23вересня2017

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Олег Микитенко: Це була творча, гарна, відкрита душею людина

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Олег Микитенко: Це була творча, гарна, відкрита душею людина

Сьогодні, 6 вересня відзначається 120 річниця від дня народження нашого земляка – письменника і драматурга Івана Микитенка.

Mykytenko IKСлова, винесені в заголовок, тоді ще 84-річного сина нашого земляка – прозаїка, драматурга і громадського діяча Івана Кіндратовича Микитенка, я занотував п’ять років тому на згадку під час його виступу перед завідувачами філіями кіровоградської централізованої бібліотечної системи з нагоди 115-річниці від дня народження батька та 25-річчя присвоєння його імені однієї з вулиць обласного центру.

У бібліографічному довіднику «Письменники Радянської України 1917-1987 (Київ. «Радянський письменник», 1988) прізвища батька і сина сусідять на одній сторінці – у цьому мені вбачається щось знакове. Бо і син нашого відомого земляка – перекладач та літературний критик теж є членом Спілки письменників.

Народився Іван Микитенко 6 вересня 1897 року в родині хлібороба у містечку Рівне Новоукраїнського району на Кіровоградщині.
По ньому й про нього залишилися нащадкам книги оповідань, нарисів, повістей, роман «Ранок», відомі п’єси «Диктатура», «Кадри». «Дівчата нашої країни» «Соло на флейті», «Бастилія божої матері», критико-публіцистичні праці.

Під час навчання у 60-роки ще школярем познайомився на уроці української літератури зі змістом автобіографічної повісті Микитенка «Дитинство Гавриїла Кириченка».  Дізнався, що займався він не лише літературною, а й громадською діяльністю.

 А ще у свічаді моєї пам'яті збереглися спогади про студентські роки далекого 1970 року. Бо саме тоді обласним Товариством охорони пам'ятників історії і культури та моїм незабутнім інститутським викладачем, письменником Миколою Кузьмовичем Смоленчуком було зініційовано одночасні літературні наукові експедиції до джерел життєпису та творчості відомих українських письменників-земляків Івана Микитенка та Юрія Яновського. 

Я очолив групу, до складу якої увійшли студентки філологічного факультету Тетяна Вірченко,  Тетяна Волокова, Людмила Тетірко, менші за мене курсом на один рік. 

Так ми опинилися у селі Рівному Новоукраїнського району, де майбутній митець слова здобував знання спочатку в однокласній, пізніш – двокласній міністерській школі. Там зустрів гарну людину в особі її завідувача – Юхима Івановича Зими, який допоміг Іванові продовжити навчання в Херсонській військово-фельдшерській школі. Після її закінчення сімнадцятирічним юнаком він пішов у грудні 1914 року на фронт, а після Жовтневої революції, вже демобілізованим за хворобою працював спершу в  1-ій радянській лікарні Єлисаветграда (Кіровограда) , потім – завідувачем  лікпункту в селі Нечаївка.

У серпні 1922 року Іван Микитенко стає студентом Одеського медінституту, і водночас занурюється в літературно-мистецьке життя міста. Вже через чотири роки потому світ побачила його перша книжка оповідань «На соняшних гонах», яка зробила нашому землякові літературне ім'я.

Слід віддати належне її автору, бо ж за численними турботами, поєднуючи навчання у виші та посаду завідувача літературною частиною Одеського українського драмтеатру,  очільника філії Спілки пролетарських письменників «Гарт” у своїх дорожніх нотатках згадував він і рідне село:

«Це було велике містечко, що посіло чорноташлицьку яругу, перекинулось на лиманобалківську яругу й десь кінчається в другому кінці. Янченськими кряжами. Тільки й звалось містечком через те, що в ньому був базар, три церкви, пошта. Все, що оточує згадані установи, є містечко. Решта це типове село, досить глухе в далеких своїх кутках». 

Більше тижня ми проживали у привітному селі на території колгоспу «Світанок». За цей час встигнули познайомитися з багатьма на той час старожилами, які знали письменника і поділилися спогадами про нього. Розповіли, що він грав на гітарі, скрипці, мандоліні. І про те, як просив дітей прикопати його трохи землею у свіжій могилі, щоб дізнатися, чи чують мертві, як за ними ридають родичі. Ті виконали бажання ровесника – та й подалися в село із лопатою. Добре, що зустрілися по дорозі старші люди Дізнавшись, що бешкетники накоїли з допитливим хлопцем, кинулися чимдуж до недалекого цвинтаря. Ледве встигли врятувати тоді від наглої смерті допитливого Івана. І про те, як ховався від батькового гніву під бобринецьким мостом, про темряву неписьменності, релігійного дурману безправ’я, важку підневільну фізичну працю, відсутність бодай елементарних засобів для існування, що було прикметною особливістю для більшості великих і маленьких сіл дореволюційної Єлисаветградщини. Дізналися, що він грав на гітарі, скрипці, мандоліні.

