29травня2020

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Спогади кропивничанина про батька, який дав слово повернутися з фронту і працювати в «районці» (ФОТО)

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Спогади кропивничанина про батька, який дав слово повернутися з фронту і працювати в «районці» (ФОТО)

1588837409 Sarjevskii2

Мій батько – фронтовик, журналіст Василь Саржевський – йшов до мети свого життя, не впадаючи у розпач, не спокушаючись успіхами на легких відтинках шляху.

Народився він у селянській родині 14 вересня 1916 року в селі Сентово (нині – Родниківка) Олександрівського району. Мав двох старших братів, які під час Другої світової теж захищали рідний край і загинули на фронті.

Після навчання в семирічці здобував професію в Харківському газетному технікумі ім. Миколи Островського разом із майбутніми письменниками Олесем Гончаром та Василем Бережним. Жили втрьох в одній маленькій кімнатці студентського гуртожитку. Разом готувалися до іспитів, бігали після занять у пошуках інформації для місцевих газет, щоб мати якісь копійчані гонорари, ділили навпіл невибагливі наїдки та мріяли про щасливе майбутнє.

Після випуску, за розподілом, працював у Єлисаветградківській районній газеті на Кіровоградщині. Строкову військову службу проходив на Далекому Сході з одночасним закінченням школи молодших командирів 3-ї окремої залізничної бригади. По закінченні служби був призначений на посаду літературного працівника кіровоградської районної газети «Сталінським шляхом». За словами батька, тоді ж познайомився з талановитим журналістом і поетом, першим головою обласного літоб’єднання, а пізніше — героєм-підпільником Петром Лахманом. І хоч працювали разом недовго — з лютого 1941 року і до початку війни — той молодий, трохи сутулуватий, з густою чорною шевелюрою чоловік запам’ятався йому своєю принциповістю, умінням швидко писати, «вдивлятися» в обличчя людей...

«Якось у травні на редакційній бричці їхали ми у відрядження, – пригадував батько. – За містом, перед Первозванівкою, виїхали на пагорбок. Ліворуч повільно протікав Інгул, праворуч розкинулися молоді зелені насадження. Петро замріяно каже: «А правда ж хороше в степу! У Чехова дуже гарно про степ написано». І додав: «Про любов написано багато. Кожен із нас по-своєму любив. Я ж люблю це життя крилате в шумі вулиць, у колосінні нив». Так у нього народжувалися вірші».

Хіба думалося їм, що сплине ще зовсім небагато часу і мирне життя буде перервано пеклом війни, яка тривала 1418 днів і ночей, і знищить усе те, в що були закохані, що оспівували в віршах?!

Після звістки про мученицьку смерть Лахмана — керівника підпільно-диверсійної групи, що діяла на території обласного центру та села Федорівка Кіровоградського району, Василь Саржевський дав слово — повернутися з фронту і працювати в «районці», бо Петро хотів бачити його газетярем.

...22 червня 1941 року моя майбутня мати, яка 19 травня закінчила мовно-літературний факультет учительського інституту, збиралася переїхати в Новогеоргіївський (нині Світловодський) район на роботу в школу за розподілом. «Ми готувалися до одруження, — розповідав батько. — Аж раптом приносять із військкомату червону повістку. А я не знав, що почалася війна, думав — викликають на військові збори. Десь о 12-й годині дізналися про її початок, а вже наступного ранку був у підрозділі зв’язку. Закінчив курси радіотелеграфістів і був направлений до батальйону авіаційного базування. Коли у частині дізналися, що до війни служив в Уссурійському краї кореспондентом дивізійної газети «На защите Родины», отримав посаду заввідділу газети «В бой за Родину» 99-ї Житомирської орденів Червоного Прапора і Суворова стрілецької дивізії».

