20вересня2019

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Що пов’язує українську письменницю Зінаїду Тулуб і Кіровоградщину (ФОТО)

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Що пов’язує українську письменницю Зінаїду Тулуб і Кіровоградщину (ФОТО)

54 2733

У вересні виповнюється 55-та річниця відтоді, як перестало битися серце авторки відомих романів про добу Петра Сагайдачного «Людолови» та Шевченкове заслання «В степу безкраїм за Уралом», постраждалої від Великого Терору 1937 року Зінаїди Тулуб (1890-1964).

 Тож маємо інформаційний привід розповісти про її родинні та особисті зв’язки з нашим краєм.

2019 08 29 13 00 19 060У пригоді нам стануть вперше видані в 2012 році в Києві спогади письменниці «Моя жизнь» та позаминулорічна мандрівка автора до Знам’янського району в приємній компанії «сучасного пілігрима», науковця й краєзнавця Володимира Панченка, що припала на останній день літа.

Виявляється, що дідусь романістки по батьковій лінії Олександр Данилович Тулуб за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства разом з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим та іншими в 1847 році був заарештований, позбавлений можливості навчатися в Київському університеті та відправлений на примусове безвиїзне перебування до провінційного Златополя (нині – Новомиргород). Тут він щотижня мав відмічатися в поліції. «М’якість» покарання в порівнянні з іншими була пов’язана з його неповноліттям (Олександру на час арешту ще не виповнився двадцять один рік). Втім, амністія прийшла лише через вісім років. Виникає питання, а чи не ця ще царська репресія щодо роду Тулубів у 1847 році стала в майбутньому однією з непрямих причин репресій радянської проти самої Зінаїди Тулуб у страшному 1937 році? Ось слова з її спогадів: «Вісімдесят років згодом, у 1927 році київський академік Михайло Сергійович Грушевський, історик і літературознавець, зробив в Українській академії наук ювілейну доповідь про Кирило-Мефодіївське братство… Доповідач запросив на свою доповідь нас, нащадків кирило-мефодіївських братчиків…». Як бачимо, на прицілі в чекістів опинилися потенційні жертви, котрі контактували з «українським шовіністом»,  «ворогом народу», «українським буржуазним націоналістом»…

Втім, повернемося до ХІХ століття. Бабуся письменниці Марія Олександрівна Тулуб (у дівоцтві Домбровська) – після смерті старшого на сімнадцять років чоловіка Олександра, котрий за життя встиг заявити про себе на освітянській ниві, – певний час жила з чотирма дітьми в місті Олександрії, де «служила» спершу «начальницею прогімназії», а незабаром і «повної жіночої гімназії». Там же викладала географію. Її син Павло Тулуб – майбутній тато Зінаїди – невдовзі, як сирота, отримав право безкоштовно навчатися в Херсонській гімназії. Але «літо проводив в Олександрії. Втім, мало радості було все спекотне літо смажитись на гімназичному подвір’ї, де не росло ні кущика, ні деревця і не було гойдалок…».

«Років через чотири після дідусевої смерті вона (Марія Олександрівна - авт.) познайомилась з поміщиком Херсонської губернії й значним земським громадським діячем Данилом Адріановичем Кармазіним», – йдеться у спогадах Зінаїди Павлівни. Він, поховавши дружину, жив у власному маєтку в Макарисі (тепер село Знам’янського району) з єдиною одинадцятирічною донькою. Але частенько навідувався у справах і до Олександрії. Тоді ж умовив Марію Тулуб приїхати на літо до себе разом з усіма дітьми відпочити й одночасно підготувати доньку до вступу в другий клас гімназії.

Незабаром Марія Олександрівна, після раптового й несправедливого звільнення з посади в Олександрії (на той час були «більш, ніж суворі вимоги в розумінні моралі»), перебралася до Макарихи, щоб прожити там до кінця життя. З Данилом Адріановичем перебувала у цивільному шлюбі. Письменниця Зінаїда Тулуб згадує, як пізніше, коли вже підросла, бувала в Макарисі неодноразово. Запам’ятався їй і перший приїзд до бабусі, коли «зі станції Знам’янка мчали до Макарихи розкішні булані рисаки Данила Адріановича повз село Дмитрівку, де вразили своїм дивним виглядом величезні вітряки… Дядя Серьожа (один з батькових братів – авт.) катав каналами, виритими в кінці Макарихівського саду, на гарненьких човниках, і на плаваючих кріслах-левах власного виробництва. …канали мали форму вісімки з двома острівками, на яких були бесідки в китайському стилі з позолоченими арками, а довкола – безліч гарних квітів». Макариха славилась також «неосяжними малинниками», де росло багато «смачної крупної малини». «Малину там подавали на обід і вечерю; із малини варили морси і киселі; робили наливки й квас; з малини пекли пиріжки й вареники - і все літо до осені не було їй кінця». Поблизу будинку був «розкішний сад із штучними каналами й острівцями, з бесідками, де ніжно дзвеніло від найменшого подиху вітру волосся арфи, з містками у вигляді арок, з розкішними квітниками,гротами й фонтанами, оранжереєю й рідкісними породами дерев…».

