15грудня2017

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Життя на зламі двох епох (сповідь колишнього комуніста)

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Життя на зламі двох епох (сповідь колишнього комуніста)

Минуло століття «Великого Жовтня»,  результатом  якого  стало  створення СРСР, що  проіснував  74 роки  і  розвалився  у 1991-му.  І Ленін  уже не «такой молодой» і  «юный  Октябрь» уже давно позаду.

7 1973

Протягом ХХ-го століття населення колишньої  Російської  імперії  і колишнього СРСР пережило дві драматичні трансформації і зміни державного і соціального устрою, а також суспільно-економічної  формації.  Це був важкий і страшний експеримент – жахлива  громадянська війна, десятки мільйонів невинних жертв внаслідок голодоморів, сталінського терору і репресій щоб загнати людей в «общество  развитого  социализма».

З нечуваною в історії людства жорстокістю  шляхом штучного голодомору московська  комуно-ординська  влада планомірно і послідовно нищила  українців.  Їх  сотнями тисяч  морили у в’язницях і таборах, масово депортували на Північ Росії і до Сибіру, де вони швидко вимирали, виснажені тяжкою  рабською працею.  У  30-х  роках  минулого  століття  було  знищено  цвіт  української  нації  – «Розстріляне  відродження» – тисячі представників української творчої і наукової  інтелігенції.  Не  оминув кривавий  комуністичний  Молох  і моїх  пращурів. 

У  1929  році  мого діда  Івана Воловича (куркуля)  за  невиконання  так званого  «плану до двору», за яким  він  мусів  здати державі увесь врожай зерна, було  засуджено  і  ув’язнено на 3  роки, а  у 1938 році  його, 50-річного сильного і міцного колишнього військового матроса, було замордовано в сталінських  катівнях. У 1930 році мого прадіда  Пантелія Лобача, його дружину – мою прабабусю Клавдію,  їх дочку – матір  мого батька  Неонілу  з  двома  маленькими доньками, батьковими сестрами,   заслали  на Вологодщину,  де  незабаром майже  усі  вони загинули від  холоду  і голоду.  Бабусі  Неонілі з третього разу вдалося  утекти з однією  дочкою (друга  померла на засланні), але її  вислідили у Каховці,  заарештували  і ув’язнили  на три роки. 

 Майже  така  ж  доля  спіткала  і родину  моєї  на  сьогодні 93-річної  мами  Олі, яка  все   добре  пам’ятає і наказує  мені 70-річному  ніколи про  ці  сталінські  жахіття  не забувати  і  передавати моїм  нащадкам.  У грудні 1933  року її  маму і  мою незабутню  бабусю Варю схопили  у полі,   коли  вона  розривала  норки ховрашків, щоб забрати у  них  приховане ними зерно… За  цей «злочин» її засудили на  3 роки  ув’язнення. Поки  вона  відбувала   покарання  у далекому   Казахстані, її  дві  маленьких  дочки,  сестрички  моєї  мами,  померли   голодною  смертю…     

Очевидно  СРСР, побудований  на  кістках  мільйонів  безвинних жертв, не  міг  довго  існувати  і сам  по собі  розвалився у 1991 році.  Комуністичні корумповані  бонзи, які  на  той  час були  повністю відірвані  від життя трудового народу і справді  жили  у  своєму замкненому  колі в умовах повного комуністичного матеріального достатку у бідній країні,  не  змогли  зберегти СРСР у цивілізованому форматі, надавши республікам максимум суверенітету  і свободи. 

19 мільйонів радянських комуністів (в тому числі і я) розбіглися як стадо овець і баранів і навіть не спробували зберегти Радянський Союз, тому що  пересічним  комуністам  дозволялося  лише підтримувати політику «партии и правительства». За прояви  ініціативи  з  метою демократизації  радянського державного  і партійного  устрою  рядові  комуністи  жорстоко  каралися. З  1991 року життя людей  мого покоління проходить на драматичному зламі двох епох – комуністичної і квазі-капіталістичної. Одні, відійшли від комуністичної ідеології і стали  українськими націонал-патріотами, інші залишились у минулому зі своїми раз і назавжди засвоєними закам’янілими стереотипами.  

