З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Спомин про «козацьку матір»: до 100-річчя від дня народження Олени Апанович

Ніколи б не подумав, що мені доведеться відспівувати  й ховати на Байковому кладовищі  видатну історикиню Олену Апанович.

Заочно я її знав ще зі студентської лави, а познайомився вже аспірантом у травні 1972 р., коли у Дніпропетровську проводили «Яворницькі читання». З того часу ми листувалися, бачилися під час моїх приїздів до Києва, а з 1996 р.(коли я став жити й працювати у Києві) я 2-3 рази на місяць відвідував її, й захоплюючі розмови з нею тривали тоді по кілька годин…У даній статті спробую викласти  основні події в житті вченої і поділитись важливими споминами про неї. До речі, Олена Михайлівна була переконана, що спогади пишуться про живих людей, а про померлих - спомини.

Олена Михайлівна  народилася 9 вересня 1919 р. в місті Мелекесі Самарської губернії. Її батько – Михайло Апанович був білорусом з походження а мати (Каміла) – полькою, представницею відомого  шляхетського роду Бортновських. Мені  вона казала, що її можливим предком був сподвижник Богдана Хмельницького – козацький дипломат Герман Гапонович (Гапанович). Однак в АГАД (Архіві Головному Давніх Актів у Варшаві) зберігаються листи першої половини ХVІІ ст.  білоруського шляхтича Апановича до князя Януша Радзівіла. Рід Апановичів пізніше занепав і  батьки  Каміли вважали шлюб її доньки зі скромним залізничником  «страшним мезальянсом». Однак цей шлюб  виявився вдалим і згодом  у молодих народилося шестеро  дітей.

Хоча  Олена Михайлівна народилася  в Поволжі, а в її жилах текла білоруська та польська кров, вона завжди вважала себе українкою, бо сформувалася як особистість саме на українській землі й усе своє життя присвятила дослідженню  саме української історії. Це не є чимось незвичним для української культури. Досить згадати таких видатних істориків як Володимир Антонович та В’ячеслав Липинський, поляків з походження, які відчули голос землі, на якій виросли, й віддали свою щиру працю, все своє життя на благо гнобленого українського народу.

Через специфіку батькової професії велика сім’я М.Апановича  постійно кочувала по величезній Російській імперії – СРСР і навіть за її межами (досить тривалий час М. Апанович працював на Китайській Східній залізниці (КВЖД) у Харбіні (Китай), але найчастіше - по Слобідській Україні (Харків, Суми, Білгород). Рання пора життя Олени Михайлівни – це родинне коло, книжкове море, любов до історії та літератури, а водночас і часта зміна життєвих декорацій, нерідко дуже екзотичних (китайських насамперед). Вже тоді доля звела її з цікавими людьми, серед яких булий грізні войовники. У своїх спогадах Олена Михайлівна пише наприклад, як із нею, тоді ще 13-річною школяркою, вів бесіду командувач Квантунської армії у Маньчжурії японський генерал, пропонуючи назавжди залишитись у Харбіні. Дівчина рішуче відмовилася і разом з батьками повернулася до СРСР. Саме тоді перші грізні хмари затьмарили небо над сім’єю Апановичів, котра, як і багато інших сімей службовців КВДЖ, повернулася до СРСР. У 1937 році Михайла Апановича  було заарештовано за абсурдним  звинуваченням у шпигунстві, а незабаром за ним  і слід пропав. Реабілітація «за отсутствием состава преступления» була запізнілою і могла принести хіба що моральну  сатисфакцію дітям репресованого залізничника (мати померла у 1935 р.).

Олена блискуче закінчила середню школу в Харкові (у шкільній характеристиці стояв красномовний запис: «за здібностями – видатна») і вступила до Всесоюзного інституту журналістики в Москві. Провчилася там рік, але інститут було ліквідовано, а студентську масу розкидали по вузах їхньої «малої» батьківщини. Оскільки Олена закінчувала середню школу в Харкові, то їй дістався Харківський педінститут, факультет російської мови та літератури. Закінчення вузу збіглося в часі з початком війни між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР, і молода випускниця евакуювалася на Схід (Південний Казахстан, а потім Башкирія). До речі, у неї був літературний талант, прекрасне критичне чуття. Так, вона була переконана, що роман «Тихий Дон» в своїй основі містить твір донського письменника  Федора Крюкова (1870-1920) і Шолохов тільки списав і дещо доповнив його працю.

