З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Чергова назва міста – Кропивницький

Минулого тижня Верховна Рада нарешті поставила крапку в кількамісячному спорі між окремими групами кіровоградців щодо того, як має називатися наше місто. Відтепер воно – Кропивницький.

Назване так на честь видатного українського театрального діяча, чий внесок у розвиток театру, української культури, української нації незаперечний, а відтак і претензій до нього не може бути. От тільки чи останнє це перейменування міста, яке, мабуть, єдине в світі менше ніж за сто років змінювало свою назву півдесятка разів?

Коментуючи цю подію, голова парламенту Андрій Парубій назвав прийняте рішення перемогою. Виникає запитання: перемогою над ким? Над тією частиною жителів міста, котрі бажали повернення історичної назви? Але ж це не демократично, не по-людськи, бо прихильників Єлисаветграда все-таки більше, що, зокрема, показало опитування, яке дехто так уперто сьогодні вважає сфальшованим. Швидше за все, спікер мав на увазі агресора Путіна, котрий нібито тільки й чекав появи в центрі України назви, що вказувала б на новоросійські устремління місцевого люду. Так, Путін – серйозна небезпека для нашої незалежності, однак відмовлятися від першоназви міста тільки для того, щоб зіпсувати йому настрій, – принаймні не серйозно. Виходить, ми самі не віримо в те, що спроможні захистити свій суверенітет, й учергове керуємося елементарною доцільністю.

Пригадую, як змінювалася думка щодо назви нашого обласного центру багатьох нинішніх прихильників Кропивницького. Спочатку вони були за Єлисаветград, після проведення так званої наукової конференції влітку минулого року – за Інгульськ. У можливість назви на честь театрального корифея вони не вірили, сьогодні ж кажуть, що це найкращий варіант. Вони навіть слухати не хочуть, що може бути інша дімка, й стверджують: народу байдуже, народ звикне. Можливо, й звикне. Але, як свідчить не таке вже й далеке минуле, може й не звикнути до того, що робиться не зовсім праведними методами.

Нинішнє чергове перейменування нашого обласного центру – урок багатьом із нас. Дехто сьогодні обурюється рішенням Верховної Ради, мовляв, чому не врахувала позицію більшості жителів міста, не дозволила провести місцевий референдум тощо. Не врахувала й не дозволила тому, що ми, мабуть, не дуже цього й вимагали. Згадаймо, як учинила наша міська рада, запропонувавши вищому законодавчому органу заради власного порятунку аж сім варіантів. Якщо міській раді було байдуже, як називатиметься місто, то Верховній Раді – і поготів. Тепер залишається одне – звикати. Що й починаємо робити.

Валерій М‘ЯТОВИЧ