З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Мудра білочка

Коли з маленькою внучкою Даринкою (на знімку) виходимо на прогулянку до занедбаного й, на перший погляд, зовсім неживого парку (точніше його рослинних залишків), що поряд з кіровоградським летовищем, обов’язково беремо якісь їстівні рештки зі столу.

Першими нас зустрічають різношерсті дворняги, вуркотливі голуби, сіруваті ворони й чорні круки. Приділивши їм увагу, йдемо далі. Даринка бере ручками горішки й починає вистукувати. Вона ще вдома передчуває, що на оте неголосне «тук-тук» невідомо звідки з’явиться гарненька білочка, а інколи – й не одна.

Скажете, хто не бачив милої сценки, коли пухнаста вивірка або боязлива красуня синичка, вмощуються випадковому перехожому (як правило, чуйній жіночці) на долоню і ласують ліщиною або соняшниковим насінням? Втім, нам із Даринкою, кілька днів тому поталанило побачити й пережити справжню трагікомедію напівдикої живої природи після того, як великий волоський горіх опинився в лапках пухнастого звірка. Спершу все йшло, як завжди. Хоча й було незрозуміло, чому білочка відразу заходилася гризти дарунок зовсім близенько, всівшись на найнижчу гілку клена та ще й з нашого боку, а не побігла геть. Утім, коли з різних боків почало злітатися чорне птаство, ми її зрозуміли. Гайвороння (на відміну від голубів і синичок) боїться наближатися до людей. Тому, користуючись нашим захистом, вивірка розлущила горішок і швиденько виїла обидві половинки ядра. А тим часом підбігла ще одна. Ми і її пригостили. Ця виявилася не такою розумницею, як попередня. Схопивши їжу, білочка чимдуж гайнула на сусіднє дерево. Чорні розбійники на це тільки й чекали. Оточивши звірка, вони влаштували справжнє полювання, переганяючи його з землі на дерева, з гілки на гілку, аж доки білка не випустила горішок. Її було по-справжньому шкода і мені, й, особливо, Даринці. Адже білочка знову підбігла до внучки, коли горішки вже закінчилися…

Ходити з простягненою рукою для нормальних людей табу. А ось для тварин... Уже багато написано про північноамериканських грізлі чи сибірських ведмедів, які виходять до шосе і випрошують щось перекусити у проїжджих водіїв. Десь на просторах Африки є цілі зграї мавп-бабуїнів, котрі, забувши добувати їжу в природі, буквально грабують простодушних і довірливих туристів. А в одному з кримських санаторіїв – ще українських, – що поблизу Лівадії, позаторік спостерігав, як «старцює» ціла сім’я рудих хитрунів – лисичок, які проживали на схилі гори поряд. Найсміливіша – мама. На певній відстані тримаються – тато з сином. У темряві між квітами поблизу екзотичних кедрів та секвоядендронів лежить гостроноса з гарненькими вушками та найпростодушнішими у світі оченятами, чекаючи своєї черги. Бо, виявляється, головні тут …коти. Коли голодна лисичка не стримується й хапає кинуту з рук відпочиваючих курячу кісточку, відразу отримує удар лапкою від значно меншого за неї кошеняти. Причому все це відбувалося на відстані …простягнутої руки й під десятки спалахів фотоапаратів!

Як не тисне людська цивілізація на дику природу, а вона все ж пристосовується й виживає завдяки природженій та набутій мудрості.

Федір ШЕПЕЛЬ