Після вигнання гітлерівців із Києва Олена Михайлівна приїхала до столиці України (травень 1944 р.), яка майже вся лежала в руїнах. Тому на українську інтелігенцію, яка поверталася з евакуації, випала тяжка і почесна місія - відроджувати українське наукове і культурне життя в серці України – Києві. У травні  1944 року вона стала науковим працівником Центрального державного історичного архіву України, а в червні 1946-го – начальником відділу давніх актів. ЦДІА – унікальна наукова твердиня, справжня скарбниця джерел для тих, хто хотів  пізнати історичну пам’ять українського народу. Складна й непоказна, на перший погляд, професія архівіста й  досі належно не оцінена на нашій землі, особливо у порівнянні з країнами Заходу. Тим часом  вона подібна  до професії археолога. Археолог відкриває унікальні пам’ятки матеріальної і духовної культури, так само чинить і архівіст щодо писемних джерел. Саме тут О. Апанович  стала справжнім відкривачем скарбів, які прагнула увести до наукового обігу, а не  слухняним охоронцем «государевых тайн». Слід сказати, що саме в ЦДІА у молодої працівниці сформувався живий і непідробний інтерес до української історії, особливо до історії козацтва. Кожен, хто обирав цей шлях, автоматично ставав «білою вороною», людиною підозрілою і неблагонадійною. Козацтво ж завжди належало до особливо контрольованих «зверху» тем, бо блиск козацьких шабель пригадував гнобленому українському народові шлях до волі й незалежності, яким ішли Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та їхні сподвижники. Щоправда, в роки війни сталінська цензура дещо послабшала, але тільки одиниці пішли тим шляхом, що його обрала О. Апанович, не розраховуючи на якісь пільги чи нагороди.

Працюючи в архіві, вона водночас навчалася у аспірантурі, обравши темою кандидатської дисертації участь Війська  Запорозького в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Тему запропонував К.Гуслистий – тодішній директор архіву, відомий український історик, архівіст та етнограф. Робота писалася швидко, причому Олена Михайлівна встигла здійснити ще один важливий творчий задум. Вона взяла участь у виданні солідної збірки документів «Україна перед визвольною війною 1648-1654 років (1639-1648)» (К., 1946) То була перша за 20 років академічна публікація незнаних документів з історії України козацької доби, яка продовжила археографічні традиції українських істориків дореволюційної доби. Сучасні історики високо оцінюють це видання. Тоді ж таки О. Апанович чимало уваги приділила «чорновій» роботі: обробці й описові документальних зібрань, без чого неможлива праця в архіві, бо завдяки архівістам - першопрохідцям майбутні дослідники дістають змогу хоча б приблизно орієнтуватись у безкрайому морі історичних джерел. Отже, не випадково ім’я Олени Михайлівни Апанович значиться серед упорядників «Путівника ЦДІА УРСР» (К., 1958). Це, між іншим, був перший солідний путівник не тільки по ЦДІА, а й по інших державних архівах з 1917 року. Він став настільною книгою для кожного, хто прагнув серйозно займатися історією України ХV- початку ХХ століття. Увібрав у себе також важливий археографічний досвід попередніх поколінь науковців і став своєрідним зразком для великої серії путівників по державних архівах України, що існують у кожній області.

У січні 1950 р. О. Апанович успішно захистила кандидатську дисертацію, і це дало їй змогу перейти до Інституту історії АН УРСР, стати колегою таких визначних українських істориків, як М.Петровський, І.Крип’якевич, Ф.Шевченко. Уже в 1951 році О.М.Апанович плідно працювала в археологічній експедиції, що провадила розкопки на місцях Запорозьких Січей напередодні будівництва Каховської ГЕС. Ця горезвісна ГЕС, що  працює нині одну годину на добу, зовсім нерентабельна, однак через неї були затоплені «гнилим морем» найкращі українські чорноземи та  луки, була схована під водами і Січ-мати і Луг-батько, які практично вже неможливо дослідити. О. Апанович була одним з останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі;, дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Справа, врешті, не тільки у важливих археологічних експонатах, вивченні топонімів та  гідронімів, які зникли навіки, а й тому, що були відроджені традиції археологічного дослідження пам’яток козацької доби, започатковані ще  Дмитром Яворницьким. Після досліджень О. Апанович на цей науковий напрямок було накладено «табу». Лише в наш час, в умовах самостійної Української держави, було проведено археологічні дослідження Запорозьких Січей, а нинішні археологи - козакознавці використовували досвід і результати розкопок 1951 року, проведених О. Апанович та її колегами.