Sarjevskii Berlin

Кореспондент Василь Саржевський разом із бойовими побратимами воював на фронті, наближаючи світлий День Перемоги, а ще вів щоденний літопис вогненних років. Писав про героїв війни, про все побачене та пережите, зважаючи на, як кажуть літературознавці, ефект авторської присутності. Але ніколи — про особисту участь у війні, про роботу у фронтових газетах, небезпідставно вважаючи, що подібні речі суперечать професійній етиці. Не з підручника історії дізнався про запеклі бої з нацистами в районі Перемишля, які рвалися до Сталінграда. Стрілецька дивізія, у якій він служив, вела кровопролитні бої під Житомиром, Львовом, на території Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини...

Під час одного з боїв доля звела Василя Саржевського із земляком із Новгородки, командиром артилерійського дивізіону майором Дмитром Семеновим, який за виявлену мужність і героїзм під час форсування Дунаю південніше Будапешта 4 березня 1945 року став Героєм Радянського Союзу. Про свою першу зустріч із відважним земляком він розповів у нарисі «Грізна батарея», що увійшов до книжки «Прославлені у віках»...

«Щойно по радіо передали повідомлення ТАРС про закінчення війни, відразу було набрано текст наказу Верховного Головнокомандувача, – згадував батько. – Почали друкувати черговий номер газети «В бой за Родину», примірники якої, ще не висохлі від поліграфічної фарби, розносили по військових підрозділах. Воїни торжествували, але вже вранці частини дивізії понтонними мостами почали переправлялися на землю Чехословаччини, де в місті Нетоліце мала відбутися зустріч з американцями. Війна тривала...»

Ще кілька років В. Саржевський пропрацював у Берліні на посаді літературного працівника, пізніше — випускового редактора газети 7-ї гвардійської танкової дивізії 3-ї механізованої армії групи радянських окупаційних військ у Німеччині «Советская Армия».

До мирного життя Василь Саржевський повернувся 1957 року в званні гвардії старшого лейтенанта з двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалями на грудях. З радістю зустрів фронтовика колектив редакції районної газети «Шлях Ілліча», в якій він працював до війни. Займав посади відповідального секретаря, заступника редактора газети.

Тоді ж долучав до газетярського ремесла сина-школяра. Я швидко навчився розумітися на шрифтах, міг відрізнити один газетний жанр від іншого. А ще вслухався в розмови газетярів і дуже любив друкарню з її неповторним запахом свіжої друкарської фарби. А коли став перед самостійним вибором у житті, прислухався до батькових слів: «Пиши про людей, про життя, про те, що тебе хвилює. Нехай твоїм одкровенням переймається читач. І не чекай підказки, на яку тему писати, а шукай її серед людей, бо вона – поруч...» В. Саржевський усе життя залишався в строю. На професійному рівні опікувався питаннями розвитку книговидавничої справи як старший редактор Дніпропетровського видавництва «Промінь». Згодом, в обласному управління з преси, – розвитком періодичної преси на теренах області. Готував матеріали до обласної Книги Пам’яті. До кінця життя сумлінно виконував громадські обов’язки секретаря обласної ради ветеранів-газетярів...

Як історичну реліквію зберігаю фронтові листи батька до матері (по війні — директора Созонівської, а згодом – учительки української мови Бережинської, шкіл Кіровоградського району), які вона дбайливо зберегла.

Часто перечитую рядки з листа, датованого 17 квітня 1944 року: «Дні завершальної перемоги над фашистами вже наближаються. Червона Армія визволяє від ворога Крим. Радянські війська в низці населених пунктів уже вийшли на державний кордон, ведуть бої в Румунії. Зоря Перемоги вже близько! А життя яке гарним стане! Ще будуть радісні дні, коли відлунають останні артилерійські залпи на честь закінчення цієї величної битви, і тоді зустрінуться друзі з друзями, юнаки з дівчатами... Для нас це вже буде зовсім інше життя. Краще. От побачиш!»

Анатолій Саржевський.

Фото із сімейного архіву