ІСТОРІЯ

Незабаром виповниться п'ятдесят сім років відтоді, як на Кіровоградщині було знайдено «Глодоський скарб»

Скарб називається Глодоським, оскільки його було знайдено неподалік села Глодоси, що в  Новоукраїнському районі.

Скарб зберігається в музеї історичних коштовностей України, розташованому на території Києво-Печерської лаври.

Серед найцінніших раритетів скарбу – скроневі підвіски, нагрудні прикраси, браслети, персні, деталі  піхов кинджала й меча, прикраси вузди. Всього понад двісті предметів. Вага золотих – 2,583 кг, срібних – 1,026 кг.
Знайшов Глодоський скарб у 1961 році десятикласник місцевої школи Володимир Чухрій. У 2007 році авторові цих рядків разом із професором Володимиром Панченком пощастило зустрітися з людиною, яка, за логікою, мала стати доволі відомою, але не стала такою.

За результатами розмови з Чухрієм і відвідин місця, де було знайдено скарб, Володимир Панченко опублікував у всеукраїнському журналі «Хобі» захоплюючу статтю «Золоте диво з-під Глодос», в якій, зокрема, йдеться й про те, як було відкрито скарб.

«Історія відкриття «Глодоського скарбу» датується 9 червня 1961 р., – писав Панченко. – Саме того дня Володя Чухрій, десятикласник із села Глодоси (Кіровоградщина), повертаючись із поля, де він допомагав матері сапати буряки, раптом побачив над головою степового орла, який «пікірував», тримаючи в дзьобі впольованого ховрашка. Хлопець узяв грудку, розмахнувся – і несподівано… провалився в землю. Грунт осипався, і перед очима Володі, неначе в казці, відкрився скарб: ланцюжки, рештки зброї, стремена, фрагменти посуду, обривки тканини…»

Володимир Чухрій розповів нам, що знайдені речі він приніс додому і сховав у погребі під діжкою з квасниною. Йому порадили написати листа до обласного краєзнавчого музею, що він і зробив. Поки лист був у дорозі, селом ширилися чутки про скарб. Зацікався ним і дільничний міліціонер, а побачивши, про що йдеться, попросив віддати йому «на зберігання». Батько Володі віддав.

А тим часом почав «працювати» лист. До села прибули працівники музею, райкому партії, міліції і навіть КДБ. Навідалися до дільничного. Той розвів руками: немає – залишив на подвір'ї, а діти розтягнули. Йому не повірили, заходилися шукати, але марно.

«Допомогла техніка, – читаємо далі в журналі «Хобі». – Коли солдат із металошукачем у руках сів перепочити під хатою, де жив капітан С., пролунав «писк» – прилад подав сигнал. Відірвали дошку під дахом, і звідти витягли  загорнутий у холошу старих ватяних штанів той самий «Глодоський скарб». Настала розв'язка: знахідка Володі перекочувала в Київ; археологи цілий місяць вивчали річковий берег; про скарб написали дослідження. Що ж до капітана С., то було слідство і був суд – дільничний отримав п'ять років…»

За висновками Алли Сміленко, яка брала участь тоді в розкопках (в 1965 році видала книжку «Глодоські скарби», її редактором був Віктор Петров– відомий науковець і письменник В.Домонтович), знахідка під Глодосами являла собою поховання знатного воїна, можливо – військового вождя, здійснене за язичницьким обрядом.

Цікава доля й самого Володимира Чухрія. Як розповідав він, за скарб належала винагорода, і йому запропонували вступ у будь-який інститут без екзаменів або нову машину ГАЗ-21«Волга». Була велика спокуса роз'їжджати на престижному тоді авто, але він вибрав навчання. Після першого семестру «завалив» екзаменаційну сесію і опинився в армії.

Відслуживши строкову, залишився служити далі, став офіцером. Вийшовши на пенсію на початку дев'яностих років і повернувшись у батьківську хату, взявся здійснювати юнацьку мрію: придбав аж три ГАЗ-21. Коли ми навідалися з Панченком до нього додому, одна з машин уже виблискувала нікельованими деталями і була на ходу, друга стояла без коліс, а третя, оскільки була ще й без дверей та іншого начиння, слугувала квочці з курчатами укриттям на випадок дощу.

Він не жалкував, що не зміг скористатися винагородою за знайдений скарб, бо знайшов, казав нам, не менш цінний скарб – другу дружину. Перша не побажала переїздити з ним у село й залишилася в Коломиї, де вони мешкали, а він мав їхати, бо в селі жила його старенька мати. У селі зустрів своє шкільне кохання – Олену, в якої на той час помер чоловік. Вони побралися і були щасливі. Це було видно, як мовиться, навіть неозброєним оком. Про це ж говорила мені Олена, показуючи могилу  Володимира Чухрія, який три роки тому несподівано пішов із життя.

Відомий письменник, краєзнавець Григорій Гусейнов, отримавши Шевченківську премію за багатотомний труд «Господні зерна», поклав її у банк, а на відсотки заснував премію, назвавши її «Глодоський скарб». Мета премії – підтримка талантів. У 2007 році першим її лауреатом став кобзар-віртуоз Тарас Компаніченко. Вручення відбувалося в тоді ще Кіровограді. Запросили й Володимира Чухрія. Його присутність викликала в учасників заходу неабияку цікавість. Григорій Гусейнов вручив Чухрію хоч і невеличку, але символічну премію – про нього не забули.

Журналіст із Кропивницького Броніслав Куманський на сторінках обласної газети «Народне слово» тоді запропонував встановити на місці знайдення скарбу гранітну брилу із зазначенням на ній, коли знайдено скарб і ким. Було це ще 2001 року. Пропозиція багатьом сподобалася, однак і досі не знайшлися ентузіасти, які б її реалізували...

Валерій М'ЯТОВИЧ  

На знімках: предмети зі скарбу; В. Чухрій показує, де і як знайшов скарб, 2007 р.; «десант», який прибув за листом, 1961 р.; юний Володя Чухрій не відходив від «Волги» першого секретаря райкому, 1961 р.; Г. Гусейнов, В. Чухрій і Т. Компаніченко, 2007 р.; Олена Чухрій біля могили чоловіка, 2018 р.