Велика заслуга О. Апанович полягає і в тому, що вона разом деякими іншими українськими істориками відродила традицію історико-краєзнавчих досліджень. Як відомо, у 1929 р. компартійне керівництво СРСР ліквідувало краєзнавчі товариства, історичне краєзнавство стало вважатися дворянською, а отже, і ворожою дисципліною.  В Україні його нерідко пов’язували з історією козацтва, через що процес відродження йшов надзвичайно повільно. Скориставшись дозволом компартійної верхівки на обмежене вивчення Національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, О.Апанович зайнялась козацькою проблематикою, але вийшла далеко за рамки намірів офіціозу. У 1954 р. нею було видано ряд наукових і науково-популярних праць, серед яких вирізняються три брошури: «Історичні місця Визвольної  війни українського народу 1649-1654 рр.», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав-Хмельницький та його пам’ятники». У цих книгах наводиться важливий фактичний матеріал, в т. ч. на підставі архівних документів; факти по-новому систематизувалися, пропонувалося нове осмислення подій. Але ще більше значення мали  ці праці для  широкого читацького загалу, який  заново  відкривав для себе історію України, поєднував у своїй уяві події загальноукраїнського значення і історію свого регіону, міста чи краю, перестав бути «безрідним Іваном».

О.Апанович і тоді, і пізніше  чудово усвідомлювала мудрість давніх римлян, які викарбували безсмертні слова:”Historia est magistra vitae” (історія є вчителькою життя), тож великого значення завжди надавала  популяризації наукових здобутків, формуванню історичної та національної свідомості українців, державницького мислення. Звичайно, тодішня система не давала змоги вести нормальну працю в цьому напрямку, але в обхід системи Олені Михайлівні багато чого вдалося добитися. Чимало людей завдяки її статтям та книгам зробили крок від рабства до волі, стали патріотами України.

Олені Михайлівні несправедливо закидали, що вона, як науковець, пише науково-популярні праці. По-перше, вона ніколи не припиняла глибокої дослідницької праці. По-друге, в її науково-популярних працях наука ніколи не конфліктувала з легким і невимушеним літературним стилем викладу; у праці, призначеній для масового читача, вона вкладала  важливі оригінальні думки й положення, вводила до обігу невідомі досі факти, виявлені нею в архівних джерелах тощо. По-третє, не критикувати, а дякувати красно треба науковиці, яка за тих тяжких часів, коли ще далеко було навіть до слабенької хрущовської «відлиги», будила українську національну свідомість, несучи народові правду про його славне минуле, замовчуване і оббріхувань колонізаторами. До речі, вона чітко усвідомлювала значення історичної освіти і пишалася тим, що є причетною до справи формування історичної свідомості українського народу.

О.Апанович також велику увагу приділяла проблемі опису та збереження історичних пам’яток, особливо пов’язаних з історією українського козацтва. Це насамперед стосується легендарного острова Хортиця. тож коли наприкінці 80-х років Хортиці хотіли завдати непоправного удару, проклавши по ній трасу  нового мосту через Дніпро, саме протест О.Апанович дійшов до сердець українців і проект варварського нищення острова був законсервований. Водночас вона підтримала тоді справу відродження Хортицького заповідника у його первісному призначенні, й музей на Хортиці знову став музеєм запорозького козацтва, а не міфічної «дружби народів». Велике значення і дотепер має складений і видрукуваний О.Апанович науковий реєстр пам’ятних місць запорозького козацтва. Він і досі  зберігає своє значення, бо за минулі більш ніж сорок років не створено досконалішого реєстру.

Варто сказати і про те, що на початку 50-х років Олена Михайлівна продовжувала активну публікацію архівних джерел. Вона була серед тих, хто впорядковував фундаментальний археографічний тритомник «Воссоединение Украины с Россией. Документі и материалы в трёх томах». (М., 1953-1954), який попри всю вимушену помпезність та тенденційний добір документів до друку, містив також ряд цінних джерел, передусім універсали й листи Богдана Хмельницького та його сподвижників (Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Мартин Небаба та ін.). Вона готувала також до друку кілька збірок документів доби Гетьманщини. Дослідниці стали замовляти статті до найсолідніших тоді енциклопедичних видань: спочатку «Українська Радянська Енциклопедія», пізніше «Радянська Енциклопедія історії України», «Советская историческая энциклопедия». Чимало в чому ці енциклопедичні видання задавнилися, але й, попри все, зберегли своє позитивне значення. Це останнє стосується і статей О.Апанович, майже позбавлених звичних для того часу ідеологічних штампів.

