З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (4)

(Продовження)

Пантелійович образився і більше не підходив до її ятки, обминав її десятою дорогою, не намагався відновити їхні стосунки. За великим рахунком, йому вистачало й однієї Поліни, розкутої й досвідченої жінки. Вона завжди брала ініціативу в свої руки, звільняючи Пантелійовича від зайвих клопотів. Навіть у хвилини близькості керувала процесом, максимально витискуючи з нього все, в тому числі й гроші. Але останнє Пантелійович ой, як не любив! Він не шкодував для жінок нічого, з власної ініціативи купував для них найдорожчі наїдки й напої, подарунки до днів народження й до свят, та варто було котрійсь із них попросити в нього грошей у борг, як він починав сердитися. Стосунки їхні враз ставали формальними й холодними і, як правило, швидко закінчувалися. Він мовчки відраховував потрібну суму, а сам уже думав, як культурно вказати жінці на двері.

Із Поліною було не просто, вона не знала, що таке скромність та вихованість, до того ж Пантелійович не розумів і не сприймав кохання заради вигоди, воно було йому противним, асоціювалося з проституцією – явищем огидним і недостойним порядних людей. Поставити ж останню крапку в стосунках допомогла сама Поліна, вимовивши якось в екстазі фразу, при згадці про яку Пантелійович і досі відчуває мороз за шкірою. На його місці кожен нормальний чоловік реагував би так само, почувши від жінки, що з третім за день не може досягти бажаного. Вони посварилися й більше не зустрічалися, хоч Поліна й намагалася повернути все на своє місце. Пантелійовичу довелося продемонструвати тоді неабияку стійкість, за що не раз хвалив сам себе, бо йому не потрібні розпусниці, він за чесні й щирі стосунки з жінками.

Узагалі він міг бути твердим і принциповим не лише в інтимних справах, інакше довго не втримався б на партійній роботі. Там не терпіли тюхтіїв і слимаків, а якщо випадково хтось із них усе ж таки
потрапляв у райком чи міськком, їх завжди намагалися якнайшвидше здихатися, вишукуючи для того найрізноманітніші причини, – когось звільняли навіть за незначні промахи й упущення в роботі, когось відряджали до вищої партійної школи на навчання, після чого робили все, аби не повернути чоловіка назад. Пантелійович це відразу втямив, не зважаючи на молодість, і ніколи не допускав панібратства з підлеглими, винятком могли бути лише жінки, які йому подобалися, та й то до певної міри.

Цього не зрозуміла така собі Віра Павлівна Сало, за що зрештою й поплатилася. На момент появи Пантелійовича в райкомі вона працювала у відділі агітації й пропаганди. Поводилася на диво незалежно, а оскільки була старшою за нового секретаря райкому, свого шефа, намагалася повчати й давати рекомендації, ставила під сумнів його розпорядження і зауваження. Пантелійович, не маючи ще досвіду, не знав, як йому слід реагувати, й своїми сумнівами поділився з другим секретарем, з яким у нього відразу склалися нормальні стосунки. Сильвестров, вислухавши колегу, усміхнувся:
– Мій молодий друже! Я не здивую тебе, повідомивши, що Віра Павлівна – єдиний інструктор райкому в області, нагород-жений медаллю «За доблесну працю»? І щоб ти знав: отримала вона її за особистим розпорядженням тодішнього першого секретаря нашого райкому, а нині голови парткомісії обкому партії Івана Григоровича Штиря. Май це на увазі.

