З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Кропивничанка Марія Воленко – людина з легенди (ФОТО)

У пам'яті колишніх звитяжців минула війна відлунює уривчастими болючими спогадами про вистраждане.

Таким вони були для Марії Василівни Воленко, уродженки села Каніж на Кіровогращині, заснованому в середині 18 століття під назвою Три Байраки.

Перед війною вона закінчила сім класів кіровоградської СШ № 3 імені В.І Леніна, яку будували брати-капіталісти Ельворті для навчання дітей робітників свого заводу сільгоспмашин.

У гуртку народних інструментів клубу ім. Калініна вчилася грі на гітарі, балалайці, домрі. Любила плавати на Інгулі, залюбки займалася на гімнастичних снарядах, бігом та стрибками. Була переможницею міських змагань з лижної ходьби на 5 і 10 кілометрів. Брала участь в обласному етапі Всеукраїнських спортивних змагань у Харкові. Далі - трирічне навчання у кіровоградській фельдшерсько – акушерській школі, яка розміщувалася в старовинному приміщенні навпроти колишнього кінотеатру «Мир».

– Охочих здобути медичну освіту було дуже багато, -– згадувала моя співрозмовниця. – Заняття тривали до пізнього вечора у переповнених групах. Нас навчали робити хірургічну обробку ран, фіксувати переломи та накладати гіпсові пов’язки, допомагати постраждалим, не рахуючись із часом. Було важко, втомлювалися страшенно, однак нас завжди підтримували чуйні й мудрі люди в білих халатах: директор школи Кавуновська, лікарі Гойхман, Михайловський, Левін, Вульф, Рєзников, Александрова, Кузьмін, Монастирський.

Останній випускний екзамен з історії партії ми, вже завтрашні фельдшери, складали у неділю 22 червня 1941 року. Десь опівдні до класу зайшов вкрай стривожений заступник директора школи Наум Якович Розумовський. Від нього дізналися про початок війни. Екзамен припинили. Всі перебували в шоковому стані: плакали, поривалися кудись бігти, кричати. А вже з понеділка, так і не отримавши документів про закінчення школи, були закріплені за чотирма приміщеннями військового госпіталю на чолі з його головним хірургом та нашим викладачем Давидом Абрамовичем Бердичевським для забезпечення прийому, сортування поранених бійців із фронту, які прибували залізницею з подальшою відправкою їх на лікування. Одного дня мене ледь не вбило бомбою, що впала прямісінько в центр прийому поранених у приміщенні по вулиці Леніна, у якому я перебувала незадовго до цього страшного вибуху.

О двадцять другій годині вечора 3 серпня 1941 року, буквально за два дні до того, як фашисти увірвалися в Кіровоград, весь особовий склад госпіталю був евакуйований залізницею у переобладнаних товарних вагонах до міста Артемівська Донецької області, де отримав назву «ЕК- 1964 «.( евакуаційний госпіталь). Добиралися до нового місця призначення три тижні, бо постійно пропускали літерні військові ешелони у напрямку фронту. А по прибуттю на місце знову почалися трудові будні у звичному напруженому режимі: приймати поранених, сортувати, робити санітарну обробку, проводити евакуацію поранених у тилові райони.

Не зважаючи на труднощі, лікарі госпіталю та весь допоміжний персонал працювали в чіткому темпі з неухильним дотриманням вказівок, які допомагали у вирішенні поставлених завдань щодо врятування поранених бійців. Пізніш нас відправили ешелонами на Далекий Схід, гадаючи, що буде війна з Японією. Зважаючи на довгий шлях залізницею, організацію харчування на цей час взяв на себе наш кіровоградський лікар Наум Якович Розумовський, який ще в Артемівську віддав на кухню невідомо де добутих шістьох свиней, Начиння закатали у спеціальні бочки для споживання – проблема була вирішеною. З каш їли перловку, замість хліба – сухарі, чай без цукру. Однак до Японії ми не потрапили, бо під Москвою почалися бої .Тому наш так званий Московський евакогоспіталь 3014 першої лінії повернувся назад і на початку грудня 1941 року увійшов до складу Центрального фронту. За короткий час облаштували і розгорнули санпропускник, перев’язочну та операційну для надання невідкладної хірургічної допомоги. Я працювала у відділенні швидкого реагування, яке йшло в прорив: виносити з поля бою і рятувати від смерті поранених. А ще ж потрібно було вирішувати побутові питання,зокрема, у підборі обмундирування вкрай вимотаним боями та відступами пораненим відповідно до розмірів. Хтось з них зривався на крик, а дехто навпаки ставав мовчазним, упадав у депресію. Тому для них треба було підбирати втішні слова розради, брати на себе одноразово роль і коханої дівчини, і рідної матері. До речі, і нас одягали не краще. Була на мені гімнастерка з чужого плеча, обмотки двометрові,черевики, на голові – будьонівка. Не вистачало перев’язочного матеріалу для накладання гіпсу. Тому вибивали гіпс з вже використаних, вимочували у воді, сушили, прасували, скручували і стерилізували. Одним словом, викручувалися, як могли. Не вистачало крові для переливання – ставали неодноразовими донорами аби лиш врятувати чиєсь дорогоцінне життя.

– А як вирішувалися питання організації харчування поранених ?

– Особовий склад госпіталю годували окремо і трохи краще ніж інших. Адже ми практично весь час були на ногах, заступали на чергування через добу. Про відпочинок мова не йшла, бо хірургічні госпіталі першої лінії, розраховані на 200 – 300 осіб, приймали за добу вдвічі більше поранених, ніж передбачалося нормативами. І кожного з прибулих треба було обмити, переодягти нагодувати, вирішити питання евакуації до тилових госпіталів. Харчування у них було дворазовим, без вечері. До раціону меню входили баланда з сочевицею, шматочок конячини, сухарик та ще ложка вівсянки. Оце таким був раціон на першому році війни.

На все життя запам’яталися Марії Василівні криваві бої на Курській дузі, під Харковом, Вінницею, Львовом, на території Польщі, на підступах до Берліну. Завжди між боями згадувала Каніж – місце народження та Кіровоград, де залишилися її батьки - Василь Павлович Паровін та матір, Катерина Василівна, родичі, друзі.

До Кіровограда моя співрозмовниця повернулася переможного 45 року з анемією, наслідки якої супроводжували фронтовичку ще багато років. Побудувала дім на вулиці Канізькій, назва якої завжди нагадувала про назву рідного села. Народила двох синів: Юрія та Володимира, з яким автор цих рядків навчався в 27-й кіровоградській школі. Тривалий час працювала медичною сестрою у пологовому будинку та Будинку грудної дитини, медичною старшою сестрою в міських дитсадках, однак залишила улюблену роботу через анемію, а згодом перенесла складну операцію.

Влаштувалася охоронницею в льотну академію, де сумлінно працювала останні 15 років трудової біографії.

Звідти 2003 року її провели на заслужений відпочинок у 80 - річному віці та ще двох місяців. Загальний трудовий стаж полковника медичної служби у відставці Марії Василівни Воленко складав 65 років 6 місяців та 10 днів. А ще мала ця героїчна й мужня жінка онуків і правнуків, два бойові ордени,16 медалей, була активним членом первинної організації ветеранів України, великим патріотом рідної землі. І зараз в академії згадують, якою щасливою почувалася Марія Василівна, коли її вітали з 90-річчям від дня народження...

Анатолій Саржевський,
фото автора