Основні ж зусилля історикині були зосереджені на дослідженні минулого запорозького козацтва. На цій ділянці української історії було небагато охочих працювати (маємо на увазі істориків-професіоналів, а не аматорів!). Козакознавцем номер один у материковій Україні, гідним продовжувачем справи Дмитра Яворницького, починаючи з 50-х років, слід визнати саме О.Апанович. Плідна праця в цьому напрямку знайшла яскравий  вплив у двох монографіях: «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50-70-і роки ХVІІІ ст.» (К., 1961) та «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.» (К., 1969). То було справді  нове і вагоме слово в науці! І річ тут не тільки в потужній і чудово проаналізованій джерельній базі, яка, в свою чергу, значною мірою складалася з архівних джерел. У цих книгах, особливо у другій, авторка обґрунтувала  концептуальну тезу про те, що збройні сили України, навіть в умовах колоніального наступу Російської імперії, яка використовувала козаків у своїх загарбницьких цілях і водночас поступово позбавляла самостійності, зберігали серйозний міліарний потенціал, забезпечили багато в чому перемоги над Османською імперією, врешті залишилися важливою ознакою Української держави. У книзі розглядалися також питання комплектації, озброєння, організації козацького війська, висвітлювалися козацька сторожова та допоміжна служби, було показано тягар утримання  російського війська, покладений на українську людність.

Варто підкреслити, що Дмитро Яворницький так і не встиг написати 4-й том своєї «Історії запорозького козацтва», і тут найближчим попередником О. Апанович стає Аполлон Скальковський, концепція якого багато в чому відбивала думку офіціозу з його зневажливим ставленням до запорожців і козаків узагалі. У цьому розумінні погляди О. Апанович не мають нічого спільного з поглядами Скальковського, вона на підставі солідного кола джерел підкреслила прогресивне історичне значення українського козацтва. Отже, справедливість народного погляду на козацтво, висловленого в численних історичних думах і піснях, знайшла нове наукове підтвердження.

Хоча авторка і не розглядала спеціально роль запорожців у освоєнні та заселенні Південної України, однак і наведених нею фактів було досить аби підважити фальсифікаторські теоретизування «новоросів», які замовчували роль українців-запорожців, всіляко роздмухували і підносили роль Катерини ІІ  та уряду Російської імперії у цій справі. Книга «Збройні сили…», хоча й була видана малим накладом (3000 примірників), дістала високу оцінку науковців. Водночас це видання було єдиним після довгих років солідним і об’єктивним дослідженням історії запорозького козацтва, чого українська історична наука не знала з 20-х років. Книга стала бестселером, вона миттєво розійшлася, її без перебільшення прочитали всі свідомі українці, вона зробила ім’я О. Апанович відомим по всій Україні. Це вже тоді викликало невдоволення можновладців, ідеологією яких був російський великодержавний шовінізм (таких, треба сказати, було більшість навіть за часів, коли першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест, що мав певний  сентимент до України і давав певний простір діяльності українознавців).

Дві солідні  монографії, видані протягом восьми років, склали надійну підставу для захисту  докторської дисертації, однак для Олени Михайлівни головним були не наукові ступені, а наука як така. Тож вона не перестає активно розробляти козацьку тематику. Велику увагу приділяла дослідженню військової історії України, військового мистецтва козаків та їхніх провідників – гетьманів і кошових отаманів. У останньому разі історія України і козацтва, зокрема, персоналізувалася, роль особистості в історії поставала у своїй справжній величі, а в не тому приниженні, що нав’язувалося ще «класиками» марксизму-ленінізму. Крім військової тематики, О.М.Апанович зверталася до вивчення і політичних та міжнародних зносин козацтва, його соціально-економічного становища. В той час, коли  настирливо пропагувалася теза про нібито непримиренну міжусобну боротьбу козацької старшини та низів, про нібито глибоку внутрішню кризу Січі, викликану її нібито архаїчним устроєм, О.Апанович наголошувала на зовнішніх причинах знищення Січі (колоніальний наступ Російської імперії), на прогресивності устрою Січі, який був справді демократичним. Звичайно, на весь голос про це сказати тоді не можна було, але досвідченому читачеві вистачало й тієї інформації, що наводилась у цих працях.

Характерно, що через 25-30 років О. Апанович розставить крапки над «і» і зробить  нові акценти у висвітлення цієї сторінки життя Запорожжя. Вона підкреслить, наприклад, демократичні риси державного устрою Січі, наявність у козаків, особливо запорожців, фермерського типу ведення сільського господарства. Відомо ж, що саме цей американський (фермерський) шлях розвитку капіталізму дав неоціненні переваги США над тими країнами, де домінував так званий «прусський» шлях (кайзерівська Німеччина, Росія). 

