженер Шерстюк, по словам западников, даровитый и с большими организаторскими способностями человек. Шерстюк предоставил им (бандерівцям – Ред.) все управленческие портфели. Работа кипела полным ходом по городу и округу. Но этому пришёл скоро конец. Уже в январе 1942 года немцы устроили известный и шумный судебный процесс, после которого расстреляли и посадили не один десяток людей. В этом числе был расстрелян и голова управы Шерстюк…».
1 січня (в документах наводяться й інші дати) 1942 року в Кивому Розі німці схопили Семчишина, Максимець, Саляка, Шерстюка і Матвія Павлишина. Зенон Матла встиг перебратися на квартиру до Ганни Німець, а в лютому був відкликаний на Захід. Перед від’їздом лишив Ганні Німець для подальшої підпільної роботи націоналістичну літературу, близько 12 тисяч окупаційних карбованців, накази, інструкції, інформацію про зв’язкових з Дніпропетровська, Запоріжжя, Миколаєва, Нікополя, П’ятихаток, Апостолового й паролі.
Після відїзду Матли Нюся поставила перед собою завдання визволити з тюрми «Річку» та інших. Провіднику міста «Шурі» доручила підготувати осіб із тюремної охорони та поліції, які могли б сприяти втечі. «Василя» відправила до Запоріжжя, де той через своїх західняків із міськуправи роздобув фіктивні документи. Нюся ретельно вивчила територію поблизу тюрми. Через вікно навіть перемовлялася з Семчишиним. У передачах надсилала «грипси», в яких пропонувала варіанти втечі. Втім, останній відмовився.
12 квітня 1942 року Ганну Максимець і Сергія Шерстюка гітлерівці розстріляли. А Семчишина та інших бандерівців окупанти переправили до Дніпропетровської тюрми. Взявши відпустку, Ганна Німець їздила й туди. Для прикриття брала машиністку криворізької поліції Ірину, яка не була членом ОУН, але мала приязні стосунки з Саляком. У Дніпропетровську звернулася до гестапо як перекладачка Ірини, але там відповіли, що арештованих уже немає: етапували до Києва.
Повернувшись до Кривого Рогу, Нюся ініціювала поночі встановлення пам’ятного хреста на місці розстрілу Ганни Максимець та Сергія Шерстка. На залізній планці, прикріпленій до дерев’яного хреста, написали: «Шерстюк Сергій та Ганна Коваленко (псевдонім Максимець) впали на посту в боротьбі за свободу України. Розстріляні німецькими загарбниками. Смерть окупантам! Честь і слава героям!». У цьому небезпечному заході брав участь і вісімнадцятирічний  Борис Назаренко, котрий керував молодіжною ланкою ОУН у Криворізькому районі.
– Він мав якесь відношення до  відомої родини бандуристів Назаренків?
– Так. Він уродженець Олександрії. Наступного після тієї ночі дня Ганна поїхала велосипедом у Рівне (тоді – райцентр Кіровоградської області), де на квартирі «Вуйка» зустрілася із членом Південного крайового проводу ОУН «Остапом» (у березні 1943 переведений на посаду керівника Кіровоградського обласного проводу ОУН), котрий наказав їй їхати до Кіровограда для організації подальшої роботи. В Кіровограді Ганна Німець влаштувалась на пошті, маючи з документів тільки довідку, видану Криворізькою міською управою на ім’я Ганни Михайлівни Кордієнко. Працюючи секретарем та перекладачем у колі семи німкень-телеграфісток і телефоністок, примудрялася виготовляти фальшиві документи для місцевого підпілля ОУН тощо. Чотири місяці жила в гуртожитку, що розташовувався між держбанком та музичною школою.
