24квітня2018

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Антоніна Турбала: І тоді я кричу: «Фу!». Хлопці як почули – так і попадали

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Антоніна Турбала: І тоді я кричу: «Фу!». Хлопці як почули – так і попадали

unnamed 2

Чим цікава професія журналіста? Насамперед тим, що ти маєш можливість знайомитися з неординарними особистостями.

Незалежно, ким вони працюють і чи працюють взагалі (як, наприклад, пенсіонери). Після розмови з ними кілька днів тебе не полишає думка: і бувають же люди!

unnamed 3Десь таке враження справила зустріч із Антоніною Анатоліївною Турбалою. В Олексіївській загальноосвітній школі, що в Кіровоградському районі,  вона посідає скромну посаду прибиральниці. Уже двадцять п'ятий рік. 

Каже, роботу свою любить, і не соромиться відповідати на запитання, ким працює. Це й заінтригувало. Захотілося зрозуміти більше, що криється за тими її словами. 

Їй було чотирнадцять, а сестрі – сім, коли померла їхня мама. Її вони дуже любили. Мачуха, нова батькова дружина, виявилася повною протилежністю нені, тому стосунки з нею не склалися.

– Мене забрали дідусь Василь Федорович і бабуся Надія Миколаївна Волченки, батькові батьки, які мешкали в Олексіївці, – розповіла жінка. – Вони ніколи мене не сварили, для них я була не внучкою, а донею. Я їм дуже вдячна за мудрість і людяність, мені жилося в них спокійно, затишно. 

На той час їй було шістнадцять. Вона вже закінчила навчання в училищі облпобутуправління і навіть встигла попрацювати кілька місяців в побуткомбінаті «Інгул». В'язала жіночий одяг, який тоді був модний. Вона й досі вправляється спицями, коли випадає вільна хвилина. У селі влаштувалася в колгоспі. Ходила на різні роботи. Ось як згадує про свій досвід сапання буряків:

– Керуючий відділенням Всеволод Терентійович запитав якось, чи не хочу я посапати кормові буряки. Я йому: «Ніколи ж їх не сапала!» Він: «А ти спробуй – це не складно». Приходить він на поле і бачить таку картину: я руками підгортаю рослинки, бо вони падають. Каже: «Дочко, якщо ти їх не зрубала, то вони самі піднімуться». Стало легше.А одного разу її навіть у приклад іншим поставив тодішній голова колгоспу Віталій Сергійович Дяденко. Коли перебирали картоплю якогось дуже цінного сорту, дозволив узяти додому по кілька картоплин «на розплід». Тоня взяла всього шість картоплин, а жінки – повні відра. Голова сказав, показуючи на дівчину: «Бачите, єдина мене послухалася».

За два роки вона вийшла заміж, і з чоловіком переїхали до Катеринівки. Працювала в дитсадку, в Обознівському психоневрологічному інтернаті («мене й досі там згадують»). Часто навідувалася в Олексіївку, бо дорогі їй дідусь і бабуся потребували догляду. Поступово перебралася до них повністю. Пізніше залишив Катеринівку й чоловік Олександр, заробивши у кар'єрі необхідний стаж для пенсії. 

Тепер вони з чоловіком самі виступають у ролі дідуся й бабусі, адже син Сергій подарував їм онучку Вікторію, а дочка Ліля – онуків Богдана та Валерія. У вихідні внуки приїздять з міста в Олексіївку, і то для Антоніни Анатоліївни – краще будь-якого свята. Вона тому й працює так довго в школі, що любить дітей.

На запитання, чи не стало зараз легше працювати прибиральницею, відповіла:

– Ні, звичайно. Хіба що з вікнами менше клопотів. Коли були не пластикові, а дерев'яні, щороку виймали вставні рами, мили, фарбували, втепляли. Все інше залишилося. І учні дуже відрізняються від тих, яких я застала, коли тільки починала працювати в школі. Сьогоднішні вони – розкуті, часто – менш слухняні. Але я все одно їх люблю, бо діти є діти.

Їй удається знаходити зі школярами спільну мову («що не попрошу – все зроблять»). Каже, що навчилася цьому в тих же дідуся й бабусі.

– Моя бабуся, яка виховувалася в сім'ї священика, не раз повторювала: «До людей треба бути милосердною». З висоти прожитих літ можу підтвердити: це дуже мудра порада – якби ми всі були хоч трохи милосерднішими один до одного, жилося б нам значно краще. 

Учні її теж люблять і поважають. Для них вона така ж авторитетна, як і вчителі. Сміючись, згадує, як боронила забіяк.

– Якось бачу б'ються двоє хлопців, – розповідає. – І так серйозно, і так затято, аж страшно мені. Кидаюся розтягувати їх – не вдається! І тоді я кричу: «Фу!». Хлопці як почули – так і попадали на підлогу. Сміються аж заливаються. Потім  до мене дійшло, що я помилилася, крикнувши «Фу!» замість «Брейк!», тобто «Розійтись!». Мої внуки займалися в секції греко-римської боротьби, і я знала цю команду. 

До роботи в школі не просто звикла, вона вже не уявляє себе без шкільної атмосфери, дитячого галасу на перервах. Це її життя. Хоча є ще й дім, сім'я, господарство, які теж потребують і часу, і уваги.  

Вона підтримує стосунки із сестрою Аллою і не розуміє, коли рідні між собою не спілкуються.

– Алла мешкає в Херсоні, займається бізнесом, але часто приїздить до нас на гостини, – каже.

Задоволена вона й сватами, зятем та невісткою, називає їх сином і дочкою. 

Взагалі, вона дуже позитивна жінка. Це відзначила й директор школи Вікторія Ігорівна Токар, коли зайшла мова про Антоніну Анатоліївну. Сказала:

– Працьовита, неконфліктна, надійна. Всі її шанують.

Ось із такою людиною випало познайомитися під час відрядження до Олексіївки.

Сергій ЧОРНИЙ

BOTTOM 1