Нахилившись до Пантелійовича, Сильвестров розповів, за яку ж то «доблесну працю» вручили Сало медаль. Штир був жорстким, грубим керівником, міг за дрібницю будь-кого виключити з партії чи зняти з роботи, через що в районі його всі страшенно боялися. Найгірше почувалися працівники райкому – вони ходили на роботу як на каторгу, щодня молили Бога, аби перший не викликав до себе в кабінет, бо ніколи ніхто ще не виходив звідти людиною – Штир зневажав, розтоптував, принижував, не вибачався, коли перегинав палицю, коли помилявся. Йому дуже хотілося отримати підвищення, і він не вигадав нічого кращого, як тримати весь район у постійному страсі, в «єжових рукавицях». Такий собі тиран районного масштабу.
Та якими б твердими не були сильні світу сього, але й вони не в силах опиратися природі, її тисячолітнім інстинктам. Штирю, як і основоположникам комуністичної ідеї, ніщо людське не було чужим, і, попри велику зайнятість, він примудрявся мати позастатутні стосунки з деякими представницями прекрасної статі. Зрозуміло, цей бік свого життя Штир всіляко маскував, щоб ніхто нічого не запідозрив, та не даремно ж кажуть, що рано чи пізно все таємне стає явним. Те ж сталося і з усемогутнім Штирем, і пересвідчитися в тому, що він такий же, як і всі люди, судилося не кому іншому як Вірі Павлівні Сало. Отримавши вранці від першого завдання зібрати по колгоспах якісь дані, вона впоралася з ним задовго до кінця робочого дня, але, знаючи крутий норов секретаря, не пішла з усіма додому, чекала, щоб особисто віддати папірець з інформацією.
Штир повернувся з поїздки по господарствах, коли на дворі вже сутеніло й у райкомі, окрім Віри Павлівни та сторожа (так вона вважала), нікого не було. Піднялася на другий поверх, тихо прочинила двері, аби не відволікати Івана Григоровича від роботи над паперами, яких за день збиралося на його столі чимало, і заклякла з перекошеним від страху обличчям. За масивним столом, під портретом дорогого Володимира Ілліча, прямо на підлозі, двоє людей протилежної статі займалися далеко не партійною справою. Першою з-під стола її помітила жінка, й ураз усе припинилося, а потім
підвівся Іван Григорович, незвично розхристаний, без краватки і штанів. Після миттєвого заціпеніння Віра Павлівна зрозуміла, як вона невчасно з’явилася зі своїм папірцем – будь він неладний! – і кинулася до дверей. Штир та його секретарка – то була саме вона – спочатку почули протяжне «А-а-а-а…», а потім – гупотіння сходами.
Вночі Віра Павлівна не зім-кнула очей, плакала й думала про своє майбутнє. Вона вже обмірковувала варіанти, куди її можуть перевести на роботу, а вранці, коли викликали до першого, ледь не віддала Богові душу – не мала сил піднятися на другий поверх, а серце билося так, що, здавалось, ось-ось вискочить із грудей.
Іван Григорович не відповів на вітання, навіть голови не відірвав від паперів. «Ви вчора щось бачили?» – запитав на диво спокійно, по-людськи. У Віри Павлівни було два варіанти відповіді – «так» і «ні», і вона вибрала, на своє щастя, другий. «Ні, нічого не бачила, Іване Григоровичу!». Тоді перший узяв до рук якийсь аркуш. «Тут, – мовив так само спокійно, – ми отримали рознарядку на нагороди, то є думка представити вас до медалі «За доблесну працю». Ви не заперечуватимете?» Звісно, Віра Павлівна не заперечувала.
– Ну і що робити? – поцікавився Пантелійович у Сильвестрова, коли той скінчив майже анекдотичну розповідь. – Вона ж просто знущається наді мною, і це всі бачать!
Сильвестров, як завжди, спокійно порадив звернутися до першого – хай, мовляв, сам розбирається із Сало, а Пантелійовичу краще не наживати ворога в особі всесильного Івана Григоровича Штиря.
– Ох і проблемку ж ви мені, Григоре Пантелійовичу, підкинули! – писклявим голосом мовив Олексій Олексійович Середенко, котрий змінив у районі Штиря і був йому цілковитою протилежністю – м’який, спокійний. – Скажу вам відверто: ця с… нам усім уже набридла, але ж самі знаєте, хто в неї покровитель – поскаржиться йому і нас – як корова язиком злиже. Так що раджу її не чіпати – хай працює, а там видно буде.