Познайомилася з Михайлом Добровольським, його дружиною Марією Іванівною та їхньою вісімнадцятирічною донькою Надією, котра навчалася в музичній школі. Тут варто  зауважити, що після визволення мати й донька за націоналізм отримали по 16 років заслання на каторжні роботи, а батько – за теж саме – карався спершу гітлерівцями (Бухенвальд, 1943-1945), а потім – у радянських виправно-трудових таборах. Надію Добровольську бачили з Нюсею в ложі театру, зокрема, коли Олександрійський театр у Кіровограді ставив «Травневу ніч». А коли поверталися з перегляду «Марусі Богуславки», Нюся прочитала Надії справжню лекцію про те, чим займається Організація українських націоналістів. Що Україна має бути державою, незалежною від Москви. Мовляв, ОУН має на меті мобілізацію українського народу, підняття його на боротьбу проти німців. І на заході України така боротьба вже ведеться. А вождем українського народу є Степан Бандера, котрого німці заарештували й утримують в концтаборі. «Наша кіровоградська організація належала до течії бандерівців» – говорила згодом на допитах Надія Добровольська. – Займалася втіленням у свідомість місцевих українців націоналістичних ідей, для чого проводила відповідну ідеологічну обробку, поширювала націоналістичну літературу. Організація намагалася також проникнути в усі структури окупаційного апарату для використання його у власних цілях – це мало полегшити в майбутньому захоплення влади. З цією ж метою ОУН намагалася проникнути в німецькі військові частини та каральні органи. Зброю оунівці могли діставати, оскільки мали своїх членів у військових частинах та жандармерії».
У травні-липні 1942 року Ганна Німець брала участь  у нелегальних зібраннях націоналістів Кіровограда, що проводилися вечорами з дотриманням конспірації на старовинному Петропавлівському цвинтарі поблизу залізниці (мікрорайон сучасної вулиці Полтавської, що в обласному центрі). Саме на конспіративну квартиру Добровольських по вулиці Гоголя, 128 у грудні 1942 року з’явилася з’язкова з Олександрії юна блондинка з довгим волоссям, заплетеним у дві коси, Олександра Турбаєвська. (Завдяки цій мужній дівчині Ярослав Ференц підтримував контакти з організаціями у Крюкові та Кіровограді). З паролем «Землекоп» звернулася до Надії Добровольської. Після відгуку «Підземелля» вони разом віднесли таємний пакет за призначенням. Коли Надія привела Турбаєвську до конспіративної квартири на Балку, Нюся, яка певно знала зв’язкову раніше, побачивши її, не стримала емоцій і радісно вигукнула: «О, Шуро!».
Крім того, Ганна Німець у Кіровограді проводила успішну роботу з колишніми західняками-мельниківцями, котрі переходили на бік бандерівців.
Із зв’язковою Оленою Шевченко, яка до Кіровограда добиралася велосипедом, зустрічалася інколи поблизу будинку пошти на вулиці Гоголя або «Географічної карти» (певно, з інформацією з фронтів Другої світової?), що тоді знаходилася на площі Кірова.
Незабаром Дубосар підшукав Нюсі житло в районі водокачки. (Господарка тридцятирічна хазяйка Марія з трирічною донькою жила окремо у тестя, бо чоловік служив у Червоній Армії). Почасти це було викликано тим, що «Вуйко» та референт пропаганди Кіровоградського обласного проводу ОУН «Вірмен» не мали де проводити організаційну роботу й використовували це житло як конспіративну квартиру. Ще одна конспіративна квартира ОУН почала функціонувати у вчителя Будаша по вулиці Тімірязєва, 25.
Наприкінці лютого 1943 року серед в’язнів Кіровоградської тюрми СД, що працювали на ремонтних роботах на території головпоштампу, Нюся побачила учасника підпілля «Винниченка». Спершу (враховуючи значну виснаженість побратима) приблизно тиждень готувала йому харчові передачі до тюрми. А потім одного дня, вийшовши на подвір’я пошти, як перекладачка, нібито віддаючи якесь розпорядження інженеру, відволікла увагу поліцаїв, які охороняли арештованих, дала змогу «Винниченку», скориставшись цим, утекти. Німці напали на слід Нюсі й відразу ж пішли з трусом на квартиру Добровольських. Про це повідомила Надія. До речі, на момент її приходу на Тімірязєва, 25, де знаходилась Ганна Німець та «Вуйко», там перебував ще й працівник СБ ОУН Ярослав Гильо (працював під прикриттям у гестапо в селі Грушка). Було прийнято рішення негайно покинути Кіровоград. Того ж дня Ганна з «Вуйком» удвох виїхали попутною машиною на Дніпропетровськ.
Звертає увагу на себе й та обставина, що в кримінальній справі на бандерівку з Олександрії «Сіромаху» (Константинову) є така несподівана як для нашого не зовсім «благородного» часу інформація: «Нюся залишила шефу Кіровоградської пошти на робочому столі записку: «Не засуджуйте мене за те, що раптово пішла з роботи. Причина та, що я боролась і буду боротися за свій народ, я належу своєму народу».