CIMG2551

"Сама Марія Олександрівна померла в Макарисі, там і похована. Проте шукати її могилу, як і сліди кармазінського маєтку, – річ майже марна. І все ж таки нам із кропивницьким краєзнавцем і моїм добрим приятелем Федором Шепелем пощастило. Працівниця Знам’янського районного музею Таїсія Дмитрівна Кириченко виявилася землячкою Кармазіних-Тулубів. Її дитинство минало поруч із Макарихою. Вона поїхала з нами і показала двом допитливим дивакам місце кармазінської садиби. Стояв маєток дещо осторонь села, серед гарних степових просторів. У радянський час там була тракторна бригада — і цим усе сказано. Від панського будинку не лишилося нічого. Тож тепер можна хіба що постояти біля «меморіального» ставу, намагаючись уявити всі ті канали у формі вісімок та острівці з альтанками в китайському стилі, про які так елегійно згадувала Зінаїда Тулуб", – розповідає професор Володимир Панченко в нещодавно опублікованому нарисі «Зниклі сліди роду». 

CIMG2553Від себе додам, що «величезний фруктовий сад, малинники і городи», як і тінисті алеї давнього парку понад ставом можна уявити зірвавши яблуко чи грушу з поодиноких здичавілих дерев та ризикнувши пробратися через густий чагарник з ледь помітними рядами старезних дерев понад степовим ставом, що й досі зберігає свою велич. До речі, Таїсія Дмитрівна, згадуючи дитячі роки, досі пам’ятає ті алеї, оскільки шлях до школи й назад лежав саме через них… А ще б, для повноти картини, радив би читачам уявити «розкішних виїзних рисаків, якими господар пишався на всю губернію» або улюблених собак хазяйки: «чорного сеттера-гордона Денді та сенбернара Абрека»

CIMG2542

Кілька разів у спогадах Зінаїди Тулуб згадується й Єлисаветград. Зокрема, сюди ще маленькою Зіна заїжджала разом з батьками на кілька днів у гості до колишнього татового «гімназійного товариша й мучителя» (в дитинстві вони пережили непрості стосунки) Миколи Миколайовича Костюри, котрий успішно займався юридичною практикою. А ще в місті на Інгулі працював судовим слідчим молодший татів брат Олександр.

В Єлисаветграді ж трагічно обірвалося життя звідного татового брата Жені (сина Марії Тулуб та Данила Кармазіна). Напередодні отримання атестата зрілості цей «перший кандидат на золоту медаль» і кращий танцюрист у місті Єлисаветграді тяжко переживав нерозділену любов гімназистки Алли Розмаріциної. Коли вдома ще всі спали, пішов на вокзал. Дізнавшись коли приходить кур’єрський потяг, роззувся й по снігу пішов йому назустріч. Колійний сторож кинувся за хлопцем, але не наздогнав, лише відчайдушно замахав червоним прапорцем. Машиніст дав свисток, різко загальмував… Поховали Женю на тепер уже неіснуючому цвинтарі поблизу залізниці. Примітно, що Данило Адріанович, помираючи, заповідав власне помістя в Макарисі під сільськогосподарську школу імені покійного Жені, виділивши для цього 27 тисяч рублів.

На жаль, непересічні спогади Зінаїди Тулуб, у яких, зокрема, йдеться про її особисті зустрічі з Буніним, Вересаєвим, Горьким обриваються 1917 роком. Хвороба, викликана двадцятьма роками сталінських концтаборів та заслання, не дозволила завершити задумане. А тому лишається невідомим, чи зринав якимось чином наш край у біографії письменниці в подальшому. Зокрема, після її арешту в 1937 році, під час перебування в ГУЛАГу чи після реабілітації 1956 року, активну участь у якій взяли письменники Максим Рильський, Леонід Смілянський та Іван Кологойда…

 

Федір Шепель,

фото автора