Особисто я і мій  батько, будучи на той  час членами КПРС,  раділи, що Радянський  Союз  розвалився і сподівалися, що незалежна Україна почне стрімко розвиватися. Але, на жаль, не так сталося, як гадалося. Ейфорія початку 90-х років минулого століття розвіялася… На зміну їй прийшли зневіра і  розчарування.  Думаю, що  було  б не об’єктивно  змальовувати  радянський  період  виключно  чорними фарбами.  Я  пам’ятаю і певні  позитивні   моменти  в житті  радянських  людей, особливо в 60-70-80-х роках минулого століття:  справді безкоштовні освіта і лікування, відносна соціальна рівність більшості радянських людей, відсутність безробіття, надання населенню безкоштовного житла  тощо.  Особисто  я здобув  дві  вищі  освіти і  захистив кандидатську дисертацію з американо-лівійської конфронтації, не заплативши жодної  копійки. Мої  батьки  у 60-70-х роках  побудували будинок, купили автомобіль практично зі своєї зарплати пересічних  робітників.  

Мій батько  побував  в усіх республіках СРСР, а також у Польщі, Болгарії і Югославії за  рахунок  профспілок. У  ті  часи ми думали, що  безхатченки  і жебраки  можуть бути лише  в  Америці та  інших країнах «загниваючого капіталізму», але   сьогодні,  на  жаль, їх у нас  сотні  тисяч. У мене немає жодної ностальгії по СРСР, просто констатую факти. Що  було, те було,  і що є, те є – ніде правди діти. Але що було – те минуло і назад нічого не повернеш, та й не треба вже. 

Сьогодні ми, українці, маємо  довести, чого ми  варті і побудувати справді  незалежну, демократичну  і заможну  Україну. Але, на жаль,  ми вже більш  як  26  років  тупцюємо на  одному місці і практично  залишаємося на узбіччі світового магістрального розвитку. І сьогодні економічний потенціал незалежної України все ще значно менший, ніж він був у 1990 році в Радянській Україні… Отже, перший  експеримент  побудови  комуністичного   суспільства в СРСР виявився невдалим і навіть трагічним. Напевно  китайські  товариші  зробили висновки з прорахунків, помилок  і злочинів  радянських  комуністів і  сьогодні комуністична система в Китаї демонструє свої переваги перед капіталістичною. Китай вже третій рік поспіль випереджає США за обсягом ВВП (20 трлн. дол.),  далеко  обігнавши  величезну Росію, ВВП  якої (3.5 трлн. дол.)  менший  ніж у відносно  маленькій Німеччині.  

На мій погляд, комуністична ідея - свобода, рівність, соціальна справедливість – колись (через 100-200-300 років) напевно  все ж буде реалізована в усьому світі, тому що не може довго існувати нинішній світоустрій, коли купка мільярдерів управляють світом, а десятки мільйонів людей щороку помирають від голоду і сотні мільйонів ледве животіють.  Щодня від голоду в усьому світі помирає 20 тис. осіб. 

За даними Worldometers, кількість осіб, які страждають від голоду по всьому світу на даний час складає 732.4 млн. осіб. Щорічно близько 25% населення Землі піддається ризику захворювань через неякісну питну воду. Кількість людей, які не мають доступу до безпечної питної води, становить у світі 595.2 млн. осіб. У 2017 році станом на вересень від вживання забрудненої води померло 605 тис. чоловік, від інфекційних захворювань померло 9.3 млн. чоловік. Екологічні катастрофи зменшують шанси людства на виживання. У 2017 році (станом на вересень) зникло 3.7 млн. га лісів, 8.7 млн. га земель перетворилися в пустелі, 5 млн. га земель втрачено через ерозію ґрунтів. Витрати всіх країн світу на оборону у 2016 році склали  астрономічну суму - 1 трлн. 686 млрд. дол. У цих катастрофічних умовах створення військових блоків і гонка озброєнь - це безумство і «кам'яний вік» в ядерну епоху. Тільки сьогодні замість дерев'яних кийків використовуються ядерні. За останні 10 тисяч років печерне мислення людей, на жаль, не змінилося. Це безвихідь на шляху розвитку людства, що може призвести до його кінця… Читаючи ці  мої  рядки,  хтось  може подумати,  що  я, колишній  комуніст,  «прозрів»  щодо  злочинів  комуністичної  системи в   СРСР лише  після  його розвалу у 1991 році. Але  маю  сказати, що я  почав  «прозрівати»  задовго до  цього.

