20вересня2020

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Роки без голосу Кіровоградщини – Миколи Левандовського (ФОТО)

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Роки без голосу Кіровоградщини – Миколи Левандовського (ФОТО)

21 03.2011

Коли з країв далеких повертаюсь,

Здолавши перепони чималі,

Мене до себе ніжно пригортає

Куточок рідний отчої землі.

   З цього гніздечка всі ми вилітали,

   Незвідану підкорюючи вись,

Я кожне деревце тут пам'ятаю,

   Все тут близьке і рідне, як колись.

Микола Левандовський

 70 і ррjpg

Заслужений працівник культури України Микола Левандовський (1931-2018), відомий у краї, насамперед, як багаторічний і незмінний диктор Кіровоградської обласної державної телерадіокомпанії. Але він і конферансьє в філармонії. І один із фундаторів драмгуртка, з якого виріс народний театр оперети. І поет. І гуморист. І мисливець та рибалка. І, нарешті, Людина з великої літери…

Втім, досі про окремі сторінки його життя мало хто знає. Якось влітку 2018 року бесідували й фотографувалися з Миколою Євгеновичем на лавці у дендропарку. Багато цікавого він розповів того дня. Зокрема, про ті три роки, які присвятив селу Могутньому. Як, будучи керівником міського будинку культури в Кіровограді, спільно з друзями та родичами у 60-ті роки власними силами побудував хату біля ставка колишнього Селевіного, де на нього завжди чекали й любили. Певно до останнього дня пам’ятав ту щасливу пору, коли щоденно, після роботи, добирався з міста у село, а вранці з села до міста. Втім, лиха доля все змінила на свій лад…

321 202МjpgВ пам'яті село Могутнє,

Хатина край поля,

Там хвилини незабутні

Дарувала доля.

Бережу в душі бентежній

Кожну ту хвилину,

Як завжди, сьогодні теж я

В спомини полину.

Огортає землю вечір,

Миготять сузір’я ,

Дві вдовиці, рідні сестри

Сидять на подвір’ї

І співають: «Ой, у лузі

Червона калина…»

Над притихлими хатами

Пісні дивні линуть.

В них над вбитим козаченьком дівчина голосить,

«Понад лугом зелененьким

Василь сіно косить»…

Про турецькую неволю,

Про козацьку вдачу,

Баба Маша й баба Оля

Співають… і плачуть!

Своїм співом без упину

Серце мені крають

І краєчками хустинок

Сльози витирають.

Вже давно обох немає,

А мені все сниться:

Обнялися і співають

Сестриці-вдовиці.

Туга й досі серце тисне,

Двір пустий. Замовкла пісня.

Верби в березі сумують,

Зупинюсь на мить і чую:

«Ой горе тій чаєчці, чаєчці-небозі,

Що покинула чаєняток при битій дорозі…»

Ні, ніхто вже і ніколи

Так не заспіває,

Та й хатини, що край поля,

Вже давно немає,

А дерева свої віти

Схиляють все нижче,

В бур’янах злодюга-вітер

Відчайдушно свище.

Не майне в квітковім вирі

Господині хустка

І в душі,

і на подвір’ї – ПУСТКА…

Це, так би мовити, почуття ліричного героя кінця непростих 90-х років. Справді, в селі на той час від колись власноруч збудованої хати не лишилося нічого й нікого…

У Миколи Євгеновича за життя було чимало й інших щемких спогадів...

