З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (2)

(Продовження)

Нарешті сонце сховалося за пригірок, і треба було прощатися. Господарі наполягли, щоб усі випили «на коня», а потім «закурганну» (хотіли, щоб Юлечка захмеліла?), поклали до райкомівського газика чимало різних наїдків, пляшку коньяку. Про всяк випадок, казали, може, десь зламається машина, то щоб не зголодніли й таке інше.

Перед самим райцентром, у сосняку, машина таки «зламалася». Пантелійович «намагався» її завести, а вона, клята, тільки пирхала, добре, що завчасно звернули з дороги. Пантелійович розстелив під деревами покривало, дістав провіант. Юлечка тільки пригубила, він випив повну чарку, закусили. Все йшло добре, тобто так, як і потрібно було Пантелійовичу, аж поки він не притягнув Юлечку до себе. Що тут сталося! Вирвалася з його обіймів, як дика коза з вовчої пащі, й наказала йому негайно їхати додому, а то піде пішки. Пантелійович першої миті навіть перелякався: а якщо вона не сповна розуму й поскаржиться, не дай Боже, першому? Заспокоював, як міг, обіцяв більше не дозволяти собі «чогось такого». Ледве вмовив сісти до машини, а то вже налаштувалася йти, навіть босоніжки зняла. Дорогою сказав те, з чого мав би, мабуть, почати: вона страшенно йому подобається, тож хай вибачає, що не стримався, на що Юлечка ображено відповіла: так не залицяються справжні кавалери, до того ж між ними нічого не може бути, бо в нього сім’я, і взагалі він їй не подобається. Ось така вийшла йому плата за опіку і підтримку, турботу й навчання! Він дорікав собі за те, що не розгадав цю особу раніше, що витратив на неї стільки часу і все марно.

Їхали мовчки. Можливо, так би й розбіглися по домівках, не сказавши одне одному бодай слова, якби не вимушена зупинка перед єдиним мостом, що з’єднував обидві частини райцентру. Водії автівок, яких назбиралося тут десятка півтора, на запитання Пантелійовича, що сталося, повідомили не дуже приємну новину: п’яний тракторист заснув за кермом і звалився з мосту. Невдаху врятували, живий, тільки дуже переляканиий, а тепер ось витягують трактора, тож доведеться зачекати з півгодини, а, можливо, й більше...

За інших обставин Пантелійович був би радий такій затримці, але тільки не сьогодні і тільки не з цією жінкою, яка сиділа поруч з ним. Він і досі сердився на неї, не міг вибачити невдячності, а заодно подумки дорікав і горе-трактористові, якому забракло сил проїхати хоча б міст, а потім уже й звертати з дороги.

– І тут вона каже, – Пантелійович підходив до закінчення своєї розповіді про урок, даний йому Юлечкою Дороховою, – «Можна було б і в лісі затриматися, а не тут стовбичити, якби ви хоч трохи мали витримки». Братці, я ледь не розбив на друзки кермо після тих слів – так угамселив по ньому кулаком!.. Хоча треба було б гамселити себе по голові за те, що такий досвідчений чоловік, а не здогадався, що Юлечка, як справжня жінка, тільки вдавала із себе ображену, насправді ж була готова на все... У мені неначе щось перевернулося. Обережно пригортаю її і розумію: вона моя. Цілуємося так, неначе тисячу років не цілувалися. «Може, вернемося?» – запитую. «Ні, – відповідає, – іншим разом, вже дуже пізно».

Вона водила його за носа ще з місяць, вигадуючи постійно якісь причини, чому вони не можуть зустрітися десь наодинці. Пантелійович уже не знав що й подумати з цього приводу, – чи то вона набиває собі ціну, чи просто хитра й підла і вміло приховує своє справжнє обличчя. Його брали сумніви, чи варто йому упадати за нею, ризикувати репутацією і посадою. Були навіть хвилини, коли хотілось проявити принциповість, нагримати за недоробки та упущення, але Юлечка, хитра бестія, – і в кого вона тільки навчилася! – дивилася на нього закоханими очима, і Пантелійович ураз запинався, з усієї сили стримував те, що накипіло на душі, що ще мить тому мало вирватися назовні гнівними й грубими словами. Він знову вірив, що й ця «фортеця» буде взята, справа лише в часі.