Наполеглива і плідна праця О.Апанович давала все більші результати. Поступово виростало ядро українських істориків, які відроджували славні традиції класичної української історіографії, грубо перервані в 30-х роках. Важливу роль як науковець і організатор відігравав Ф. Шевченко, у розквіті творчих сил  були М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, Я.Ісаєвич, О.Компан та ряд інших. У цій плеяді українських істориків почесне місце належало й самій О.Апанович. На рубежі 60-70-х вона була визнаним авторитетом, з її думкою рахувалися в академічних колах. На її продукцію виходили позитивні рецензії й за кордоном, що в той час було великою рідкістю. До Олени Михайлівни тяглася молодь, яка шукала порад, консультацій, яка бажала займатися історією козацтва, творила  кінофільми, художні полотна на цю тематику.

Народилося щодо неї важливе й одночасно сумне прислів’я: «В совєцькій Україні лише один козак  і то - жінка».

Бо настав 1972 рік, що приніс зміну керівництва Компартії України. На місце більш-менш ліберального в «українському питанні» Петра Шелеста Москва поставила Володимира Щербицького, який з волі Брежнєва та Суслова різко посилив русифікаторську політику в Україні. Ідеологічний апарат ЦК КПУ очолив тоді сумнозвісний Маланчук. Тоді одним розчерком пера було ліквідовано сім історичних  щорічників, з видавничих планів було вилучено майже все, що стосувалося історії України козацької доби, а центральні українські історичні журнали стали  нагадувати «Блокнот агітатора». Розпочалися  «чистки» і в творчих колективах. Не обминула «чаша сия» й Інститут історії. 12 вересня 1972 року з нього було звільнено О.Апанович, а також О. Компан та Я.Дзиру - чільних фахівців відділу феодалізму. Формально їх було звільнено за скороченням штатів, а фактично - за дисиденство в науці.

Водночас стали друкуватися погромницькі статті, і сам Щербицький протягом десятка років не переставав закликати до боротьби з «ідеалізацією старовини, князів та гетьманів». Під ніж пішли книги письменників Романа Іваничука («Мальви»), Івана Білика («Меч Арея»), ряду істориків, у тому числі монографія О.Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.», науково-популярна книга  О. Киценка «Хортиця в легендах і переказах»… З друку було знято всі статті Олени Михайлівни, тож деякі з них  були видані під  чужими прізвищами. Її праці не дозволялося друкувати, навіть не  рекомендувалося посилатися на них. То був тяжкий удар…. Бути позбавленою творчої роботи, можливості реалізувати свій величезний потенціал – цього вже було достатньо, щоб глибоко зранити душу будь-якої людини. Вона ще була й під пильним наглядом КГБ. У Дніпропетровському  університеті мені (ще аспіранту) сказав якось один історик, який досить високо стояв в службовій ієрархії: «А ти знаєш, что Апановіч била за самостійную Україну?». Це був звичайний прийом  україножерів. Досить було міській людині говорити  українською мовою, щоб її  записали в петлюрівці чи бандерівці. Знімали  посилання на її книги навіть у внутрішніх рецензіях, які не призначалися до друку (сам свідок цьому у Запорозькому педінституті 1975 р.)…

 Врешті, після восьмимісячного безробіття, О.Апанович взяли працювати у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, причому поставили в жорстокі умови постійного контролю, коли фіксувався кожен її вихід у коридор чи телефонний дзвінок. Коли, приїжджаючи до Києва, і, працюючи в ЦНБ, вдавалося поговорити з Оленою Михайлівною, то  через п’ять хвилин розмова переривалася невдоволеною працівницею відділу рукописів (чи може КГБ?), яка вимагала, щоб Апанович повернулася на робоче місце. 