Пізніше, повертаючись додому з Нечаївки, де він починав літературну діяльність, та Одеси обходив весь куток із лікарською валізою – піклувався про здоров'я вже колишніх односельців. А до того-ділився з ними досвідом агітаційно-пропагандистської та культурно-освітньої роботи. 

На той час, коли ми перебували в селі, яке стало для майбутнього митця його творчою лабораторією та, за його словами, своєрідним  «підготовчим класом». 

У Рівному на час нашої подорожі до витоків творчості письменника і драматурга, за інформацією колишнього працівника районної газети “Радянське село” Григорія Галушки, було 4 багаті колгоспи, неподільні фонди яких становили 10 мільйонів 267 тисяч карбованців, а річні прибутки – 6 млрд. У користуванні населення -30 легкових автомобілів, 398 мотоциклів, 9 бібліотек та будинків культури, а 10 вересня 1967 року на території села було відкрито літературно-меморіальний музей Микитенка – на місці, де була садиба батьків До неї він щоразу повертався студентом, приїздив уже знаним митцем художнього слова. Серед кавалерів ордена Трудового Червоного Прапора була доярка колгоспу імені Ватутіна Ніні Нагорна, пташниця Улита Руда та агроном Іван Бердник з колгоспу імені Калініна. Ордена Знак Пошани удостоєно вчительку Марію Заніздру, бригадира штукатурів Меланію Гавриленко, ланкових Олену Даценко, Раїсу Кислу , Галину Заярнюк.І коли б був живий Іван Кіндратович, він би написав про своє рідне село зовсім інші теплі світлі щасливі слова.

Згадую спогади, надруковані в обласній газеті “Молодий комунар” Йосипа Больбуха, колишнього вчителя української мови та літератури кіровоградської СШ №11, та завуча Порфирія Івановича Вергуна, який розповів про Івана таке:

“ Ми змалку з Іваном приятелювали. Разом гнули спини на панському полі, били дитячі ноженята об колючу стерню, доглядаючи чужу худобу з дитинства сьорбнув горя людського Тоді ж пробував складати перші вірші, за які одержав прізвисько «Рифмач».  Після Жовтневої революції працював у Рівному лікарем, потім у Нечаєвці навчався в Одеському медінституті, керував одеським «Гартом», писав вірші, оповідання, вів пропагандистську роботу на заводі Благоєва, поетичної майстерності вчився у Едуарда Багрицького. Остання зустріч у 1937 році, коли був у розквіті творчих сил».

Другого дня по приїзду в село ми, студенти-дослідники завітали до Рівнянської школи №1.

Дитячими дзвінкими голосами та щасливим безтурботним сміхом зустріла вона нас, майбутніх вчителів української мови та літератури. Тут зустрілися з двоюрідною онучкою письменника вчителькою української мови і літератури Ніною Григорівною Віхтоденко. Вона познайомила нас із Софроном Мусійовичем Ланецьким.

«З Іваном я вчився один місяць, – згадував співрозмовник. – Була у нас вчителькою Ксенія Іванівна Некрасова. Іван був її улюбленцем. Він прекрасно декламував вірші і швидко, за одну лише велику перерву, міг їх вивчити Часто читав їх селянам .просто серед дороги,  коли ми поверталися додому зі школи. Розповідав захоплююче і за це уміння його дуже поважали однолітки. Дуже сумував Іван, коли його улюбленого педагога заарештували у лютому 1909 року за революційну пропаганду – у неї знайшли революційну газету «Іскра».

Від Софрона Мусійовича дізналися ми й про батюшку – Олексія Крижанівського, який читав закон Божий. Пізніш Микитенко зробив його прототипом отця Олександера у повісті Гавриїл Кириченко – «Школяр”, де розвінчує освіту й виховання в дореволюційній школі, таврує церкву, яка губила та нівечила чисті й світлі дитячі душі. дитинство Гавриїла Кириченко.

В основі повісті Микитенка покладено великою мірою шкільні враження її автора. Це можна підтвердити багатьма фактами, взятими від старожилів Рівного.