– Неможливо повірити, скільки зробила в Кіровограді ця дівчина!
– У Кіровограді Ганна Німець перебувала близько восьми місяців. Працювала над створенням і зміцненням мережі ОУН, опікувалася почасти всім Південним крайовим проводом. Не дивно, що саме вона на квартирі Добровольських проводила зустріч з «Медведем» (в одній з архівних справ олівцем радянського слідчого поряд з псевдо «Медвідь» дописано: «Это – «Лемиш», В. Кук»). Останньому ж складала звіт про виконання отриманих від Матли в Кривому Розі завдань, а також – про витрату коштів. Саме Василь Кук обіцяв перевести Ганну Німець із Кіровограда до Дніпропетровська.
З жовтня 1942 по квітень 1943 року Ганна Німець діяла в окупованому Дніпропетровську. Там, будучи членом підпільного міського проводу та керівником жіночої референтури ОУН, проводила величезну роботу, зокрема, допомагала побратимам вибиратися з гітлерівської тюрми. На початку квітня 1943 року прибув зв’язковий із викликом до Львова. Але в день від’їзду, 6 квітня, потрапила до лап гестапо. Документи, що мала, встигла кинути до печі, в якій вони згоріли. Під час конвоювання намагалася втекти, тому завели в найближче, четверте відділення поліції. Потім була тюрма гестапо. Три місяці. Стільки ж – у концтаборі в Дніпропетровську. У вересні відправили в табір до Німеччини. Але в районі Білої Церкви втекла з потягу! У грудні 1943 опинилася на батьківщині своїх батьків – у Миколаєві Стрийського району Дрогобицької області. Далі був Львів, вулиця Тарнавського, 68 (квартира двірничихи) і зустріч з дружиною закатованого на той час у німецькому концтаборі Василя Бандери – Марією Возняк. Улітку 1944 року Нюся загорілась бажанням вступати до УПА, але подруга Люба з невідомих нам причин відмовила.
На обкладинці кримінальної справи УНКГБ по Львівській області написано: «Нимец Анна Михайловна». Втім, особисті Нюсині підписи на усіх сторінках протоколів допитів – з українським «і» та м’яким знаком: «Німець». Навіть в умовах смертельної небезпеки вона лишалася українкою.
Що було далі з Ганною, свідчать документи. Ось витяги з деяких з них:
«Приговор
Именем Союза Советских Социалистических Республик
1946 г. июня 5 дня.
Военный трибунал войск НКВД Киевской области в гор. Киеве в помещении военного трибунала в закрытом судебном заседании… рассмотрев дело по обвинению Нимец Анны Михайловны… в преступлениях, предусмотренных ст. 54-2 и 54-11 УК УССР:
приговорил:
По совокупности совершённых ею преступлений на основании ст. 54-2 УК УССР подвергнуть высшей мере наказания – расстрелу с конфискацией лично ей принадлежащего имущества…»
«Справка
Приговор над осужденной Нимец Анной Михайловной приведён в исполнение 3/Х-46 года»
Із довідки про реабілітацію  прокуратурою Львівської області 29 травня 1995 року:
«…вбачається, що Німець А. М. будучи учасником ОУН, участі в каральних насильницьких оказіях проти населення, в боях із підрозділами Червоної Армії не приймала…
… розповсюджується дія ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» через відсутність сукупності доказів, які б підтверджували обґрунтованість притягнення до кримінальної відповідальності».
На закінчення витяг із протоколу допиту Ганни Німець:
«Вопрос. В течении 10 месяцев содержания под стражей Вы упорно скрываете свою принадлежность к ОУН. Намерены ли Вы давать правдивые показания о своей организационной деятельности?
Ответ. Я уже заявила следствию и ещё раз заявляю, что никаких показаний ни о себе, ни о других лицах я давать не намерена и не буду.
Вопрос.  Почему?  (Подальший текст підкреслено червоним м’яким олівцем і поставлено чотири знаки оклику – Авт.).
Ответ: Я националистка. Причём являюсь убеждённой украинской националисткой. Националистическую идею я считаю выше своей жизни, поэтому я не намерена ничего рассказывать о националистической деятельности, проводимой мной, а также о людях, которые националистическую работу вели…».
Нагадаю, Ганні Німець на той час було всього двадцять шість.

Розпитував Сергій БОЙКО