Однак за цих умов О. М. Апанович зуміла продовжити творчу працю. Її зусиллями проведено велику роботу з опису нефондованих архівних документів, серед яких були й архівні матеріали видатних українських діячів: мистецтвознавця О. Новицького, археолога та етнографа Я. Новицького, істориків А.Степовича, М.Лілеєва, математиків Г.Вороного та М.Остроградського, київського митрополита Платона. Низки  фамільних архівів, «розсипи» церковних документів Київської митрополії тощо. Праця була не з легких, оскільки вимагала фахових знань знань з палеографії, чужих мов. Тоді ж дослідниця, попри волю начальства, звернулася й до матеріалів, так чи інакше пов’язаних з історією козацтва. Було зібрано чималий матеріал, що стосувався книгознавства, маргіналістики. Досить сказати, що вона вивчила 8000 рукописів та книг, фіксуючи важливі записи на їхніх берегах. Внаслідок цього стало можливим створення циклу статей, виданих за межами України (тут і далі діяли заборони публікацій доробку О. Апанович). За твердженням сучасних дослідників саме О.Апанович «стоїть біля витоків наукової дисципліни в Україні», творчо продовжуючи традиції, започатковані А.Петрушевичем, І.Франком та В.Адріановою-Перетц.

І в цих умовах вона активно цікавилася суспільно-політичним життям. Якось сказала мені, що дуже хоче побачити фото Валенси - лідера польської «Солідарності» (його фото,  як і всіх неугодних «совєтам» осіб, годі було шукати в газетах СРСР). Я тоді підказав де шукати: «Є його фото в „Volkstimme” (газеті компартії Австрії). Олена Михайлівна зраділа: «Неодмінно подивлюсь»! 

Праця у відділі рукописів ЦНБ мала наслідком створення О.Апанович і солідної монографії «Рукописная светская книга XVII в. на Украине. Исторические сборники», що, попри всілякі перепони, побачила у світ (К., 1983). О.Апанович відкрила чимало нових пам’яток літописання або їхніх списків та редакцій, імен українських культурних діячів (авторів, редакторів, копіїстів), серед яких видатне місце належить представникам козацької інтелігенції. Тож був серйозно підважений ще один брехливий міф (про дикість і некультурність козаків), була наочно обґрунтована любов козаків до книги, продовження ними навіть у тяжких умовах ліквідації вже решток Української держави культурних та освітніх традицій попереднього  етапу української історії. О.Апанович зробила дуже важливі висновки щодо репертуару і поширення української рукописної книги, розробила ряд її теоретичних проблем. Лише тепер стало можливим здійснити академічне видання літопису Г. Грабянки «Краткое описание Малороссии», тим часом, як ще О.Апанович лише нових списків Грабянки виявила понад три десятка!).

У стінах відділу рукописів ЦНБ О.Апанович знайшла ще одну золоту джерельну жилу, коли зайнялася вивченням особистого архіву Володимира Вернадського - геніального вченого-природознавця. Уже те, що   Вернадський походив із давнього українського козацького роду, особливо зацікавило. Не випадково тема «Вернадський і Україна» стала провідною в її творчості у 80-х роках. Вона створила ґрунтовну біографію вченого, простежила його роль у створенні ВУАН (В.Вернадський був  її першим  президентом), знайшла і видрукувала його  незнані праці, насамперед щоденник. Наслідком творчих пошуків стала монографія О. Апанович (у співавторстві) «Вернадський: життя і діяльність на Україні», яка витримала два видання (1984 і 1988). Дослідниця займалася творчою спадщиною Вернадського не відсторонено, вона відчула духовну  спорідненість із цим великим українцем, вчення якого про живу речовину, біосферу і ноосферу істотно вплинуло і на її погляди. Олена Михайлівна і тут виявила себе як людина високої культури, гнучкого розуму, здатна вийти за рамки однієї науки, якими б широкими ті не були.

Народилася нова парадигма її досліджень, яка спричинила новий рівень наукового узагальнення соціальних і природних процесів у розробці проблем історичної науки. Так, у тезах доповіді дослідниці «Концепція ноосфери та історична наука» розглядаються філософські питання про взаємозв’язки природних та соціальних процесів. Узагалі постаті Вернадського та його вченню присвячено понад 20 наукових праць О.Апанович. Коли це стало можливим, вона здійснила поїздку до Парижа (квітень1991 р.), де в Національному архіві Франції та Національній бібліотеці Франції, Інституті Кюрі знайшла неопубліковані праці й листування Вернадського з французьким академіком Леруа. Чи варто говорити, що добре знання французької мови, набуте О.Апанович ще в аспірантські роки, дуже їй придалося. До речі, в останні роки життя  Олена Михайлівна захопилася мовою есперанто (близькою до французької) і вже читала й розмовляла нею.

