29травня2020

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Кропивничанка Марія Воленко – людина з легенди (ФОТО)

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Кропивничанка Марія Воленко – людина з легенди (ФОТО)

95931511 1150332645301976 7749254838990405632 o

У пам'яті колишніх звитяжців минула війна відлунює уривчастими болючими спогадами про вистраждане.

Таким вони були для Марії Василівни Воленко, уродженки села Каніж на Кіровогращині, заснованому в середині 18 століття під назвою Три Байраки.

Перед війною вона закінчила сім класів кіровоградської СШ № 3 імені В.І Леніна, яку будували брати-капіталісти Ельворті для навчання дітей робітників свого заводу сільгоспмашин.

95831437 1150332588635315 4146443276750159872 o 1У гуртку народних інструментів клубу ім. Калініна вчилася грі на гітарі, балалайці, домрі. Любила плавати на Інгулі, залюбки займалася на гімнастичних снарядах, бігом та стрибками. Була переможницею міських змагань з лижної ходьби на 5 і 10 кілометрів. Брала участь в обласному етапі Всеукраїнських спортивних змагань у Харкові. Далі - трирічне навчання у кіровоградській фельдшерсько – акушерській школі, яка розміщувалася в старовинному приміщенні навпроти колишнього кінотеатру «Мир».

– Охочих здобути медичну освіту було дуже багато, -– згадувала моя співрозмовниця. – Заняття тривали до пізнього вечора у переповнених групах. Нас навчали робити хірургічну обробку ран, фіксувати переломи та накладати гіпсові пов’язки, допомагати постраждалим, не рахуючись із часом. Було важко, втомлювалися страшенно, однак нас завжди підтримували чуйні й мудрі люди в білих халатах: директор школи Кавуновська, лікарі Гойхман, Михайловський, Левін, Вульф, Рєзников, Александрова, Кузьмін, Монастирський.

Останній випускний екзамен з історії партії ми, вже завтрашні фельдшери, складали у неділю 22 червня 1941 року. Десь опівдні до класу зайшов вкрай стривожений заступник директора школи Наум Якович Розумовський. Від нього дізналися про початок війни. Екзамен припинили. Всі перебували в шоковому стані: плакали, поривалися кудись бігти, кричати. А вже з понеділка, так і не отримавши документів про закінчення школи, були закріплені за чотирма приміщеннями військового госпіталю на чолі з його головним хірургом та нашим викладачем Давидом Абрамовичем Бердичевським для забезпечення прийому, сортування поранених бійців із фронту, які прибували залізницею з подальшою відправкою їх на лікування. Одного дня мене ледь не вбило бомбою, що впала прямісінько в центр прийому поранених у приміщенні по вулиці Леніна, у якому я перебувала незадовго до цього страшного вибуху.

О двадцять другій годині вечора 3 серпня 1941 року, буквально за два дні до того, як фашисти увірвалися в Кіровоград, весь особовий склад госпіталю був евакуйований залізницею у переобладнаних товарних вагонах до міста Артемівська Донецької області, де отримав назву «ЕК- 1964 «.( евакуаційний госпіталь). Добиралися до нового місця призначення три тижні, бо постійно пропускали літерні військові ешелони у напрямку фронту. А по прибуттю на місце знову почалися трудові будні у звичному напруженому режимі: приймати поранених, сортувати, робити санітарну обробку, проводити евакуацію поранених у тилові райони.

