З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Коли думки крадуть твій сон

Нещодавно ми писали про талановиту кіровоградську випускницю Наталю Нічишину, яка стала цьогоріч однією із 25, кому призначено стипендію Кабінету Міністрів України. Нижче - кілька її віршів.

Пиши вірші

Вночі,

Коли думки крадуть твій сон

Пиши вірші –

Мовчи

Гучніше, аніж слів мільйон

Римуй слова –

Співай

Своєї пісні й чуй чужу

Тікай в книжки –

Стирай

Із сірих будніх днів іржу

Лови момент –

Спіши

Закарбувати кожну мить

Стань зимною –

Гріши

Тобі душа не заболить

Створи себе –

Твори,

Як музику, свою печаль

Шукай нове –

Гори!

Виховуй дух міцний, як сталь

Смілива будь –

Прийми

З рук долі терпкий трунок

Кидайся в вир

Грудьми

Поезія – твій порятунок

Люби людей –

Залиш

У сотнях душ відбиток свій

Живи, як хочеш, врешті,

Лиш

Не зрадь своїх високих мрій.

***

Місто тікає з-під ніг,

Котиться

Під колеса машин.

Небо кружляє, як сніг,

Проситься:

Подивись, не спіши.

Місто зазирає у вічі,

Мружиться,

Сонце тане на брук…

Сотень облич

Кужілі.

Сотні чужих рук.

Місто зникає, як тінь,

Тулиться

До обважнілих зіниць.

Спи спокійно:

Ці вулиці

Не викриють таємниць

***

Я чекатиму тебе мільйони років.

Так чекають

Другого пришестя.

Я на відстані півподиху, півкроку

Нестиму заради тебе хрест свій.

Всі мої поразки й перемоги,

Все, чим тіло і душа живі,

Чисті мрії, щиру віру в Бога

Я присвячую лише тобі.

Я кохатиму тебе мільйони років.

Святу віру й смерть не похитне.

Вперто шарпатиме світ широкий

Моє тіло змучене й сумне,

Та зламать не стане в нього сили.

Хай зухвалу долю вітер віднесе!

Розлюбити можуть ті, хто не любили.

Наше ж почуття здолає все!

***

Не берімо від Землі надміру

Тих багатств, які вона дарує.

Миші вистача шматочка сиру,

Ми ж свою зажерливість годуєм.

Існування вимагає зовсім мало,

Або жити, треба значно більше.

Щоб буття порожнім не здавалось,

Поглинаймо книги, а не їжу!

***

Століття оце – вік незграбної кальки,

Бездумних повторень заучених слів.

На милицях змучене слово кульгає –

Відгомін несправжніх недопочуттів.

А в слові ж душа! То душа скостеніла,

Змалилась і всохла, затерлась до дір?

Усе, що колись було вічне, нетлінне,

Пожовкло, як м’ятий газетний папір.

Століття торочить заїжджені фрази,

Ржавіє, скрипить генератор ідей.

Невже все написано, зроблено, сказано

У світі чи недо- чи то надлюдей?

Наш спадок – і човен, й вітрила напнуті:

Бери і пливи, тільки весла змайструй.

То що ж заважає творить самобутні

Слова, як джерела: лиш пий і смакуй?

А пам’ять історії – штука непевна.

У ній натовп клонів недовго живе.

Писать вже написане – справа даремна,

Аби жити вічно – карбуй щось нове.

Фото зі сторінки Наталі у facebook.