Автор твору неодноразово наголошує на тому, що школа тодішня повністю залежала від церкви. За найменшу провину учнів били. Прикладом сказаному є образ Глафіри Іванівни, «яка наприклад, може дати школяреві двадцять п’ять лінійок, навіть не посміхнувшись, навіть не розтуляючи зубів. Сильна женщина».

Зрозуміло, що і Глафіра Іванівна, і Гавриїл Кириченко –збірні типи, узагальнені майстром пера, однак кожне узагальнення, як відомо, починається чимось конкретним. Прообразом Глафіри Іванівни, як стверджували старожили, була шкільна вчителька Булич.

Ще до написання своїх кращих прозових творів Іван Микитенко цікавився драматургією. У себе в клуні він поставив якусь п’єсу, де виступав як режисер і актор. А в клуні товариша Лапи Сайка 1919 року ним була поставлена інша п’єса – «Сватання на Гончарівці».

Уже дорослою людиною, живучи і працюючи в Одесі, не забуває він і про те село в Україні, яке виколихало його, малого, і випустило» в світ широкий», за словами Шевченка. 

У місцевій газеті Микитенко регулярно друкував «Листи з Одеси», адресуючи їх своїм незабутнім землякам. У них лунав заклик селян згуртуватися , як це роблять робітники. До слова, ще від’їжджаючи на навчання з Рівного, він вів розмову з батьком про створення товариства для обробітку землі. В одному із своїх «Листів» він продовжує свою думку: «Ну от, товариші, я пишу вам про ту справу, котра пустила глибоке коріння в мій мозок. Це – хліборобська артіль» (газета «Южний селянин» від 3 березня 1928 року.

Водночас він плідно працює в жанрі оповідання, сюжетні лінії яких в основному пов’язані з темою села,  – близькою письменникові. Вона була йому близькою і в ній він тяжіє до показу сучасника як образу нової людини.

Під час канікул він глибоко знайомиться з життям рідних місць прилеглих до села хуторів, що простежується в його оповіданнях та інших творах, які увійшли до циклу «На сонячних гонах» (1926). Одне з них має назву «Нуник», у якому Микитенко сягає вершин драматизму, проголошуючи єдність народів у боротьбі проти контрреволюції та окупантів. та оспівуючи героїку громадянської війни.

Поступово наш земляк відходить за рамки зображення селянства і звертається до життя міста У повісті «Брати! від передає життєрадісний темп життя робітничого класу, непохитну віру у великі перетворюючі сили українського народу. Образи Никанора і Прохора –не схематичне узагальнення. Кожний має свою психологію звички характер відрізняється певними індивідуальними рисами всі ідейна наснага твору була спрямована на те,, щоб ствердити думку про нерозривність робітничого класу і селянства, яка уявлялася автором запорукою соціалізму в країні.

Так, 80-річний на час моєї зустрічі Семен Логвинович Цьома казав, що його матері рідна сестра була замужем за Никанором», у якого був менший брат Пилип» (він же Прохор у повісті «Брати» - Авт.)Цікаво й те, що географія опису міста, заводу, де вироблялися сільськогосподарські машини, куди прийшов Никанор до брата, дуже нагадує колишній Єлисаветград і колишній завод сільгоспмашин братів Ельворті

Отже, як бачимо, фактичний матеріал для своєї повісті Іван Микитенко взяв теж із рівненських вражень.

Як прикро зараз, у день відзначення 120-річниці від дня народження відомого українського письменника і драматурга Івана Микитенка, згадувати про те, що рано закінчилася його життєва дорога під час непоправних втрат у часи більшовивицько-тоталітарного режиму, за якого загинуло біля 500 письменників, кращих синів і дочок України. По суті, цвіт нації. Серед них був і наш земляк, який у 40 років закінчив життєвий шлях насильницькою смертю від рук співробітників НКВС.

На Кіровоградщині не забувають його вагомий внесок у розвиток української літератури. З творчістю Микитенка учні знайомляться на уроках української літератури. Одна з вулиць Арнаутового в Кропивницькому носить його ім'я, а на фасадні ЗОШ № №33 встановлено п'ять років тому пам'ятну дошку, виготовлену скульптором Григорієм Савченком за сприяння та ініціативи депутата Кіровоградської міської ради Вадима Дриги, який до того ж виготовив на кожну оселю таблички з назвами вулиці та світлинами Микитенка. 

Життя нашого земляка - письменника і драматурга продовжується в серцях його вдячних нащадків.

Анатолій Саржевський

BOTTOM 1