Не зважаючи на труднощі, лікарі госпіталю та весь допоміжний персонал працювали в чіткому темпі з неухильним дотриманням вказівок, які допомагали у вирішенні поставлених завдань щодо врятування поранених бійців. Пізніш нас відправили ешелонами на Далекий Схід, гадаючи, що буде війна з Японією. Зважаючи на довгий шлях залізницею, організацію харчування на цей час взяв на себе наш кіровоградський лікар Наум Якович Розумовський, який ще в Артемівську віддав на кухню невідомо де добутих шістьох свиней, Начиння закатали у спеціальні бочки для споживання – проблема була вирішеною. З каш їли перловку, замість хліба – сухарі, чай без цукру. Однак до Японії ми не потрапили, бо під Москвою почалися бої .Тому наш так званий Московський евакогоспіталь 3014 першої лінії повернувся назад і на початку грудня 1941 року увійшов до складу Центрального фронту. За короткий час облаштували і розгорнули санпропускник, перев’язочну та операційну для надання невідкладної хірургічної допомоги. Я працювала у відділенні швидкого реагування, яке йшло в прорив: виносити з поля бою і рятувати від смерті поранених. А ще ж потрібно було вирішувати побутові питання,зокрема, у підборі обмундирування вкрай вимотаним боями та відступами пораненим відповідно до розмірів. Хтось з них зривався на крик, а дехто навпаки ставав мовчазним, упадав у депресію. Тому для них треба було підбирати втішні слова розради, брати на себе одноразово роль і коханої дівчини, і рідної матері. До речі, і нас одягали не краще. Була на мені гімнастерка з чужого плеча, обмотки двометрові,черевики, на голові – будьонівка. Не вистачало перев’язочного матеріалу для накладання гіпсу. Тому вибивали гіпс з вже використаних, вимочували у воді, сушили, прасували, скручували і стерилізували. Одним словом, викручувалися, як могли. Не вистачало крові для переливання – ставали неодноразовими донорами аби лиш врятувати чиєсь дорогоцінне життя.

– А як вирішувалися питання організації харчування поранених ?

– Особовий склад госпіталю годували окремо і трохи краще ніж інших. Адже ми практично весь час були на ногах, заступали на чергування через добу. Про відпочинок мова не йшла, бо хірургічні госпіталі першої лінії, розраховані на 200 – 300 осіб, приймали за добу вдвічі більше поранених, ніж передбачалося нормативами. І кожного з прибулих треба було обмити, переодягти нагодувати, вирішити питання евакуації до тилових госпіталів. Харчування у них було дворазовим, без вечері. До раціону меню входили баланда з сочевицею, шматочок конячини, сухарик та ще ложка вівсянки. Оце таким був раціон на першому році війни.

97153578 1150332601968647 9045863357793435648 o

На все життя запам’яталися Марії Василівні криваві бої на Курській дузі, під Харковом, Вінницею, Львовом, на території Польщі, на підступах до Берліну. Завжди між боями згадувала Каніж – місце народження та Кіровоград, де залишилися її батьки - Василь Павлович Паровін та матір, Катерина Василівна, родичі, друзі.

До Кіровограда моя співрозмовниця повернулася переможного 45 року з анемією, наслідки якої супроводжували фронтовичку ще багато років. Побудувала дім на вулиці Канізькій, назва якої завжди нагадувала про назву рідного села. Народила двох синів: Юрія та Володимира, з яким автор цих рядків навчався в 27-й кіровоградській школі. Тривалий час працювала медичною сестрою у пологовому будинку та Будинку грудної дитини, медичною старшою сестрою в міських дитсадках, однак залишила улюблену роботу через анемію, а згодом перенесла складну операцію.

Влаштувалася охоронницею в льотну академію, де сумлінно працювала останні 15 років трудової біографії.

Звідти 2003 року її провели на заслужений відпочинок у 80 - річному віці та ще двох місяців. Загальний трудовий стаж полковника медичної служби у відставці Марії Василівни Воленко складав 65 років 6 місяців та 10 днів. А ще мала ця героїчна й мужня жінка онуків і правнуків, два бойові ордени,16 медалей, була активним членом первинної організації ветеранів України, великим патріотом рідної землі. І зараз в академії згадують, якою щасливою почувалася Марія Василівна, коли її вітали з 90-річчям від дня народження...

Анатолій Саржевський,
фото автора