О.Апанович звернула увагу на інших видатних українських учених, насамперед на Сергія Подолинського, який працював над розв’язанням тих самих проблем, В. Вернадський. У наш час коли надзвичайну загрозу криє техногенний вплив на природу, який бумерангом б’є по людству, дуже актуальними стають попередження Вернадського і Подолинського. Сучасне людство шукає виходу з глухого кута, шукає «модус вівенді» гармонійних взаємин з природою. Власне, ця проблема, хоча не так гостро, стояла перед світом ще у XVIII - на поч. XIX ст., і свої рецепти її розв’язання пропонували і Жан-Жак Руссо, і Генрі Торо. Але в в них було багато нереального, міфічного, пошуки в минулому якогось «золотого віку» мало давали сучасникам. Але ж у ту саму добу, коли жив Ж.-Ж.Руссо, ще існувало запорозьке козацтво, весь спосіб життя якого доводив можливість реального, а не уявного гармонійного співжиття з природою. На це звернула увагу О.Апанович, яка у своїх працях сформулювала власну історико-філософську концепцію щодо козацтва, ґрунтуючись на ідеях В.Вернадського та С.Подолинського (особливо на вченні цього останнього про агрокультуру).

Згідно з поглядами Апанович, феномен українського козацтва треба визначити не в традиційних критеріях оцінки. Завдяки військовій майстерності та успішній воєнній діяльності було збережено як етнічну спільноту український народ (це вже само собою має світове значення, бо врятування кожного народу на нашій планеті є збереженням етнофонду людства). Історична конструктивна діяльність українського козацтва виявилась у своєрідній державній організації суспільства: запорозька демократична християнська республіка (з середини ХVІ ст.), Українська козацька держава (Гетьманщина) з республіканським ладом (1648 – кінець ХVІІІ ст.); в організації й розвитку інтенсивної агрокультури, у створенні прогресивної форми сільського господарства, орієнтованого на ринковий тип відносин, де застосовується вільна праця на власній землі. Запорозькі козаки поглибили притаманну українському селянству ментальність - гармонійність взаємозв’язків і взаємин із природою та стихійний екологічний досвід. Учена дійшла висновку, що український народ здійснив значний поступ у ноосферну перспективу, але в роки колоніального володарювання Російської імперії та СРСР ці набутки було знищено, а Україну відкинуто на кілька століть назад.

Характерно, що О.Апанович висунула нову концепцію історії українського козацтва якраз у період Національного Відродження, яке почалось у другій половині 80-х років і мало своїм наслідком відновлення незалежної Української держави у 1991 р. До цієї вікопомної події історик підійшла у розквіті творчих сил, довівши, що репресії та переслідування, які тривали щодо неї аж до кінця 80-х років, не зламали, а тільки загартували її дух. І в тому що український народ відродив свою омріяну незалежну державу, є заслуга і «козацької матері». Мало хто з істориків колишнього СРСР може похвалитися тим, що його наукові праці діставали такий широкий громадський резонанс, так відчутно впливали на свідомість народу, як твори О.Апанович. Характерний приклад - комплексна експедиція «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле» (1989), керівником якої виступила вчена. Крім суто наукових результатів, експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам’яток, дослідження його минулого. Експедиція поруч із публікаціями О.Апанович, які часто-густо з’являються на сторінках газет і журналів, відіграла поважну роль у підготовці та проведенні 500-річного ювілею запорозького козацтва (1989-1992), що, в свою чергу, мало надзвичайно велике значення у мобілізації українського народу і його подальшій боротьбі за власну незалежну державу.

Починаючи з відродження незалежної Української держави у житті й творчості О.Апанович настав новий період. Вчена  незважаючи на свій солідний вік, отримала ніби «друге дихання», нарешті вона змогла вільно викладати свої думки й позиції, доносити їх до свідомості широкої читацької маси. У 1991-1994 рр. одна за одною вийшли три книги О.Апанович: «Розповіді про запорозьких козаків» (К., 1991), «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» (К., 1993), «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність» (К., 1994). У них на широкому матеріалі розвивалася концепція О.Апанович про величезні заслуги козацтва у національно-визвольній боротьбі українського народу ХV-ХVІІІ ст., роль видатних вождів Української козацької держави, в тому числі й таких, що замовчувалися або  оббріхувалися в імперській історичній науці (І.Виговський, І.Мазепа, К.Гордієнко,  П.Орлик). Дуже актуальною була і її книга, присвячена договору 1654 року, в якій  вчена уважно проаналізувала історичні обставини, в яких укладався договір, умови порозуміння між Українською та Російською державами, їхню реалізацію та ін., об’єктивно, без ідеологізації, притаманній попереднім писанням радянських істориків, визначила характер порозуміння між Україною та Росією, його місце та значення в історії обох країн.

