З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Наталія Севастьянова: Якщо трапилася біда – слід не впадати в розпач, а йти вперед

Людині  під силу все, якщо вона  йтиме до обраної мети  наполегливо, не піддаючись відчаю при невдачах,  не спокушаючись успіхами на легких відтинках путі, кажуть  у народі.

Це правда. Бо  життя людське –  це теж  дорога. Є в ній початок,  довжина,  темрява й сонце, є й кінець. І  коли   бачиш перед собою напівтемряву або пітьму – починаєш бідкатися, бо  за особистими справами так  і не знайшов  часу аби   пройти медичне обстеження, яке буває таким запізнілим  для відновлення зорових функцій.    

Коли людина починає втрачати зір, у її душі  розкриваються інші, невидимі вікна, крізь які  ледь-ледь, і то не завжди,  пробиваються протуберанці  сонячного  світу, його барви та зміст. Усе, що сприймало вчора звуки й пахощі землі, все, що усвідомлювало форму та зміст кожної речі, наразі  постає,  наче стіна, на боротьбу з  несподіваною пітьмою, яку,  на жаль,  не завжди перемогти можна.

«Я  теж була зрячою і бачила,  як  пересуваються  незрячі. Серед  них не всі можуть  ходити з тростиною. Тому треба теба цінувати те,  що втрачаємо. Якщо трапилася біда – не слід впадати в розпач , а йти вперед. Я, попри життєві складнощі, отримала дві вищі освіти: економічну і психологічну. Почуваюся  досить щасливою людиною,  оточеною тими, хто мене люблять  і завжди радо зустрічає у  Кіровоградському навчально-виробничому  підприємстві Українського товариства  сліпих, де я беру участь у художній самодільності", –  каже  інвалід першої групи по зору Наталія Севастьянова.    

Спілкуючись з людьми,  Наталія  дослухається  до кожного мовленого слова , яке   дарує надію і ілюзію щастя. Його не можна взяти в руки,  розуміючи, що слово з’єднує  і роз’єднує. Його не можна з’їсти чи одягти на себе.  Слово  не сприйнятне на дотик, але не воно не атрофується,  як зір. Незрячі не бачать маленькі живі подробиці живого організму,  кольору  очей і волосся співрозмовника, нахил голови  і легкість ходи, відгомін дня , який вони відчувають внутрішнім зором. 

Важко уявити, як у такому фізичному стані йому вдалося витримати удар долі. Єдине, що залишила їм  природа – це можливість сприйняття світу й інформації за допомогою слуху і памяті, які стають для них   дивовижно феноменальним знаряддям.  І у цьому полягає невтомна вдача відчувати потребу для суспільства.  Вистояти – і здобути перемогу  у жорстокому двобої з долею.       

Це вірно, що вони не бачать білого світу, не можуть  доторкнутися до всього, що було серцю миле та любе, а все одно живуть і борються й білий світ бачать краще за будь-кого, відчуваючи його дотиком свого зболеного серця.  

Свого часу Федір Достоєвський писав, що  людина звикла рахувати свої біди, проте не любить рахувати свої радощі.   Ці рядки не стосуються Наталії Севастьянової, яка радіє зустрічам  із знайомими та друзями з вадами зору Олександром Меркуловим, Інною Криворучко,  Оксаною Андрієнко, Сергієм   Рокожицею, заступником  директора  з соціальних питань підприємства Валентиною Миколаївною  Раєвою, небайдужих до світу мистецтва.  

А днями   Наталія Севастьянова   взяла участь у концерті, як виконавиця  ліричних  пісень.  Щирі оплески глядачів –то для неї найвища нагорода.

      Анатолій Саржевський,

фото автора