Більше  того,  ще  у  моєму  дитинстві  у 50-ті роки  минулого  століття я  чув  від  своїх  родичів   про «голодовку» (тоді  слова «голодомор» не  вживали),  про  долю  моїх  дідів і прадідів. Пам’ятаю  в кінці першого десятиліття після  німецько-радянської  війни 1941-45 рр. було чимало суперечок про Сталіна, про те, що нібито  він  «виграв війну». Мій батько вже тоді був затятим антисталіністом,  оскільки  трагічна доля  його сім'ї спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове: «радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». 

Я  вступив до  лав КПРС  у  1967  році,  коли  служив  солдатом у  НДР,   за  настійливої  поради  офіцерів нашого підрозділу.  На  той  час я  вирішив  вступити до  Військового інституту  іноземних  мов у Москві і  мені  сказали, що  членство  в КПРС  мені  допоможе.  Не  знаю,  чи  допомогло  це  мені,  але  у  1968  році  я  успішно  склав   іспити у Франкфурті-на-Одері  і таки вступив до  цього Інституту, де  вивчав  арабську  і англійську  мови.  Звісно,  ще  змолоду  я бачив  кричущі   вади радянської  системи,  але  тоді  я думав,  що  згодом   до влади  у державі і  в Політбюро  КПРС  прийдуть  розумні  і  порядні   люди,  які повернуть все  на  краще   і  СРСР   догоне  і  перегоне  Америку, як  нам обіцяв  ще М. Хрущов.  З 1962 по 2002 рр. я  вів щоденники і в них часто писав  про свої доволі  критичні  спостереження  розвитку  радянської  системи. Подаю  нижче  запис  зі   свого щоденника за  два  дні до  смерті  Л. Брежнєва мовою оригіналу: 

«8 ноября 1982 г. 

Что же будет после смерти Брежнева?? Этот вопрос не  может не задавать себе каждый думающий  советский  гражданин.  Брежнев  пришел к  власти  будучи  относительно  молодым (58 лет).  Его окружение и члены Политбюро  старели вместе с ним.  Ближайшие  кандидаты на замещение  его поста такие же  старые как и он. Поэтому и их  власть долго не продержится. 

Значит  со смертью Брежнева и его окружения должна  придти новая, молодая  смена, более активная и более инициативная и решительная, более  способная  к осуществлению перемен, обновлений, нововведений, экспериментов,  поисков лучших  путей  построения  коммунизма, менее коррумпированная. 

Нынешнее старое руководство как бы застыло и окаменело, элемент творческого подхода к решению проблем сведен к нулю.  Это первая характерная  черта нынешнего руководства и она  вытекает из самой  сути старчества, жаждущего покоя и незыблемости существующего далеко не отрадного  положения.  Вторая  черта -  это коррупция, отрыв  от жизни народа, обогащение,  формирование правящей партийно-бюрократической  «элиты», которая  как раковая опухоль поразила  все органы  государства – партию, армию,  государственно-административный  аппарат и даже  область науки,  культуры и искусства. Блат, связи и протекционизм  существуют везде.  Все  покупается и продается. Честные  «фанатики», порядочные люди  оттесняются на задний план, если они не хотят лизать зады, угодничать.  Коррупция  верхушки порождает в народе разочарование, неверие,  скептицизм, а то и цинизм.  Кто говорит о «высоких материях» - над тем  смеются. Правдолюбцев  становится все  меньше и меньше. Моральные  ценности  все более обесцениваются. 