Наукова діяльність О.Апанович, яка у 1991 році стала ще й членом Спілки письменників України, дістала нарешті офіційне визнання. У 1994 р. вона стала лауреатом Шевченківської премії, а 1995 року її було визнано лауреатом премії Антоновичів (США). Майже одночасно  О.Апанович поновили на роботі в Інституті Історії НАН України, що стало моральною сатисфакцією для вченої, свідченням неодмінної перемоги Правди над злом.

До її 75-ліття (1994) вийшли й дві перші книги-збірники, видані на знак пошани до «козацької матері». Протягом 90-х років не зменшився потік науково-популярних публікацій О.Апанович, її статті прикрасили такі солідні журнали як: «Україна», «Українська культура», «Людина і світ», «Музика», «Жовтень» (нині – «Дзвін»), «Всесвіт», «Неопалима купина», «Книжник», та ін., газети, серед яких, насамперед, «Українське слово», «Літературна Україна», «Українська газета», «Сільський час», «Молодь України», «Голос України» та ін.

Вона виступила науковим консультантом і співавтором у підготовці сценаріїв серії науково-популярних фільмів з історії козацтва: «Не пропала їхня слава», «Гомоніла Україна», «Козак Мамай», «Слава і біда України», «Анатема», «Рід Розумовських», «Останній гетьман», «Райські острови Сагайдачного», «Козацькі могили» тощо, а також двох повнометражних фільмів «Ще є час» та «Чорна долина». Нею написано також сценарій театралізованої вистави «Гетьмани - будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа» (К., 1993).

Її мудрі поради, добре слово завжди цінували такі видатні особистості в науковому та культурному житті України як Олесь Гончар, Іван Сенченко, Олена Компан, Ліна Костенко, В’ячеслав Брюховецький, Іван Білик, Ярослав Дзира, Наталя Забіла, Іван Драч, Ярослав Ісаєвич, Микола Ковальський, Іван Бутич, Григорій Кочур, Валерій Шевчук та багато інших. Особливо важливими  були  її поради науковцям-початківцям і чимало цих останніх (у тому числі й автор цих рядків) зберігає як реліквію листи ювілярки, насичені унікальною інформацією.

«Лебединою піснею» Олени Михайлівни за її власним висловом стала фундаментальна «Козацька енциклопедія для юнацтва». Смерть не дала можливості закінчити цю прекрасну працю, але в наш час вона  вийшла посмертно у видавництві «Веселка» (К., 2009).

…Наші розмови часто переривав телефон. Їй дзвонили історики,  журналісти, письменники, кінематографісти, видавці… Просили консультацій, інтерв’ю, рецензій… Нерідко приходили в її скромну однокімнатну квартиру по вулиці Ежена Потьє… 

Дуже уважно вона стежила за подіями політичного життя в Україні, симпатизувала Руху,  не зносила  «чорнобильських  солов’їв» та діячів  типу Симоненка й Вітренко, а будь-яку розмову переривала, щоб послухати новини по телевізору. Стежила й за подіями спортивного життя, бо після 70 років життя  зацікавилась футболом і палко вболівала за київське «Динамо». Якось вона була в санаторії і запитала в ліфті якогось чоловіка: «Як вчора кияни зіграли?». Той трохи не впав від такого запитання  від солідного віку  бабусі!

Вона ніколи не палила. Я не помічав, щоб вона вживала навіть символічно  слабеньке вино. Переживала, що  високий тиск (160 і більше…) не дає їй можливості активно займатися наукою. Все ж вона сподівалась  довго прожити уже хоча б тому, що  її старша сестра була років на десять старша, була ще жива і досить бадьора.

В останній раз я бачив Олену Михайлівну  наприкінці 1999 р.  Вона тоді поскаржилася, що в неї жовтуха, але  підкреслила, що  жовтуха механічна, а не інфекційна (каміння забиває жовчний міхур). Була дуже знервована, бо на неї чекала операція. «Помоліться за мене». Я пообіцяв виконати це прохання. Операція пройшла вдало і, як мені сказала Зоя  Хижняк, яка дружила з нею й була у неї в лікарні,  що Олена Михайлівна  пише мені якесь довге послання. Я зітхнув з полегшенням. Але зарано. Зношене серце Олени Михайлівни через кілька днів не витримало. Так  і не знаю про що хотіла написати мені…

О. Апанович померла 21 лютого 2000 р. Але переконаний, що її науковий, культурний і громадський доробок вдячно приймуть нові покоління українців.

            о. Юрій Мицик,

доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України (Київ) 

Натисніть тут, щоб швидко відповісти