15грудня2018

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Василь Козаченко: чому призабуте ім’я письменника-земляка

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Василь Козаченко: чому призабуте ім’я письменника-земляка

До 105-ої річниці від дня народження українського письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка

Замість передмови   

З прозовими творами нашого відомого земляка я познайомився ще у шкільні роки «з подачі» працівників тодішньої Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей імені А. П. Гайдара,  а вже у студентські роки мав змогу разом із однокурсниками  бачити і слухати його розповідь про життєпис під час зустрічі в місцевому педагогічному інституті імені О.С. Пушкіна з нагоди відзначення його партизанських повістей про період Другої світової війни. Державною премією імені Тараса Шевченка. А до того пощастило взяти у нього інтерв’ю для багатотиражної газети «Радянський студент», у якому  згадав він свою любов до живопису, бо й сам мріяв у дитинстві про заняття цим видом мистецтва, про велику домашню бібліотеку мистецьку, любов до творчості Шевченка і Пушкіна, спогадів про минулу війну. А ще запам’яталася розповідь Василя Павловича про своїм синів-близнюків, випускників консерваторії, та постійну гру ними на роялі та піаніно…

Вогненні поеми в прозі

29134782 607917476210165 1152904363 nТворчий набуток самобутнього майстра прози складається з циклу партизанських повістей про історичні події 1941-1943 років на тимчасово окупованій території України, у яких створена галерея повнокровнихз образів героїв всенародної боротьби з ворогом – у цьому головна заслуга прозаїка.  Герої його творів не губляться, а постають перед читачем в своєму духовному багатстві та людській неповторності.

Початком літературної діяльності  Василя Козаченка слід вважати 1931 рік – тоді в альманасі уманського літоб'єднання «Кроком крицевим» були надруковані перші оповідання майбутнього майстра української прози, співзвучної за стилем із творами Юрія Яновського та Олександра Довженка. У творчості цього художника поєднується розкриття однієї людської долі (найчастіше – дівчини,  юнака) в тяжкі часи воєнних випробувань всенародної боротьби. Немало образів героїв і героїнь мають узагальнюючі риси патріотів – скромних і мужніх, відданих українському народу. У кожній повісті письменник розробляє інший принцип побудови тексту – перед нами твори, єдинийкомпозиційно.

Без перебільшення, у своїй сукупності Козаченкові твори становлять своєрідний художній літопис партизанської героїки українського народу років Другої світової війни. Характерна особливість творчого почерку прозаїка полягає в граничній достовірності зображуваних подій, конкретності життєвих картин, у розмаїтості деталей і в наступних творах вже повоєнного періоду: «Серце матері», «Нові Потоки», «Вісімсот мільйонів», «Сальвія», «Коні воронії».  До слова, перші дві частини останнього роману були надруковані в журналі «Київ», пізніше видані окремою книгою у 1989 році, у видавництві

«Радянський письменник», а ось третя частина цього твору – епопеї народного життя степового краю – вперше побачила світ у тодішньому ще кіровоградському літературному часописі «Вежа» за сприяння місцевого прозака Василя  Бондаря, якому вдова нашого земляка, нині  покійна Ірина Сигізмундівна Завістовська, та її син Валентин запропонували рукопис для друку.

Звісно, невмолимі і безжальні крила часу крутять споконвічний млин. Вже давно пішов у вічність мій давній знайомий та справжній ентузіаст музейної справи Волеслав Григорович Кузьменко, який разом із учнями-пошуковцями створив музей історії школи Новоархангельської СШ № 1 – один  із перших та кращих на Кіровоградщині. Саме він  розповідав  мені про маловідомі й цікаві факти з Василевого дитинства, про його батька Павла Матвійовича – першого голову колгоспу, показав  геть стареньку хатку під стріхою, у якій 25 березня 1913 року в багатодітній сільській родині Козаченків народився майбутній повістяр.

