23вересня2017

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Одне я благаю: ти очі від болю близьких не ховай! - Тетяна Семотюк

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Одне я благаю: ти очі від болю близьких не ховай! - Тетяна Семотюк

Ці щемливі рядки прочитав у книжці поезій під назвою «Грані життя», щойно виданої друком у ТОВ «Центрально-Українське видавництво Кропивницький», накладом 100 примірників.

21369533 520750291593551 5207216337004031281 nАвтор збірки – моя давня сусідка по будинку, 80-річна Тетяна Дмитрівна Семотюк – член міського літературного об'єднання “Парус”, великий життєлюб, яка не втомлюється шукати відповіді на глобальні питання людського буття: про добро і зло, правду і кривду, вірність і зраду безмежно закохана в рідний край жінка.

Гарно оформлену збірку поетеси  “заселили” 75 поетичних творів, об’єднаних у шість тематичних розділів: «В обіймах природи». «Теплі долоні любові», «Сімейні справи», «Присвяти», “Вогняні кордони», “Посмішка».

У кожному з них простежуються мотиви минувшини, багато в чому вбраному в чорні барви. Однак не будемо робити у цьому закид автору, бо коли так лягають життєві події на серце, то мабуть  так і треба. У цьому вбачається особливість світосприймання, конструкція душі зрілої жінки, яка вперше взялася за перо.

У поезіях Тетяни Семотюк у багато життєвої мудрості й печалі, а окремі навіть вразили після прочитання. Ні, не зачарували, не здивували, а саме вразили – надривністю, справжністю, чесністю, благородством. Її жіночі почуття не надумані, а справжні, позначені багатовимірним життям, яке припадає на Другу світову війну, та важкі повоєнні роки відбудови народного господарства.

Життя Тетяна вивчала не з газетних шпальт та кінострічок, оглядаючи його ретроспективно. Тому й пробує віршувати про найдорожче – любов до отчої землі, близьких серцю людей, які вже давно пішли за межу, про людяність, повагу до старших, а відтак – про особисту відповідальність людини за свої діяння перед Всевишнім і собою, уміння відгукуватися на чужу біду, сприймаючи її болем власного серця.

У ліричній поезії “Зігрійте поглядом людину” вона пише про людські очі, у яких можна знайти “і розраду, і любов, і благодать, тепло, розуміння жіноче, де щастя обіцяний рай. Одне я благаю: та очі від болю близьких не ховай!”.Для мене поезія – це вид мистецтва, де поєднуються і діляться навпіл радощі й страждання, розлуки і зустрічі, і не лише на вокзальних перонах, - ділиться роздумами моя співрозмовниця.

Дванадцятирічною залишилася вона сиротою разом з двома сестричками сиротою, бо мати Марія померла рано, а батько Дмитро - кращий гончар на всю округу на Полтавщині – загинув на фронті. В одній із своїх поезій автор збірки згадує незабутню неньку, що мала 14 братів і сестер, яких забрав у тридцяті роки великий мор на Україні ( «померли всі – не знаю, де й лежать») А ще – дякує старшій сестричці Марусі, що не здала її до патронату. 

До школи ходила за три кілометри ( “ Для нас -ніщо” Чорнило з бузини. А ручка – не вгадаєте ніколи – перо у віниччя встромляли пацани. Уроки вчили – каганець світився. Науку гризли більше, аніж хліб”). І як добре, що але поряд була вчителька, яка жаліла сиротинку ( « Сукні дарувала, в кіно платила за квиток і чим могла – завжди допомагала»). А ще - залучала старанну ученицю до участі в шкільній художній самодіяльності. Шкільна наука далася їй взнаки. 

Після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту (зараз Аграрна академія – авт.) з дипломом вченого агронома трудилася з чоловіком, терапевтом за освітою, у Великій Висці на Кіровоградщині, а пізніш родина з маленьким синочком переїхала до Кіровограда. Понад 30 років працювала за фахом на посаді вченого агронома в «Укрземпроекті».

– Головне призначення людини на землі не в тому, щоб добувати хліб насущний. Головне – поважати себе і любити свою роботу, – запевняє Тетяна Дмитрівна. – Писати вірші –то моя робота зараз попри болячки, які обсіли з усіх сторін, а ноги геть не слухаються тіла. 

Слухаю своєрідну сповідь життєву співрозмовниці – і думаю про те, що має вона чуйне серце і вразливу до буття душу. 

За пульсацією думки її жіночі почутті гарячі й стривожені. Вони інколи випереджають художню довершеність окремих поезій, не завжди вправних з точки зору мовного довершення, проте правдивих і чесних. Ліричний герой шукає паралелі між минулим і сучасним, воліє бачити людей щасливими й усміхненими. У поетичні збірці дістав вияв життєвий досвід автора, а звідси – її широкий тематичний діапазон: громадська, пейзажна, інтимна лірика. 

Читаю Семотюк – і переконуюся в тому, що саме людські й людяні стосунки переважають усі цінності в світі. 

Не можна без хвилювання читати її поему « Дитина в Другій світовій війні”, у якій вимальовуються рельєфні образи близьких серцю людей, а з власних спогадів постає складний і тернистий шлях не лише її автора, а цілого покоління. А ось у розділі “Вогняні кордони”, до якого увійшли 18 поезій, перед читачами постають сьогоднішні герої України, які, перебуваючи на передовій, у хвилини затишшя між обстрілами російських військ на сході рідної землі, перебуваючи ледь не щодня на межі життя і смерті, усвідомлюють себе часткою великого й вільнолюбного українського народу ( « У воєнну днину, що з'єднала нас, жде мою Вкраїну переможний час» ( поезія «Нині не до свята»).

Своєю чергою поетеса проголошує: «За країну кохану мою щиро Господа Бога молю, щоб у мирних квітучих краях вереснева вставала зоря» А ще мріє про те, аби лиш на шляхах тяжких вогонь душі не згас : « Росія розкішний Крим відтяла від нас, у наших землях «защищая речь». Прасує мінами Луганськ, Донбас. Та ми гострим до бою меч») І далі : « З народження від руської чуми страждав народ – та переможем ми. Йдемо на ворога в похід, в руках тримаючи тризуби і мечі» ( поезія «Вогняні кордони).

Не можна залишити поза увагою й щемливо –урочі рядки з поезії «Волонтери»: «По простріляних дорогах, В завірюхи і дощі, не спитавши шлях у Бога везете бійцям харчі»). Разом з автором поезії й собі хочеться вигукнути:

21317994 520750318260215 5516342403077008615 nЧесть і слава волонтерам!

Разом знищимо війну.

Підставляйте плечі, люди,

бо земля у нас одна.

Не можна без хвилювання й душевного трепету читати поезію “Соколята” (Загиблим в АТО):

Боже! Горе, горе!

Ненька сина кличе.

Небо стогне болем,

Вбивцям пекло кличе.

Ми вас не забудем,

Мужні соколята...

Кара вбивцям буде! 

Буде і розплата!

Слухаю співрозмовницю з думкою про те, що зустрів на своєму життєвому шляху людину, яка геть не переймається поважним віком, не сивіє за роками прожитими ( “Не сивію, бо душею молодію!), тішиться спілкуванням з онуками та правнуками, і гордиться тим, що вона – справжній патріот і громадянин української держави, у мирну днину якої вірить, як у себе...

Анатолій Саржевський.

фото автора

BOTTOM 1