З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (5)

(Продовження)

Звичайно, випадок із Вірою Павлівною був не єдиним і далеко не найсерйознішим випробуванням, що гартував характер Пантелійовича. Якось перед самими жнивами він залишився й за першого, й за другого. Сильвестров, який відповідав за промисловість і тому до жнив не мав відношення, вигрівався на морському березі в Криму, а в Олексія Олексійовича несподівано прихопило серце, й лікарі наполяг-ли на госпіталізації. Обіцяли, що не надовго, що поставлять його на ноги за кілька днів, та при детальнішому обстеженні констатували передінфарктний стан, а це означало, що в лікарні він перебуватиме не менше двох тижнів, а там – і жнива закінчаться.

Ось так несподівано уся відповідальність за вчасне і якісне збирання врожаю лягла на плечі молодого секретаря райкому, якому, з одного боку, звичайно ж, хотілося показати, на що спроможний, а з іншого, було все таки лячно – чи впорається? Мудрий перший помітив ці сумніви й наказав Пантелійовичу не звертати уваги на його хворобу й щовечора доповідати про хід жнив, а коли виникне якась масштабна проблема, то й відразу, навіть якщо він буде на операційному столі. На закінчення інструктажу порадив не йти на поводу в голів колгоспів, не дозволяти їм себе дурити, бо це буде початком кінця його партійної кар’єри. «Або пан, або пропав, – підсумував. – Та, думаю, все буде добре».

У кінцевому підсумку так воно й сталося, хоча ой як довелося всім понервувати! Особливо Пантелійовичу. Він і нині до деталей пам’ятає обідню пору останньої переджнивної суботи того вже далекого сімдесят другого року, з якої й почалися неприємності. Він саме обідав удома, коли зателефонував черговий з райкому й повідомив, що його розшукує товариш Скирда. Подумав: перший секретар обкому не телефонуватиме через якісь там дрібниці, то що ж могло послужити причиною його дзвінка? Дорогою до райкому аналізував, прикидав, які можуть бути недоліки, й не знаходив – техніка відремонтована, люди будь-якої хвилини готові вивести її в загінки, а в південних колгоспах, де завжди хліб достигає на два-три дні раніше, вже й почали класти пшеницю у валки. То що ж саме?

З’ясувалося, товариш Скирда вранці проїздив районом і в селі Медовому помітив на чиємусь подвір‘ї комбайн.
– Уся республіка повним ходом жнивує, – чулося в трубці, – а у вас ще й кіт не валявся, техніку не можете зібрати до купи. Куди це годиться? Скличте бюро й запитайте в голови того колгоспу, що він собі думає, й доповісте мені
в понеділок про вжиті заходи.

ін не став вислуховувати пояснення Пантелійовича про те, що помічений комбайн – прикре непорозуміння, що в цілому район до збирання ранніх зернових підготувався навіть краще, ніж минулого року, тож…

– Бачу, ви, Григоре Пантелійовичу, не розумієте важливості моменту, – перебив його Скирда. – Доведеться прислати до вас когось з області, поки хворіє Олексій Олексійович, бо ви завалите нам жнива. До побачення.

– От, бля, влипли! – вигукнув своїм писклявим голосом Середенко, вислухавши Пантелійовича. – До речі, ви не цікавилися в Мандрика, чому то комбайн не на тракторній бригаді стоїть, а вдома?

– Цікавився. Сказав, що дозволив комбайнеру поставити його в своєму дворі, бо той боїться, що на тракторній можуть розкомплектувати, а він же його півроку до жнив готував…

– Воно то так, – Олексій Олексійович скривився. – Тільки хіба це поясниш першому секретареві обкому?.. Та й Мандрика шкода – хороший господарник. Якби такими були всі голови, ми б з вами з передовиків не вилазили...

– То, може, обійдемося без бюро?