Не без здивування зустрів Миколу Левандовського 4 грудня 2013 року в бібліотеці педуніверситету імені Володимира Винниченка, де саме відбувалася презентація книги незабутнього історика й краєзнавця Сергія Шевченка «Вершники на Інгулі», присвяченої історії місцевого кавалерійського училища. Науковець тоді розповів, що батько присутнього на презентації відомого диктора обласного радіо й телебачення, Євген Левандовський, у 1928 році в Зінов’ївську закінчив кавалерійську школу імені Будьонного й одружився з місцевою дівчиною. «Спочатку глава молодої сім’ї залишався командиром взводу у Зінов’ївську. В 93 кавалерійському полку. Там за «кращу підготовку їзди в зміні» отримав перший приз - срібний портсигар. Далі була служба на Дону та Далекому Сході». А ось від самого Миколи Левандовського довідався про інші подробиці. Власне, все це він виклав у своїх надрукованих спогадах. Ось уривок з них… «Батько, закінчивши П’яту  Українську кавалерійську школу імені  Будьонного, колишнє юнкерське училище, одружився з гарною кіровоградською дівчиною Надійкою і за направленням поїхав нести службу на Дон, де з часом  народилися ми із сестричкою Олею. Батьків дядько Михайло Карлович Левандовський був тоді військовим високого рангу служби НКВС далекосхідного військового округу. Загітував і племінника переїхати туди ж. Батько почав служити у політвідділі прикордонних військ. За доносом, що у ті часи не було дивиною, арештували Михайла Карповича і батька заодно. За  24  години  нас  виселили  з  військового  містечка  і  відправили  на крихітну далекосхідну  станцію Хадабулак.  Довіку  буде  перед  очима   дві  валізи  з  нехитрим начинням, двоє зляканих малих діток і розчавлена горем мама.  Горда, ставна  і  вродлива, завжди  усміхнена  і  привітна, ще вчора вона була першою красунею серед жінок гарнізону, а сьогодні, з червоними від сліз очима, безпорадна, пригнічена – здавалася чужою. Найбільше мене вразило тоді, що підніжка вагону була дуже високо у мене над головою, і я до безтями боявся, що не зможу до неї доп’ястися, що не встигну і лишуся один у тому страхові, там, де серед ночі кудись забрали тата, а мама, заціпенівши, з безвольно опущеними руками, простояла біля вікна до ранку. А ранком уже складала валізи… Тепер я знаю – вона сподівалась на чудо. Його не сталося, на жаль.

Ми переїхали до Кіровограда, до тітки мого батька, а нам із сестричкою – уже бабусі Гелени та діда Григорія (обоє відійшли у кращі світи, хай дасть їм Бог світле царство). Якби не вони, не знаю, чи вижили б ми – дружина і діти «ворога народу». І та біда постійно ходила за нами, і те клеймо було каїновою печаттю на наших долях. Питаєте, чи мали вісточку від батька? Один-єдиний раз отримали нелегального листа із бухти Нагаєво  Магаданського краю. Батько писав: «Не вір, Надійко, що Партія винна у тому, що трапилось зі мною і такими, як я, винні вороги, котрі в неї проникли». Помирав мій батько – а в Партію вірив. Вірив в неї і я, як в безневинність батька. Та коли з часом подав заяву,  бажаючи  стати  до  лав  комуністичної  партії,  мені  відмовили,  посилаючись  на «непевне минуле». З тієї ж причини відмовили після подання документів на звання Заслуженого працівника культури. Отак-то.

Повернувшись з армії, влаштувався у термічний цех заводу «Більшовик». Пішов туди неспроста: треба було добре заробляти, годувати сім’ю, ставати на ноги. Одного разу почув по радіо, що оголошується конкурс читців у Палаці культури «Жовтень» заводу «Червона зірка». Зайшов туди учасником конкурсу, вийшов – переможцем. Відразу ж отримав кілька пропозицій, та вибрав Будинок культури промкооперації. Спочатку був ведучим усіх заходів, а згодом – художнім керівником цього закладу. Невдовзі мене помітили мужі від культури і я став постійним ведучим концертів та різноманітних свят в обласній філармонії.

На одному з таких свят підійшов до мене голова радіокомітету Анатолій Сухачов і запропонував пройти іспит на посаду диктора. І ось результат: з 1956 року я став напарником чарівної жінки, диктора від бога Людмили Капустіної, а ще через деякий час і першим диктором телебачення.

Новий поворот життєвої дороги був визначений. Але – ще родина. Дружина Катруся,  сини Олексій та Євген. Домашня фортеця. Там тебе люблять.

…Артиста не вийшло, але ж професія диктора неможлива без акторських здібностей. А взагалі - я в дитинстві дуже любив свою першу вчительку Сіму Кирилівну і хотіва стати, як вона, вчителем…».

IMG 8124Уже в зрілому віці Микола Левандовський заявив про себе ще й як про поета, ставши членом творчого клубу «Євшан», а згодом - літоб’єднання «Парус».

"31 березня 2011 року в міському літературно-меморіальному музеї Івана Карпенка-Карого пройшла презентація книги «Злиття поколінь», співавтором якої був Микола Левандовський. А в минулому році ми провели день його пам’яті «Я лишусь для вас піснею…». Тоді чимало друзів принесли для музею цікаві експонати, зокрема світлини, пов’язані з життям і творчістю поета", – розповіла директорка музею Лариса Хосяінова.

25 березня йому мало б виповнитися 89 років від дня народження.

У мене лишилися автографи на його книгах. Ось один з них: «Добра! Здоров’я! Успіхів у всіх справах і починаннях! З повагою від Миколи Левандовського!»

 Федір Шепель, 

фото автора

та літературно-меморіального музею Івана Карпенка-Карого