– То, може, мені краще повернутися в свою школу? Посада директора ще не зайнята…
Середенку такий поворот розмови не сподобався.
– Ви геть як мала дитина! Зачекайте трохи, Штир не віч-но працюватиме в обкомі – он уже ходять чутки, що йому мають скоро лапті сплести, тобто відправити на пенсію, бо своєю дурістю дістав навіть товариша Скирду.
Віра Павлівна і далі упивалася своєю незалежністю, а Пантелійович удавав, що не звертає уваги на її вибрики, хоча інколи аж зубами скреготів – так хотілося поставити її на місце. І чекав. І таки дочекався! Невдовзі Штиря й справді спровадили з обкому, і Віра Павлівна зрозуміла, що треба негайно міняти поведінку, та було вже пізно.
– Ти виклич ту б…, – Середенко, аби додати своєму голосу солідності, частенько вживав нецензурні слова, – і скажи їй, щоб шукала собі роботу, інакше…
Першому легко було сказати «виклич», а недосвідченому Пантелійовичу тоді ще бракувало сміливості. Виручив Сильвестров, порадивши скласти списочок гріхів Віри Павлівни.
– Вона не така розумна, як нахабна, а нахабні – боягузливі, – пояснив. – І коли ти поч-неш зачитувати той списочок, вона зрозуміє, що не все так добре, як їй досі здавалося. Гарантую: від її зверхності нічого не залишиться.
То було для нього серйозним випробуванням: або зараз викликає Сало й припирає її до стінки фактами, даючи тим самим зрозуміти, хто з них начальник, або й далі дозволяє їй знущатися над собою.
– Набираю її номер, – Пантелійович охоче переповідає цей епізод самоствердження, – і запрошую до себе. Вона: «У мене термінове завдання. Може, я зайду пізніше?» «Ні, – кажу, – заходьте негайно». Відчула, курва, неладне, бо до кабінету зайшла відразу й без найменшого натяку на зверхність. Хоча ж повністю перелаштуватись не змогла. «Що тут таке страшне трапилося, що потрібно мене відривати від роботи?» – запитує. «Маю доручення з вами поговорити». Вона здивовано дивиться на мене: «І про що говоритимемо?» «Про вас, про вашу поведінку й ставлення до службових обов’язків». «Ви маєте для того підстави?» «Звичайно. Ось цілий перелік». І я починаю їй читати: такого то числа без поважної причини проігнорувала мою вказівку побувати на партзборах у колгоспі імені Боженка; такого то числа ледь не зірвала проведення єдиного політдня, і так далі, і тому
подібне. Десь на середині аркуша запитую: «Читати далі?» «Ні, – відповідає, – я все зрозуміла. Що мені тепер робити?» Я показую аркуш і кажу: «Цього достатньо, щоб вам записати сувору догану й звільнити з роботи за статтею». Бачу, її очі наливаються слізьми, ось-ось розплачеться. Але я продовжую: «Є один нормальний варіант – ви розраховуєтеся за власним бажанням». Вона якусь мить мовчить, а потім: «Я подумаю». «Думайте, – кажу й тут же уточнюю: – З Олексієм Олексійовичем це погоджено».
Але Віра Павлівна Пантелійовичу не повірила й попросилася на прийом до першого. Той не справдив її сподівань, не зважаючи на рясні сльози, що вона проливала в його кабінеті.
– Знаєте, що вона мені сказала? – розповідав він потім Пантелійовичу і Сильвестрову. – Сказала, що в неї ще багато енергії і що вона ще хоче попрацювати. А я їй: «Дороге-е-енька! Поки є енергія й бажання, треба переходити на іншу роботу. Ми навіть допоможемо вам її підшукати».
Місце для неї знайшлося в районному архіві, і звідтоді Пантелійович бачив Віру Павлівну рідко, в основному, на першотравневій та листопадовій демонстраціях. На лацкані її піджака завжди виблискувала медаль «За доблесну працю», якою, без сумніву, жінка неабияк пишалася. Пантелійович, спостерігаючи за колишньою підлеглою зі святкової трибуни, посміхався: на його переконання, та медаль мала б називатися інакше – наприклад, «За переляк» або ж «За уміння тримати язик за зубами», а втім, це вже не мало жодного значення.

Валерій М'ятович

Далі буде