– Е, ні! Доведеться скликати, бо товариш Скирда не з тих, хто забуває про свої розпорядження. І ще одне майте на увазі: навіть, якщо ми оголосимо догану, то ми її й знімемо, і таким чином урятуємо Порфирія Івановича. А коли його запросять на бюро обкому, то можемо й утратити цього кадра. Розумієте?

– Але ж…

– Не бійтеся. Зберіть членів бюро до засідання й домовтеся, як діятимете. Налякаєте Мандрика – інші боятимуться.
Бюро призначили на одинадцяту годину неділі, але ще за півгодини до початку всі вже були на місці. Голови колгоспів, спеціалісти причетних до села служб пошепки висловлювали припущення, навіщо їх зібрали так терміново, та ще й у вихідний день. Дехто намагався розвеселити колег анекдотами, але майже ніхто, окрім самих оповідачів, не сміявся – не до сміху було. Всі чекали грози, наближення якої відчувалося в актовій залі.

Один із небагатьох, хто здогадувався про істинну причину зібрання, був Порфирій Іванович Мандрик, голова передового колгоспу імені Ілліча, районного маяка, але й він сумнівався, що злощасний комбайн, помічений першим секретарем обкому у дворі їхнього механізатора, міг наробити такого переполоху, і, як невдовзі з’ясувалося, глибоко помилявся. Це він зрозумів, коли до зали зайшли члени бюро райкому, і Григір Пантелійович замість привітання, окинувши суворим поглядом присутніх, запитав, чи є тут голова колгоспу імені Ілліча. Він міг би цього й не робити, бо про Мандрика йому доповіли відразу, як той переступив поріг райкому, однак саме так Пантелійович уявляв собі початок засідання бюро, яке він уперше проводив. Строгість, вимогливість, ніяких поблажок навіть для передовиків – ось що мав він продемонструвати заради досягнення бажаного ефекту. Так у принципі вони й домовлялися з Олексієм Олексійовичем. Хоча, по правді кажучи, керівний стиль самого першого головному ідеологу району не подобався – надто млявий і багатослівний, аж нудний. Замість того, щоб вдарити кулаком по столу й запитати зі всією строгістю з людини, він читав їй багатохвилинні лекції про обов’язок і совість, жалів тих, кого, на переконання Пантелійовича, жаліти було не треба.

Тієї неділі в нього з’явився шанс зарекомендувати себе вольовим і сильним керівником, і він намагався використати його сповна.

– Спочатку проведемо засідання бюро райкому, а потім ще залишаться голови колгоспів на коротку нараду, – оголосив Пантелійович.

На порядку денному бюро було одне питання – готовність до жнив колгоспу імені Ілліча. Інформував сам Пантелійович. Він детально переповів суботню розмову з першим секретарем обкому, передав його стурбованість з приводу того, що побачив у Медовому.

– Товариш Скирда правильно нас запитує: чому комбайни ще не в полі? Чому вони розкидані по селу? Якщо ми не відреагуємо на його зауваження, не виправимося, не мобілізуємося, як потрібно в цей відповідальний період, ми не зберемо врожай вчасно і без втрат, а тому цей прикрий випадок має стати серйозним застереженням не тільки голові колгоспу імені Ілліча, а й усім тут присутнім. Ми не миритимемося з такою безгосподарністю й розхлябаністю, вживатимемо найсуворіших заходів…

Пантелійовичу подобалося вступне слово. Виголошуючи його, він стежив за реакцією присутніх у залі й задоволено відзначав, що сприймають його всерйоз. Дехто ховався за товаришів, що сиділи попереду, а ті, кому не було за кого ховатися, намагалися не дивитися на головуючого, нахиляли голови, аби тільки минула їх чаша сія.
Для Пантелійовича важливо було не втратити взятого на початку темпу, тієї тональності, що сіяла в душах запрошених бажаний для нього страх, і він, не зробивши навіть секундної паузи, запросив на трибуну Порфирія Івановича для пояснень, хоча, зазначив, які тут можуть бути пояснення.

– Ну, чому ж! – мовив голова колгоспу імені Ілліча, ідучи до трибуни.

