З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (3)

(Продовження)

Пантелійович шепотів найлагідніші слова, які тільки спадали йому на думку, цілував гарячі дівочі уста й усе, що було доступним. Якоїсь миті йому здалося, що Юлечка себе переборола, що ОТЕ нарешті може статися.

– І в цей момент, – захоплено розповідає Пантелійович, – розхитане тривалим вовтузенням ліжко розсипається, як картковий будиночок, і ми опиняємося на підлозі! Юлечка рада такій халепі, ледь стримує сміх, а мені хочеться плакати. Лежимо тихо, не ворушимося. Фаня Марківна, ніби нічого й не сталося, повідомляє, що не ми перші падаємо з того ліжка, що надійніше буде спати просто на матраці, і то була непогана порада, бо матрац справді виявився надійнішим ніж саме ліжко – не скрипів, а головне не загрожував черговою катастрофою.

Удосвіта Фаня Марківна подалася на базар щось продавати, пізніше тихенько пішли й агрономші-заочниці, і Пантелійович таки добився свого. А потім вони, сонні, сиділи на лекціях і думали кожен про своє. Юлечка не була вже такою веселою, як раніше, і це не сподобалося Пантелійовичу. Йому хотілось обійняти її, приголубити й цілувати довго-довго. Він думав про наступну ніч, коли зможе все це зробити, й на душі ставало особливо солодко.
Наступної ночі їм теж не судилося зімкнути очей. Дівчата-агрономші роз’їхалися по домівках, і хазяйка перевела «молодят» у звільнену кімнату. Щоб розвіяти Юлин кепський настрій, Пантелійович запропонував сходити в кіно, але вона відмовилася, пославшись на втому, хоча справжня причина була іншою. Про неї він здогадувався – не дурень же! – і знав, як її можна позбутися. Треба було відволікти Юлечку від поганих думок, а для цього влаштувати маленьке свято, прощальну, так би мовити, вечерю, бо завтра ж, після лекцій, поїдуть додому. І він знову почав діставати з бездонної своєї сумки різні наїдки, і як завершальний мазок до натюрморту – пляшку шампанського. Вона по-святковому вивищувалася серед консервних банок і ковбаси. Але остаточно розтопила Юльчине серце звичайна свічечка, завбачливо припасена досвідченим Пантелійовичем. Та свічечка переконала Юлечку в тому, що Пантелійович її кохає, і заради неї готовий на все.
Вона лежала на ліжку й приймала з його рук дари, а він, стоячи на колінах, демонстрував закоханість і готовність виконати будь-яку її забаганку. Вечеря непомітно переросла в гру цариці та слуги й закінчилася тим, чим
і мала закінчитися...
Ті три дні були одними з найщасливіших у житті Пантелійовича. Приємний щем від згадки про них не може зіпсувати навіть оте недоречне запитання Юлечки, яке вона повторювала під час наступних побачень. Їй здавалося, що тепер Пантелійович обов’язково має з нею одружитися, а він усіляко уникав прямої відповіді, сердився. Сердилася й Юлечка, але не довго, бо їй хотілося поцілунків, а можливо вона й зрозуміла безперспективність своїх домагань.

Вони любилися кілька років. Це було схоже на військово-польовий роман у мирний час. День і ніч Пантелійович разом із колегами вів запеклі бої за надої і врожаї, за справні цифри, а в перервах між ними зустрічався з Юлечкою. Зрозуміло, доводилося, як і раніше, суворо дотримуватися конспірації, хоча в райцентрі особливо й не сховаєшся, і в першу чергу від жінок, які мають не лише особливу логіку, а й надто розвинену інтуїцію. Та ж зампредша Галідова якось, сидячи поруч з Пантелійовичем на засіданні бюро райкому, ніби між іншим, поцікавилася, як поводиться молодь, чи всі настанови його виконує. Пантелійович удав, що не зрозумів, яку молодь вона має на увазі. «Та твою ж, з парткабінету», – усміхнілася Галідова. У них збереглися нормальні стосунки, тож він запитав: «Ти щось чула?». Галідова заспокоїла: нічого ні від кого не чула, але ж не сліпа, усе сама помічає. «До того ж я тебе як облупленого знаю, – додала, – тому й не вірю, щоб ти упустив таку кралю». На знак подяки за високу оцінку його як чоловіка Пантелійович по-дружньому штовхнув її коліном.
Юлечка кохала його й ставилася до їхніх стосунків надто серйозно, а він намагався не задумуватися над усім тим, над їхнім майбутнім. Йому просто хотілося бувати з нею, інколи так сильно, що якби посадили на ланцюг, перегриз би його зубами. Водночас розлучатися із законною дружиною не мав наміру – тоді довелося б поставити хрест на партійній кар’єрі, а йому якраз уже світила посада другого секретаря.

Довелося і Юлечку віддавати заміж. Коли Пантелійовича перевели до обласного цетру, вона ще років зо два приїздила до нього на побачення. Їхні любощі, що відбувалися (завдяки Юлечці!) регулярно, були справжнім святом для душі і тіла, аж поки Юлечка не народила дитину. Пантелійович знову поставився до цього з розумінням і витримкою. Та й жінки, яких у місті, звичайно ж, було більше, ніж у їхньому задрипаному райцентрі, допомагали Пантелійовичу відволікатися від спогадів про минуле, хай навіть і дуже солодких.