А потім їх викликали на триденний семінар. До обласного центру їхали «Волгою» голови райвиконкому, бо свій газик був на ремонті. Поруч із водієм сидів голова, а пасажирам випало заднє сидіння. Пантелійович тільки того й бажав, він то притискавася до Юлі ногою, то непомітно для інших тримав її за руку, і вона не пручалася, не відсувалася, не прибирала ні ноги, ні руки, лише раз по раз блимала на нього своїми великими очима, в яких була не просто вдячність за все, що він для неї робив і робить, а щось більше, щось таємниче. Пантелійович здогадувався, що саме, але намагався не думати, аби не зурочити. Як комуніст, працівник такого високого рангу, він не повинен був би вірити різним забобонам, але надто вже бажаною для нього була Юлечка, щоб через якусь дрібницю, через якийсь принцип усе зірвалося. Він уже склав план, як вони проведуть тих три дні, потрібно тільки зреалізувати задумане. Хоча що їм могло завадити, окрім самої Юлечки? Не дай Боже, їй знову захочеться викинути коника, і то вже буде остання крапля, що переповнить велику чашу його терпіння.
Утім Пантелійович гнав геть такі думки й за традицією всю дорогу веселив їхню невеличку компанію, дуже майстерно імітуючи голоси відомих у районі людей. Навіть вічно набундючений голова райвиконкому, котрий спав і бачив себе на посаді першого секретаря, сміявся весело й невимушено, забуваючи, що дискредитує свій імідж надто заклопотаної державними справами людини. Він навіть погодився випити по чарці коньяку, коли зупинилися дорогою для «перекуру». Пантелійович, отримавши «добро» старшого товариша, вмить накрив таку «поляну», що Юлечка вкотре була вражена вмінням шефа влаштовувати маленьке свято навіть тоді, коли, здавалося б, для того не було найменших умов.
Він дістав із дорожньої сумки пакунки, з яких умить на серветці з’явилися гірки акуратно нарізаної ковбаси, смаженої риби, сала і варених курячих яєць, без яких Пантелійович не уявляв свого сніданку чи обіду. О, ті курячі яйця! Якби це залежало тільки від нього, то поставив би пам’ятник у першу чергу цьому найгеніальнішому витвору природи. Звісно, він немає нічого проти огірка, сала, галушки та іншої закуски, яку новоспечені нинішні господарі життя увічнили в бронзі і камені, але, на його думку, перший пам’ятник варто було б спорудити саме яйцю, цьому началу начал всього живого на землі. Дивно, що ніхто цього не розуміє, не цінує яйця так, як завжди цінував їх Пантелійович. Вони додавали йому сил, коли навчався в голодні п’ятдесяті в інституті, коли пізніше випадало холостякувати, та й нині яйця не вибувають з їхнього холодильника. Зварене не круто, злегка присолене – що може бути смачніше! Лікарі застерігають, що нібито в яйцях багато холестерину, цього вбивці мільйонів, а тому не радять ними зловживати, надто людям пенсійного віку, а Пантелійович лише усміхається, бо то така ж правда, як і те, що Горбачов діяв не за планом американців, руйнуючи СРСР. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти: яйця – це потужний згусток енергії, який за певних умов являє на світ нове життя, то про яку ж шкоду може йти мова! Та якщо бути відвертим до кінця, Пантелійович переконаний, що його чоловіче довголіття і є результатом саме «зловживання» яєчною дієтою, інакше б він давно вже забув про «дівчат» та тільки плямкав би губами, дивлячись молодичкам услід, як це роблять його однолітки…

– Ну, що, – підняв чарку голова райвиконкому, – по одній не зашкодить, будьмо!

За звичкою, набутою ще під час служби на флоті, коли, окрім спирту, не могли нічого іншого роздобути, він блискавично вилив вміст чарки в горлянку й, утерши губи, пояснив, що дома «плотно» поснідав, тож закушувати не буде.

– Та хоч що-небудь візьміть, – Пантелійович підсунув ближче до голови райвиконкому серветку з наїдками. – А то і Юля Петрівна відмовиться, дивлячись на вас, а попереду ж ще який день довгий.

– Ні-ні, ви що! На мене не зважайте.

