З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

ПОБІЙТЕСЯ БОГА, ПАНІ!

Наприкінці минулого тижня на сесії Кіровоградської міської ради перед депутатами виступила одна присутня там жіночка, котра заявила, ніби Марко Кропивницький «не проявився» у Єлисаветграді, його творчість не пройшла випробування часом, його твори і п'єси мало ставлять у театрах та видають у книгах. І що сьогодні, навіть, немає повної біографії Марка Лукича (чи не у бібліотеці, в якій вона працює?).

Браво! Не знаю, з яких університетів у неї такі висновки щодо дій і спадщини нашого великого земляка, але, повірте, вони, як тепер модно говорити, стовідсотково «фейкові». На зразок тих, що закидаються до нас «названими братами» з метою принизити Україну та українців. Бо насправді Марко Лукич «проявився» не тільки в Єлисаветграді, де він створив український професійний реалістичний театр, названий пізніше Театром корифеїв, а й у Харкові, Одесі, на Кубані, в Молдові, Москві і, навіть, у Петербурзі – там на його вистави, за словами відомого російського драматурга Олександра Островського, «глядач сунув лавиною» і гру якого зволів побачити сам імператор всеросійський Олександр Третій.

Та чи не найголовніша заслуга Кропивницького перед українським народом полягає в тому, що він у пору дії Валуєвського циркуляру й Емського указу створив трупу, «якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави» (Іван Франко). Процитую й Костянтина Станіславського, котрий зізнавався, що до ідеї своєї знаменитої системи прийшов зав-дяки знайомству із грою корифеїв театру Кропивницького: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва». Тож варто було б вищезгаданій жіночці перед початком сесії пройтись кількома кварталами від міської ради на схід, до вулиці Кропивницького, і познайомитися з цими словами, вміщеними на фасаді меморіального музею драматурга, актора і режисера.

Подвижницька діяльність Марка Кропивницького була оцінена як глядачами, так і відомими фахівцями театру, один із яких назвав його «українським батьком» і поставив поряд із Тарасом Шевченком. А поціновуючи значення створеного нашим земляком театру у міжнародному масштабі, ЮНЕСКО у 1982 році прийняла рішення про святкування сторічного ювілею трупи Марка Лукича.
Що ж стосується того, ніби його творчість «не пройшла випробування часом», то заспокоїмо єлисаветградську активістку: п’єси нашого земляка, зокрема такі, як «Глитай або ж павук», «Пошились у дурні» та інші і нині з успіхом ідуть на сценах українських театрів, вони й сьогодні актуальні, показуючи мерзотну сутність глитаїв і природу тих, хто готовий за будь-яких обставин пошитися в дурні. Принагідно нагадаємо, що кіровоградська сцена відкрила нам дві височайше заборонені п’єси Кропивницького: у 1959 році «Замулені джерела» і вже у незалежній Україні – «Перед волею» (1996 рік). Обидві постановки здійснив незабутній Іван Казнадій.
Тож побійтесь Бога, пані (чи госпожа?), не принижуйте того, ким маємо пишатися. І не кажіть того, що не тримається купи. Бо лжесвідчення є одним із найбільших смертних гріхів.

P.S. Як повідомив сайт «Рідний Кіровоград», у понеділок «низка кіровоградських науковців та філологів і літературознавців зустрілися з працівницею бібліотеки ім. Д. Чижевського Людмилою Іванцовою, яка на останньому засіданні сесії Кіровоградської міськради заявила, що Марко Кропивницький, на честь якого пропонується перейменувати Кіровоград, «особливо не проявився в Єлисаветграді», а його творчість «не пройшла випробовування часом», і, взагалі, він ніякої школи не побудував, тому не заслужив, аби його ім’ям називалося місто». Як можна зробити висновок із репліки, ніби «перемогла дружба», пані бібліотекарка залишається при своїй думці. Інакше й бути не могло, оскільки – це не банальне невігластво (хоч і цього не одбереш), а позиція. Так би мовити, застаріла хвороба. І діагноз. Чого тільки варта заява, ніби Кропивницький «ніякої школи не побудував». А що тоді таке Театр корифеїв? В естетиці якої школи розвивалося театральне мистецтво України впродовж десятків років по створенню української трупи Кропивницького? Яка школа дала театру братів Тобілевичів, Марію Заньковецьку, Івана Мар’яненка, їхніх молодших колег, що стали гордістю української сцени?

Звичайно, то її справа – мати власну думку з приводу майбутнього імені нашого міста. І її право цю думку висловлювати там, де їй хочеться. А от щоб настільки цинічно принижувати значення одного із велетів української культури?.. Це ж треба мати таке нахабство!

Броніслав КУМАНСЬКИЙ