Що б там не говорили про його донжуанство, Пантелійович не соромиться цього боку свого життя. По-перше, не все залежало від нього, від його розуму, а по-друге, він давно зрозумів, що в людському бутті є головним, а що – другорядним. Ні робота, ні посади, що піднімали його над людьми і гарантували безбідне існування, ні нагороди, що з певною періодичністю знаходили в його особі «героя», не могли принести йому стільки задоволення, як стосунки із жінками. Зліплені з такого ж тіста, як і чоловіки, вони ніколи не переставали його хвилювати й приємно дивувати, повертати думки в потрібне русло. Перемоги над ними – то не тільки задоволення фізіологічних потреб, а й спосіб самоствердження, якого завжди так бракує чоловікам.
Пантелійович ділив свої перемоги на блискавичні, коли спрацьовував принцип «прийшов, побачив, переспав», і які потребували тривалої «артпідготовки» – як, наприклад, з Юлечкою. Щодо блискавичних, то окремі можна було б, мабуть, зафіксувати в якійсь книзі рекордів – ведеться ж статистика найшвидше забитих голів, відправлених у нокаут суперників на перших секундах поєдинків, то чому ж не реєструвати подібні успіхи в інтимній справі, яка теж потребує неабиякої майстерності і вправності!..

Жарти жартами, а Пантелійовичу ніколи не забути, як він колись, ще молодий і повний енергії, спекотної неділі пішов по пиво для вагітної дружини (раніше не любила його, дивувалася, «як тільки люди можуть таке пити», а тут раптом забажала). Пиво в кіоску було, але зіпсувався насос, яким качали його з алюмінієвої бочки, й продавщиця, чорноброва молодиця, з повними сліз очима, не знала, що робити. Пантелійович зголосився допомогти, бо руки в нього, слава Богу, виросли там, де треба, й не прогадав. Коли зайшов до кіоску, його ніби струмом уразило: перед ним стояла симпатична жіночка в одному нейлоновому халатику, крізь який проглядалося все, що хотів би бачити кожен чоловік. Ось тоді чи не вперше Пантелійович відчув, як дрижать коліна. Молодиця теж ледь не знепритомніла, забула про пиво й несправний насос.

Потяг між ними виник мов електричний розряд – несподіваний і сильний, а головне – тривав доти, поки Пантелійович лагодив того насоса. Вона не протестувала, коли він жартома торкався її коліна чи стегна, і невдовзі зовсім здалася йому на милість. Тільки й устигла прошепотіти: «Двері. Замкніть двері…».

Аби дружина нічого не запідозрила й ні про що не здогадалася, постав перед нею заклопотаним і сердитим на райспоживспілку, яка не може організувати в таку спеку нормального обслуговування спраглих людей. Розповів, що довелося самому лагодити насос – на випадок, коли хтось донесе, що він заходив до кіоску…
З Галюсею роман у них тривав не так довго, як із Юлечкою, і скінчився несподівано і не так гарно, як хотілося б. Пантелійович розповідає про те неохоче, і навіть трохи зі смутком, бо Галя йому дуже подобалася, а головне – любила його і готова була на будь-які жертви заради їхнього кохання.

Пантелійович був уже не в тому віці, щоб починати будувати нове життя, але цінував цю милу жіночку за щирість і наївність. Вона приходила до нього на роботу вечорами раз чи два на тиждень, і то були години найвищого блаженства. Вони розслаблялися на повну котушку, а потім знесилені, але щасливі розлучалися, щоб зустрітися знову. І тривало б так мабуть ще довго, якби не Пантелійовичева слабкість до жінок. Він не встояв перед однією з них, коли та несподівано звалилася йому на голову, точніше – прийшла до нього на прийом із зовсім «дріб’язковим питаннячком»: її доньку не хочуть брати в десятий клас, приписують бозна-що. Порадили звернутися саме до нього, бо він, сказали, добра людина, ніколи й нікому не відмовляє. Та вона б і не відволікала його від роботи, якби в доньки був нормальний батько, а не алкоголік нещасний – повіявся десь по світах і навіть аліменти не платить.
Пантелійович слухав її й не слухав. Перед ним сиділа не жінка – цариця, з формами достойними найкращої похвали, та ще й, виявляється, вільна. Він дивився на неї й відчував, як – о, Боже! – знову дрижать коліна.
– Я постараюсь вам допомогти, – тільки й вимовив. – Назвіть прізвище доньки й номер школи.
Зателефонував директорові. Той щось пояснював, радше намагався пояснювати, потім уже почав пояснювати Пантелійович: дівчина повинна навчатися в десятому класі, це її право, і ніхто не може його відмінити, а якщо директор чогось не розуміє… Ні-ні, директор зрозумів, хай дівчина приходить.

Жінка не приховувала, яка вона рада, дякувала за допомогу, на що Пантелійович мовив, що то він має їй дякувати.
– За що ж? – кокетливо поцікавилася та.

– Ви ощасливили мене своїм візитом. А якщо колись ще й завітаєте до мене на вечерю, то бдуже вдячний.

Поліна не примусила довго на себе чекати. Вона була з тих жінок, які з усього хотіли мати вигоду, зокрема, і з кохання, і пропозиції не відкладала в довгий ящик. Пантелійович розкусив її, але трохи запізно. Вона ж і розірвала його стосунки з Галею, порушивши встановлений для неї графік зустрічей. Чи то справді переплутала дні, чи хотіла зробити йому сюрприз, але прийшла тоді, коли Пантелійович приймав Галю. Сталося все так несподівано, він навіть не встиг зупинити й відправити її додому, і вечеряли вже втрьох.

Галя здогадалася, хто ця нахабна гостя, й відтоді більше не нагадувала про себе. Пантелійовичу довелося йти на ринок, щоб вибачитися за прикре непорозуміння, але його Галюсик розсердилася не на жарт, вдала, що бачить його вперше.

– Мужчина! – зверталася навмисне голосно, щоб чули інші. – Якщо нічого не купуєте, то не заважайте працювати – ви застуєте товар.

Валерій М'ятович

Далі буде