Не исключено, что новая  волна молодых, талантливых  руководителей не пробьётся  к власти и одних  стариков сменят другие  старики. Тогда негативные процессы в нашем обществе  будут усиливаться, возрастать и когда-нибудь  они приведут к всеобщему  возмущению основной массы народа против правящей коррумпированной «элиты».  Вполне допустимо также,  что  власти усилят  аппарат подавления оппозиции, если такова  будет возрастать, и мы  можем стать  свидетелями новой  ежовщины и бериевщины. Вполне допустимо также, и скорее всего так оно и будет, что никакого роста оппозиции не будет,  что аполитичность и приспособленчество  народа  будет  возрастать и каждого будет интересовать только его собственное благополучие в рамках доступных возможностей.  Потребительство и мещанство придут на смену, вернее, уже пришли,  подвижничеству и энтузиазму.  Чтобы  понять –  что  происходит и чего можно ожидать  надо видеть, понимать и думать. 

11 ноября 1982 г. 

Недолго осталось ждать ответа на те  вопросы, которые  я поставил в  последней записи два дня назад.  Сегодня мы  узнали о смерти Л. И. Брежнева, которая   последовала 10.11.1982 г.  Ещё 7-го ноября он стоял на трибуне Мавзолея Ленина  и приветствовал  «представителей трудящихся Москвы». Окончилась  эпоха  Брежнева – 18 лет – и она  вся  прошла  на  моих  глазах.  Ожидается, что на  смену Брежневу придет Андропов или Черненко.  Разумеется, никаких коренных изменений не  произойдет.  Но люди все же   ждут некоторых весьма существенных изменений: 

- повысить порядок и ответственность руководящих  деятелей и каждого  человека на  производстве;   

- выполнить  продовольственную программу; 

- повести решительную борьбу  с казнокрадством, взяточничеством, лихоимством, блатом; 

- навести порядок  в кадровой  политике:  на руководящую работу  назначать  честных и способных  людей;

- совершенствовать демократию, добиться  того,  чтобы  люди говорили то, что они думают, сбросить, наконец,  маску двуличия;

- повысить  роль партии на  уровне рядового коммуниста, рядовой парторганизации.

Как бы то ни было, но  изменения должны  быть и если они будут, то последуют через 3 – 6  месяцев, а может и раньше, и хочется надеяться,  что они будут благотворными. А вообще-то, тот  образ жизни, который  установился  у нас  сейчас,  пожалуй, очень мало  изменится  в ближайшие  20-30  лет. Кардинальные  изменения  происходят только  при смене  поколений.    Где-то до  средины 70-х годов, авторитет Брежнева был весьма весомым. Однако с тех пор, как  ему  стали присваивать  одно за другим звания Героя  СССР,  маршала СССР и прочие  титулы и регалии, когда  заслуженный  всей  жизнью авторитет начали  подменять дутым, искусственным авторитетом,  с тех пор его авторитет  начал падать с каждой новой медалью и орденом. Свидетельством этого является то равнодушие и безразличие, с которым было воспринято (по крайней мере окружающими меня  людьми)  известие  о его смерти. Мне  кажется, что оно было  воспринято  даже  с облегчением, ибо  всем было  уже давно ясно, что этот  лидер  уже  исчерпал себя и что он  умер раньше его физической  смерти.  Ему бы  уйти с честью  лет 7-8 назад, но, увы!»   

1984   

З  часу цього  запису  у моєму щоденнику  минуло  35  років –  ціла  епоха!  Після  Л. Брежнєва  до  1985 року  змінилося  два генсека – Ю. Андропов  і  К. Черненко.  Протягом  їхнього  перебування  при владі  було  таке відчуття, що  залізобетонна  радянська  система доживає  останні  часи  і  вже  починає  тріскатися.   

З  приходом до  влади  М. Горбачова  повіяло  весною, було таке  відчуття,  що до  влади  нарешті (!!)  прийшов   справжній  лідер,  який оновить і омолодить керівництво КПРС, відкриє дорогу до «соціального ліфту» в різних сферах життєдіяльності радянського суспільства   молодим,  талановитим  і  порядним  комуністам.  З великим  ентузіазмом я, мій батько,    мої  друзі  і колеги зустріли перебудову, гласність, демократизацію, розрядку  напруження  у відносинах  з  країнами Заходу.   

