15грудня2018

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Не сотвори собі кумира, кажуть мудрі

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Не сотвори собі кумира, кажуть мудрі

 bor 650x410

Минулий тиждень пройшов під знаком Надії – Надії Савченко. Не було, напевне, жодного  електронного ЗМІ, яке б у своєму інформаційному полі не відвело їй рекордно багато часу. 

Ще б пак! –  страстотерпиця за Україну вирішила здійснити військовий переворот з метою зміщення чинної влади. І не просто переворот, а переворот кривавий.   

Відверто кажучи, у страждання Надії за російськими гратами я перестав вірити ще з тієї миті, як московська полонянка вийшла з літака і бадьоро пройшлася босими ногами по бетону, яко Христос по водах. Мені в житті довелося двічі голодувати. Причому, в лікарняних умовах, а не в камері попереднього утримання, під наглядом лікарів звичайних, а не тюремних, за програмою повного голодування, а не абсолютного, тобто сухого. І я знаю, як виглядає після цього людина, скільки часу вимагається на її реабілітацію, як вона її має проходити.   

Для тих, хто з цим не стикався, поясню: реабілітація розпочинається з однієї склянки наполовину розведеної водою молочної сироватки на весь день, далі – так само зі склянкою розведеного томатного соку.., аж поки лікар не дозволить десь за тиждень з’їсти кілька ложок вінегрету без солі й олії…   

А тут відразу – наваристий мамин борщ («як Надя любить»), і жодного лікаря поруч, хоч після сухого голодування минув усього якийсь тиждень.  У те, що Надія Савченко не зовсім те, за що себе видає, для мене стало зрозумілим після її несанкціонованих поїздок за лінію фронту і заяв на зразок того, що Захарченка і Плотницького слід сприймати «як нардепів від ДНР і ЛНР», та натякати, ніби на Донбасі точиться не що інше, як громадянська війна. Якщо до цього додати, що її сестра Віра постійно підтримувала (і підтримує) зв’язки з «кращим другом незалежної України» Віктором Медведчуком, а сама Надія клянеться, ніби ніколи з ним не зустрічалася, то природно виникає бажання проаналізувати її камерну епопею і з’ясувати кілька питань.   

На предмет, чому російська влада погоджувалася так часто транслювати судові засідання за участю Надії, не дозволяючи нічого подібного стосовно судилищ над іншими українськими бранцями? Чому, коли за зображення тризуба полоненим відрубували руки, Надія гордо одягала футболку із його зображенням на всі груди? Чому так часто і вільно коментував судовий процес російський адвокат Надії Марк Фейгін, чого не було із захисниками Синцова, Афанасьєва, Чірнія, Кольченка? Чому їй дозволялося так брутально поводитися під час судових засідань, адже в таких випадках підсудного позбавляють слова або ж  припиняють засідання? І, нарешті, запитати самих себе: а де насправді проходила попереднє ув’язнення Надія Вікторівна – у тюремній камері чи в якійсь російській абверштелле, і чи не розвели усіх нас, «як котят»?   

Питання, зрозуміло, з розряду оціночних, але воно має право на постановку. У всякому разі за час перебування у російському сізо з Надії чи то спецнавчанням, чи  психотропними засобами зліпили образ такої собі прямої як телеграфний стовп брутальної баби, котра «и коня на скаку остановит, и в горящую избу войдет», і правду-матку в очі ріже, як сервелат на закусь. І в усіх питаннях розбирається – готова хоч міністерство оборони очолити, хоч балотуватися в президенти. Щоправда, коли її наперед не проконсультують, то часом несе таку ахінею, що й на вуха не натягнеш.             

Я, звичайно, не вірю, що вона готувала державний переворот із знищенням керівників держави, народних депутатів і просто державних службовців, навіть якщо і в чомусь замішана і коли оті 174 сторінки «неспростовних доказів» генеральної прокуратури й справді виявляться неспростовними – не такої  величини ця постать. І її публічна заява: «Зараз є багато військових, які мене чують, які погоджуються, що військовий переворот в Україні – це досить очікувана і, напевно, досить правильна подія» є нічим іншим, як провокацією, обраною, щоб  викликати бажання української влади притягти її до відповідальності згідно з Кримінальним кодексом. Чим загнати ту ж прокуратуру в глухий кут, відомий за салоганом «покарати не  можна помилувати», з якого в даному випадку буде досить складно вибратися. Та зайвий раз збурити віддалену від фронту Україну.  

