З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

... А його наречена працювала трактористкою

– Чому я пішла у трактористи? –  перепитала автора цих рядків Людмила Сарана, жителька Володимирівки Кіровоградського району. – Бо інтересно стало. Приїдуть, бувало, у гості сестри з чоловіками, так зяті тільки про залізяки й балакають, бо обидва – трактористи...

Це було на початку 1970-х. Людмила, на той час – жителька Аврамівки, закінчивши вісім класів школи та попрацювавши кілька років у колгоспі імені Петровського (і корів доїла, і сапала буряки), вирішила вивчитися на тракториста. Разом із чотирма юнаками зі свого села подалася в Новгородку, де вступила в ПТУ, яке навчало на механізаторів широкого профілю. Щоправда, цей вчинок не схвалював батько Людмили. Мовляв, не дівоче це діло – працювати на тракторі. Та коли він побував на батьківських зборах в училищі, на яких доньку хвалили, то змирився з її вибором професії.    

За словами Людмили Григорівни, навчання їй давалося легко. 

– А от хлопці мене наче трохи побоювалися, – зізналася жінка. –  Їм було невтямки: як це дівчина на тракториста вчиться?      

Після двох років навчання в ПТУ вона повернулася із земляками в рідну Аврамівку. Усі влаштувалися в колгоспі. Новоспеченим механізаторам доручили зібрати з деталей, які були на складі, трактор.

– Ми той МТЗ-5 за тиждень зібрали, – пам'ятає Людмила Григорівна. – А працювати на ньому довірили мені.

Протягом п'яти років вона трудилася механізатором. 

– Працювати на тракторах тоді було тяжко, – знає пенсіонерка. – Надто в холодну пору року. У кабіні – така ж температура, як надворі. Адже в кабінах тодішніх тракторів суцільні дирки були. Їдеш – і дорогу бачиш внизу.   

Та роботу дівчина свою любила, і в колгоспі шанували її за добру працю. А потім вона вийшла заміж за Олександра Сарану з Володимирівки. 

– Далі діти пішли (їх у нас двоє, Коля й Наташа), і я покинула трактори, – пояснила Людмила Григорівна. –  Працювала на різних роботах. І в дитсадку, і їсти варила трактористам, і корів доїла.

А її чоловік весь час трудився водієм. Починав 1973 року на старенькому колгоспному ГАЗ-51. Після армії отримав новесеньку вантажівку. Потім були ще машини. У 2005 році чоловік вийшов на пенсію. 

– Працювати в колгоспі водієм було престижно, – запевнив Олександр Олексійович. – І легше, ніж на тракторі.

–У вісімдесятих роках у колгоспі й платити почали непогано,  – згадав Сарана далі.  – Ми що хотіли, те собі й купували. У 1978 році придбали першу машину, «Москвича» чотириста сьомого, він схожий на двадцять першу «Волгу». А у 1988-му «Жигулі» купили. Нині у нас теж ВАЗ, «шістка».

Розповіло подружжя Саранів й про свої захоплення. У Людмили Григорівни це – квітникарство (на знімку жінка – з хризантемами з власної ділянки) та співи (жінка – активна учасниця місцевого вокального колективу «На струнах душі», який навіть показували в телепрограмі Оксани Пекун «Фольк-music»). 

Олександр Олексійович же не уявляє свого життя без риболовлі. А ще кілька років тому був і завзятим мисливцем. Рибалить чоловік з дитинства.  

– Тоді, у шістдесяті роки, у нашому, володимирівському, ставку водилися бубирі і карасики, – згадав пенсіонер. – Ніхто не ловив рибу сітками. Тепер бубирів немає, перевелися чомусь. Років зо десять тому я піймав одного, після того не попадалися. 

Почувши запитання про найбільший улов, чоловік сказав: 

– Коли народилася дочка, я піймав коропа вагою кіло з дванадцять. З нього й приготували святковий обід. 

До мисливства ж Сарана пристрастився, коли вже одружився. 

– Мене тесть цим заразив, – розповів Олександр Олексійович. – Григорій Ілліч дуже любив полювати. У сімдесяті-вісімдесяті роки в селах багато мисливців було. У Володимирівці – чоловік зо тридцять. От і я купив собі новесеньку рушницю ІЖ-43, 192 карбованці віддав. На що полював? І на зайця, і на козу. 

Як пояснив Сарана, матеріальної вигоди вони, мисливці радянської доби, від цього не мали, одне тільки моральне задоволення. Але патрони були дешеві (десяток – 90 копійок), тож чоловіки не відмовляли собі в утісі. Теперішні шалені ціни на набої й змусили Олександра Олексійовича продати рушницю. 

– Та й спина болить, – назвав чоловік іншу причину відмови від полювань. 

А чи не намагалася Людмила Григорівна утримати його вдома, коли він збирався до річки чи в ліс? 

– Ні-ні, такого не було, – запевнила жінка. – Навпаки, я казала чоловікові: сходив би ти на риболовлю чи на полювання, тобі ж треба відпочити. 

Шпроти по-домашньому 

Риба у домі Саранів є майже завжди. Та не все ж їсти смажених карасів, коропів! От Людмила Григорівна й проявляє фантазію. Наприклад, вона готує шпроти з дрібної риби. Дізнавшись про це, кореспондент «Нашої громади» попросив  досвідчену господиню поділитися з широким загалом секретом приготування шпротів по-домашньому та запропонував їй узяти участь у конкурсі «Мій улюблений рецепт», оголошеному редакцією «НГ». Людмила Григорівна погодилася.

– Рецепт дуже простий, – зауважила вона. –  Беру тюльку або маленьких карасиків (їх, звісно, треба очистити від луски, від нутрощів). Спершу рибку підсмажую в олії на сковороді, щоб кірка утворилася. Далі складаю її у казан, заливаю міцним чаєм, олією,  додаю сіль, перець, лавровий лист. Тушкую три – чотири години на повільному вогні.      

 А ще був випадок... 

– Це було, здається, у шістдесят шостому році, –  згадав Олександр Олексійович. –  Мені було років із сім. Дуже хотілося мати вудку. Ні ліски, ні гачків у селі не продавалося. А неподалік жив дід Йосип, він мав справжні снасті. Син забезпечував його і ліскою, гачками. І якось бачимо ми, хлопчаки, що дід Йосип закинув вудки в ставок і пішов додому.  Ми й спокусилися. Підкралися до його вудок, витягли їх з води  і заходилися перекушувати зубами ліску біля гачків. Хлопцям це вдалося, а я кусав-кусав, і все безрезультатно. А тут бачу – дід Йосип іде, кричить. З переляку я загнав гачка в собі губу. Вийняли його в лікарні.

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