Пантелійович знав про апетит цього чоловіка, тож легко уявив, що означало поїсти «плотно». Та й однією чаркою голова райвиконкому ніколи не обмежувався, хоч завжди попереджав: вип’є одну і не більше. Не випадково в свої сорок він уже мав солідний авторитет, тобто чималих розмірів черево, до якого без шиї була приєднана велика кругла, як баскетбольний м’яч, голова. Пантелійович про себе прозвав його Шафою, бо дуже вже нагадувала його статура цей предмет побуту, особливо коли голова райвиконкому був одягнений у плащ чи пальто. Тоді він не відрізнявся від шафи, майже квадратної, трохи приземкуватої, лише короткі ноги та похитування з боку на бік під час ходьби нагадували, що перед вами людина.
Між Шафою і першим не було відвертої війни, але й дружби також. Свої справжні думки вони вміло маскували, як і плани на майбутнє, і в цьому нічого не було дивного, бо такою була кадрова політика партії – приставляти до кожного начальника дублера, аби той постійно відчував конкурента, не зазнавався, усвідомлював, що його може врятувати тільки результативна праця. Пантелійович, зрозуміла річ, підтримував свого керівника, але й із Шафою був у добрих стосунках. До цього його зобов’язувала елементарна раціональність, а ще він ґрунтовно конспектував свого часу леніські праці й пам’ятав про доцільність компромісу заради досягнення головного. Звичайно, вголос він міг сказати, що тим головним для нього є нормальна атмосфера в райкомі зокрема і в районі в цілому, і це відповідало б дійсності, але тільки частково, бо насправді ж у першу чергу він мав на увазі Юлечку, і все, що він оце затівав, робилося заради неї, а якщо розібратися, то заради нього самого…

Згадуючи про їхній з Юлечкою «службовий роман», Пантелійович і досі відчуває в душі приємний щем. Він аніскілечки не шкодує, що зустрів її на своєму шляху, навпаки вдячний долі, що звела їх на одній дорозі. Їхні стосунки були тим, від чого виростали крила, що допомагало розв’язувати будь-які проблеми й виконувати будь-які завдання. Пантелійович не загубився серед секретарів райкомів, його врешті-решт помітили й запросили на посаду в область, і в цьому була певна заслуга Юлечки. Не пряма, звичайно, а побічна, допоміжна, але він все одно їй вдячний…

Шафа, як і розраховував Пантелійович, не обмежився однією чаркою, та й закушував на рівні з усіма, забувши, очевидно, що вже снідав. Тепер він розважав їхню компанію анекдотами, перехопивши ініціативу в Пантелійовича, а той не заперечував, тільки краєм ока стежив за Юлечкою, тішився, що їй весело, що все йде за планом. Навіть нецензурні словечка, жарти нижче пояса, яких, зважаючи на присутність жінки, мав би уникати в своїх монологах Шафа, були йому на користь, бо допомагали Юлечці розібратися, хто тут справжній чоловік, а хто – звичайнісіньке мурло, якому здається, що йому все дозволено.

До початку курсів вони встигли, але не пощастило з готелем – не знайшлося вільних місць, точніше, для Пантелійовича як для секретаря райкому місце забронювали, а ось Юлечка мусила проситися до когось на квартиру. Тоді то було звичайною річчю, готель «Колос», де, за твердженням краєзнавців, до революції розташовувався бордель, міг одночасно прийняти чоловік сімдесят, й іншим командированим доводилося звертатися до приватного сектора.
Юлечка повністю покладалася на Пантелійовича, а той знав що робитиме, бо все передбачив, усе спланував.

– Не хвилюйся, одну не залишу, – мовив, узявши Юлечку за лікоть. – Тільки запам’ятай: тебе звати Ольга Никанорівна, і ти моя дружина.

Фаня Марківна, в якої Пантелійовичу доводилося зупинятися раніше, зустріла їх як найдорожчих гостей – ні словом, ні півсловом не натякнула, що невдоволена їхньою несподіваною появою, що вони зайві. У своїй невеличкій двокімнатній квартирі «із зручностями в дворі» вона примудрилася влаштувати такий собі готельчик для невибагливих людей, який майже ніколи не був порожнім. Ось і того вечора одну з кімнат уже зайняли агрономші, які навчалися на заочному відділенні місцевого інституту (тоді половина країни навчалася заочно) і вільним залишалося тільки ліжко хазяйки, але ж хіба Фаня Марківна так погано вихована, щоб не поступитися ним гарним людям? Що подумають про неї сусіди? Вона готова й на підлозі переспати, аби тільки їм було добре.

Ольга Никанорівна, тобто Юлечка, їй сподобалася.

– Григір Пантелійович раніше мені про вас розповідав, – радо казала Фаня Марківна Юлечці, застилаючи ліжко чистим простирадлом. – Такою я вас і уявляла.

За вечерею вона випила повну чарку коньяку, а коли вимкнули світло, швидко заснула.

Того моменту кожен з новоспечених квартирантів чекав по-своєму: Юлечка – з цікавістю й острахом, Пантелійович – з радістю й надією. Вона просилася, благала відкласти все до кращих часів, але хіба він міг прислухатися до неї після стількох страждань і випробувань, які вона йому влаштувала?! Якщо цього не станеться зараз, казав на вухо, він за себе не ручається, тобто з ним може статися все, що завгодно, він навіть може померти, бо його серце більше не витримає такої напруги й наруги.

Далі буде