Йому було вже за шістдесят, учасник війни, колгосп очолив у сорок дев’ятому, люди поважають, районне начальство досі з ним рахується.

– Я вам, Григоре Пантелійовичу, вже пояснював, чому той комбайн опинився в чоловіка вдома…

– Мені пояснювали, а тепер ще й людям поясніть.

– Та навіщо воно їм, у них така ж біда може бути…

Пантелійович тільки цього й чекав.

– Не хочете, то я поясню. Шановні члени бюро райкому, в колгоспі, який ми вважаємо нашим маяком, хвалимо й ставимо за приклад іншим, механізатори зберігають техніку вдома, бо на тракторних станах її можуть розібрати на запчастини. Уявляєте, до чого там уже допрацювалися?! Це ж так можна й з ферм усе позабирати. Чи не соромно вам, Порфирію Івановичу?

– Та чого ж… соромно. Але в нас крадуть не більше, ніж усюди.

Дивний спокій голови колгоспу тільки додав азарту Пантелійовичу.

– Тоді поясність, чому й досі не почали косити хліб.

– Встигнемо. Ми завжди встигали. Запитайте в інших…

– Порфирію Івановичу, не грайтеся з вогнем! Раніше встигали, а цього року можете не встигнути!

– Тут така справа, – голова колгоспу ще вірив, що до нього прислухаються. – Наші пшениці нинішнього року посіяні в основному вздовж Дніпра й через те дозрівають повільніше. Ми щодня перевіряємо їхній стан, і бачимо, що стебло ще вологе, зерно теж…

– Досить! – перебив його Пантелійович. – Ви хочете сказати, що товариш Скирда не правий, роблячи нам зауваження? Га?
Мандрик у відповідь тільки руками розвів, мовляв, нічого не вдієш – не правий.

– Бачимо, ви нічого не розумієте, а тому є пропозиція оголосити вам догану за зрив підготовки до жнив. Товариші члени бюро, прошу підняти руки, хто «за»… Одноголосно. Ось так, Порфирію Івановичу!

Те, що сталося потім, здивувало б навіть досвідченого Олексія Олексійовича. Голова колгоспу імені Ілліча, що досі спокійно відповідав на запитання, враз почервонів, чого не траплялося з ним ніколи, тремтячими руками витягнув з полотняного піджака чималу в’язку ключів і передав її розгубленому Пантелійовичу.

– Це від контори й комори, беріть і керуйте, а з мене досить – я вже пенсіонер, – сказав помітно хвилюючись і пішов до дверей.

Його можна було зупинити, повернути на місце, однак Пантелійович промовчав, аби в присутніх не склалося враження, що він визнає свою помилку.

Коли ж за головою зачинилися двері, продовжив у тому ж дусі:

– Оце вам такий керівник передового господарства. Замість того, щоб прислухатися до зауважень товариша Скирди, Порфирій Іванович на нас образився. Ну що ж, обійдемося й без нього. Наше завдання – докласти максимум сил, щоб район не тільки виконав, а й перевиконав план хлібозаготівлі, і тому суворо питатимемо з кожного, хто не розуміє…

При згадці про той випадок Пантелійович і досі відчуває в душі дискомфорт. З одного боку, він шкодує, що так тоді сталося, а з іншого – чи міг він діяти інакше? Звичайно ж, присутні в залі розуміли, що члени бюро не небожителі, що й над ними є старші, котрі й підказують, що і як слід робити, кого і як карати. Пантенлійович не сумнівається, що розумів це і Порфирій Іванович Мандрик, інакше не керував би так довго господарством, але з якоїсь причини несподівано пішов проти лінії райкому, продемонструвавши нечувану зарозумілість. За Йосипа Вісаріоновича після такого демаршу за ним слідом вийшли б начальник міліції та прокурор, і марно чекали б того дня Порофирія Івановича домашні та колгоспники.

Валерый М'ятович
Далі буде