Скажу  чесно і  відверто:  до  самого ГКЧП у липні  1991 року  я не  уявляв  собі, що М. Горбачов піде  у відставку і Радянський  Союз  припинить  своє  існування.  І тільки  після  ГКЧП  я  усвідомив, що  Україна  має унікальний шанс  здобути незалежність  і що  українці  мають зробити  все для  того, щоб цей шанс був  реалізований.  

З  1991 року  і до  сьогодні я залишаюсь  безпартійним. І  це  мені  не заважало  щось робити  в силу  своїх   можливостей  для  моєї  України на  всіх державних  посадах,  які  мені  довелося  обіймати  до 2014  року: служити  у Збройних  Силах  України до 1996  року у званні  полковника,  працювати в  МЗС  України  протягом  5  років,  викладати  2 роки   арабську  мову в  Інституті  соціальних  наук   при ОНУ ім. І. Мечникова,  очолювати  з 2003 до 2011 рр. Регіональний філіал Національного інституту  стратегічних досліджень  при  Президентові  України і далі  продовжити роботу у  цьому  Філіалі до червня 2014  року  на  посаді  провідного наукового співробітника. І сьогодні  я, колишній  комуніст, який  сам себе декомунізував,  намагаюся  своїм словом  боронити  Україну, не  втрачаючи віри  в її  щасливе  майбутнє. І  цю  віру  зміцнює розуміння  і усвідомлення  того, що  на  зміну  людям мого  покоління  приходять талановиті  і  патріотичні  молоді  люди,  які  виросли в незалежній Україні,  живуть  і працюють для  її  щасливого  майбутнього  у  сімї  європейських  народів.  Хочеться  сподіватися, що  в житті  наших онуків  і правнуків  вже не буде  тектонічних  соціальних  потрясінь і розломів   і  вони будуватимуть  нову  Україну  в  умовах  миру і стабільності. 

До  цього часу  я  часто  і  подовгу    перебуваю в   Кропивницькому,  де мешкає  моя  мама.  Час  від  часу  спілкуюся  з  місцевими  ветеранами, які  до  цього  часі  пам’ятають  мого батька – Олексія  Івановича, який   закінчив  свій  життєвий   шлях  у  2006 році. 

У перші  15 років  незалежності  України батько  опублікував  близько  20  патріотичних  статей в газеті «Народне  слово». Він же  майже  чверть  віку  тому  познайомив  мене  з Валерієм  М’ятовичем  і   Броніславом Куманським, які  на  той  час працювали  в цій  газеті і з  якими  я дружу до  сьогодні. 
Подаю  останній  вірш  батька  «Перемога»:      

Довгі роки Україна

Страждала в неволі, 

Наші предки безуспішно

Змагались  за волю.

Забезпечили  майбутнє

Нашого народу

Й показали, що ми, браття, 

Козацького роду! 

Лиш тепер, як об’єднались 

Ми  в „Силу  народу”,

Вийшли разом на  вулицю

Й  здобули свободу

Тепер будем  в своїй  хаті

Самі панувати – 

Вже ніколи і  нікому 

Нас не подолати! 

Проти кривди  і сваволі

Ми дружно повстали,

У Києві,  на Майдані, 

Ми народом  стали.

Отже, друзі, єднаймося, 

Плекаймо здобуте!

І творімо добро й щастя

І краще  майбутнє. 

Ми звільнилися від страху

Й покори сліпої, 

І маємо Перемогу

Без крові людської.

Від Донбасу до Волині 

Ми тепер єдині!

Слава Богу і Народу!

Слава Україні! 

1 січня 2005 р.,  Кіровоград

                                                                                    Олексій Волович

На  фото: ми (автор) з  батьком Олексієм Івановичем, 7  листопада 1973 року  та 1984 рік. 

BOTTOM 1