З усього цього можна зробити висновок, знову ж таки оціночний, що Надія Вікторівна Савченко – це політичний фейк російських спецслужб. Але ж ми на нього повелися. Причому, свідомо, як зазначив у «Політклубі Віталія Портникова» його ведучий. Не сліпими ж були, а реагували мов невидючі. Часом важко зрозуміти, чому, коли людині плюють у вічі, вона каже, що дощ іде. Сьогодні у рейтингу можливих кандидатів на посаду президента України у першій десятці фігурує скандальний Вадим Рабинович. Недоучка, за аморальну поведінку відчислений з інституту, двічі заарештований за розкрадання коштів в особливо великих розмірах, власник двох паспортів. Базікало, нахаба, брехун. У вересні-жовтні минулого року експерти проаналізували 420 цитат відомих політиків стосовно їх правдивості. Рабинович виявився другим після Юлії Володимирівни: лише тринадцять відсотків перевірених його заяв відповідали дійсності. У списку претендентів на президентську папаху попереду Вадима Зіновійовича стоїть лідер «Опоблоку» Юрій Бойко, хоча серед політичних брехунів майже поруч – лише 16 відсотків правди. Щось вони там між собою не поділили, тож після зняття депутатської недоторканності з Бакуліна Рабинович заявив: «Усім потрібно зрозуміти одну важливу річ: Бакулін не зайчик, це другорядний персонаж, а Генпрокуратура за допомогою Верховної Ради обрубала всі кінці у кримінальній справі «вишок Бойка», які тепер стали вишками не Бойка, а Бакуліна. Але «вушка Бойка» все-таки стирчать». Цього разу він має рацію, у всякому разі міністр палива й енергетики в уряді Азарова повинен був знати, що коїться у його відомстві. Тим більше, що до цього сам керував НАК «Нафтогаз України». Як пишеться в «Полутолковом словаре одесского языка» – таки да! А майбутній електорат відводить їм обом чільні місця у рейтингу претендентів. Вам що, Януковича було мало?!  

Надія Савченко – не Жанна д’Арк,  це лише ланка у гібридній війні проти українців.  Агресору потрібен безлад в нашій країні, щоб підготувати грунт для приходу до влади абсолютно проросійського президента, не виключено Віктора Медведчука, громадянина України, лідера громадської організації «Український вибір», котру, за поблажливості нашого Мінюсту, дуже легко і дуже швидко можна перереєструвати на політичну партію, заслуженого юриста України, повного кавалера ордена «За заслуги», а заодно - кума президента країни-агресора, з яким він бачиться не тільки в Кремлі і відкрито, а й мав з ним таємну зустріч у Криму влітку минулого року та обговорював питання, зміст яких сховано за сімома замками.  
І не сприйміть це за фантазії автора. Події можуть розгортатися за таким сценарієм: безлад у країні, недовіра владі, посилення військового натиску з боку Росії, поява на першому плані «миротворця», зрозуміло Віктора Володимировича, вирішення (без пояснень, за який рахунок) найболючіших питань - припинення обстрілів і повернення наших бранців, далі - російські гроші у доларовій валюті, вони поки що в Росії є, обіцянки східного раю, вибори, інавгурація Медведчука, перші укази – про зміну вищого командного складу Збройних сил і керівників силових структур, перший президентський візит у Білокам’яну. Амінь. Не проголосуємо, кажете?    

А за що ми взагалі голосуємо?   Тим часом ні влада, ні громадяни, схоже, навіть не думають про такий варіант. Політично стурбована своїм місцем у завтрашньому дні влада головним чином тільки цим і зайнята. Активісти ж не завжди передбачають наслідки своїх дій. Я зовсім не вважаю протестні акції чимось таким, що може дестабілізувати ситуацію в країні. За умови, що  їх організовують не провокатори, що на них висуваються реальні вимоги  і там не палять шини, тим більше не приносять туди гранати.   

Не вважаю й порушенням прав громадян з боку влади, коли на місцях проведення масових акцій посилюється охорона, а її учасники мають проходити через рамки металошукачів. Це – реалії світу ХХІ століття. Біда в іншому. В тому, що українська влада, схоже, вже відкрила «третій пакет» від попередника: «Роби як я» (пригадуєте цей анекдот?).   

Інакше, як зрозуміти масові «замінування» приміщень перед небажаними їй заходами, закриття станцій метро, обшуки знічев’я в квартирах опонентів, зрештою галас на весь світ про підготовку до військового перевороту, коли такі речі розслідуються і доводяться до повного знешкодження у максимально можливій тиші і вже потім про них інформується  населення? Як розцінювати  «рекомендації»  телеканалам, кого запрошувати на передачі, а кого – ні, замість відкритого діалогу з опонентами?  На недавній зустрічі в Кропивницькому з лідером «Громадянської позиції» Анатолієм Гриценком говорилося про те, що варто йому було наблизитися до рейтингу чинного президента, як у всі районні газети області було надіслано для публікації компрометуючі на нього матеріали.   

Сам Гриценко прокоментував це так: «Такі статті з’явилися не тільки на Кіровоградщині, по всій Україні. Тому є дві причини. Перша, в рейтингах за Тимошенко йде Гриценко. Друга – це ті покази, які я дав у прокуратурі».    

Ну, не можна так. Є ж справи набагато важливіші, ніж другий термін. Владі – негайно прийняти закон про Антикорупційний суд з урахуванням зауважень Венеціанської комісії, закони про вибори за партійними списками та всі інші, обіцяні й переобіцяні десятки разів, посадити кількох найближчих друзів, чим покласти початок непоказушній боротьбі з корупцією, забезпечити чесні вибори, з миром і вчасно піти у відставку і тим самим під знаком плюс увійти історію. А людям «тихо, без всякого лихого лиха» взятися за чищення авгієвих конюшен.    

Броніслав КУМАНСЬКИЙ