З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Чи стала б Москва столицею без українського фактору?

Зважаючи на повне невігластво путінських «лєтопісцев», котрі вважають, що імперія спромоглася бодай щось чи колись путнє зробити самостійно без уродженців нашого краю (перемогти у Другій світовій, зокрема), спробую вставити в цю абсолютно «чорну діру» ще й власні «п'ять копійок».

Усім відомо, що «сталіцу» майбутньої однойменної імперії заснував київський князь Довгорукий у 1147 році (Київ на той час існував, як мінімум півтисячі років). Згодом, кривавий злодій – його синок «с раскосыми и жадными очами!» – Боголюбський (це ж треба додуматися до такого блюзнірства й богохульства, обираючи псевдо!) пограбував православні храми й спалив «матір городів руських» Київ.

Москва ж, царі якої, безперервно воюючи й підкоряючи хитрістю та залізом і кров’ю всі прилеглі сусідні народи, у ролі головного міста однойменної держави проіснувала аж до початку ХУІІІ століття. Саме тоді найперший гомосєк (відтоді улюблене слово їхньої «Раші») і кат Петро позбавив її високого звання столиці й переніс «оную» на болото, як і годиться, украдене у шведів. І саме там, на українських козацьких кістках, уявивши себе святим, збудував Санкт-Петербург.
Найцікавіше те, що повернуто Москві звання столиці, знову ж таки, було не без участі нелюбих їй вихідців з України, знищених як «ворогів народу» авторитетним для Путіна сталінським режимом. Гортаючи 22-томне зібрання творів вірного ленінця й керівника Комінтерну Григорія Зінов’єва (Овсея-Гершена Аароновича Радомисльського (Апфельбаума), уродженця Єлисаветграда, міста в центрі України, що з 1924 по 1934 рік називалося на честь партійного псевдоніма цієї людини – Зінов’євськом, а зараз – Кіровоградом), натрапив на два прецікаві документи, написані ним власноруч. Резолюцію ІУ Надзвичайного з’їзду рад від 16 березня 1918 року «О перенесении столицы в Москву» і виступ цього більшовицького вождя під заголовком «Москва – столица советов», де говориться, що «Петроград не может оставаться в данный момент нашей столицей», оскільки «наступает целая полоса, целая эра войн и революций».

Прикро, що, попри тимчасовість цього акту («до изменения указанных условий»), уже вісімдесят шість років там ніхто не збирається переносити столицю назад. Можливо припинилася б агресія щодо України? Чи український фактор має виконати свою історичну місію? Мовляв, «я тебе породив…».

Тим часом сусідня держава продовжує «путь во мраке», ферментизований її улюбленцем Распутіним і продовжений не гіршим пройдисвітом без роду-племені зі схожим прізвищем, але без префікса.

Федір ШЕПЕЛЬ