Про життєпис письменника можна дізнатися також з відповідей на анкету обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка. Цитую дослівно: «Народився у Новоархангельську – тодішня адреса: Ново-Архангельськ, Єлисаветградського повіту, Херсонської губернії. Жив у селі до 17 років. Потім – наїздами (студентські канікули, відпустки і т.п.) майже щороку від тижня і до двох місяців. У останні (загалом повоєнні) роки бував у рідному селі щороку, а то й двічі на рік. Досить часто бував у Кіровограді та районах області. Особливо, коли обирався депутатом Вер¬ховної Ради УРСР 7 скликання (Доброве личківський виборчий округ) і 8 скликання (Кіровоградський міський округ). 

Зрідка друкувався в обласній та районній (Новоархангельській) газеті. Ча¬сто зустрічався з читачами – кіровоградцями. Особливо багато під час Декади української літератури в Кіровоградській області: у 35-річницю визволення Кіровоградщини, а також на відзначення 70-річних ювілеїв класиків української літератури Івана Микитенка, Юрія Яновського, з якими був знайомий особисто. Окрім того, виступав під час ювілеїв та інших нагод, популяризуючи творчість класиків української літератури – земляків. Іноді виступав і в пресі. 

Щодо вчителів. Щось певне тут сказати важко. До когось одного ніколи не примірявся. У багатьох закоханий і в кожного знаходжу щось до душі. Імпонують мені найбільш письменники пристрасні, громадянські. Ті ж Шевченко, Пушкін, Некрасов, Леся Українка, Берне, яких перечитую, але не тільки їх – коло тут теж дуже широке. Дуже люблю твори для дітей і про дітей І. Франка, С. Васильченка. Загалом же чи¬таю дуже багато і дуже багато кого люблю. Тут, певне, слід би було перерахувати тисячі книг. Коли ж би потрібно було ко-гось виділити окремо, то хіба Т.Шевченка, Л.Толстого, М. Шолохова, А.Чехова». І далі: «Гадаю, що більшість моїх творів несуть на собі печать Кіровоградщини в пейзажах, людях, подіях, а тема війни невичерпна, завжди захоплююча, майже вічна. Іноді місце дії у творах прямо називається «на Кіровоградщині».

Отже, можна стверджувати, що Козаченкове «літературне школярство» пов'язувалося не лише з його навчанням в повітовій семирічці, здобуттям подальшої освіти на літературному фа¬культеті Уманського інституту соціального виховання, по закінченні якого два роки вчителював у рідній школі, та в Київському університеті, на філологічний факультет якого він вступив двадцятирічним юнаком, а й з дитинством. 

Гартований вогнем та словом

На фронт 28-річний молодший лейтенант Василь Козаченко пішов із членським квитком Спілки письмен¬ників України. Командував стрілецьким взводом. Брав безпосередню участь в літніх боях та обороні Києва. Військова частина, в якій воював молодий командир, потрапила в оточення. Спроби пробитися на схід, щоб перейти лінію фронту, були безрезультатними. Тому він нелегально дістається рідного села, щоб стати впродовж 1942-1943 років одним з організаторів місцевого підпілля на тимчасово окупованій ворогом території. 

29137944 607917489543497 1787096812 nПисьменник, нагороджений медаллю «Партизану Вітчизняної війни» першого ступеня», про ті роки розповідав: «Працюючи в підпіллі, складаючи, друкуючи та розповсюджуючи партизанські листівки, збираючи розвідувальні дані про ворожі війська, я скрізь, де тільки можна було і де випадала вільна хвилина, - писав. Писав хімічним олівцем на випадкових клаптиках паперу, а написані чернетки запихав у пляшки та закопував у землю».

14 березня 1944 року був звільнений районний центр Новоархангельськ. Полки пішли на захід, а колишній партизан-підпільник Василь Козаченко повернувся до «сродної праці» – літератури. 

Уже наприкінці сорокових років світ побачила написана ним з власного досвіду партизанської боротьби повість «Атестат зрілості», яка витримала у часовому вимірі понад двох десятків видань, перекладена на інші мови. Вона – про змужніння вчорашніх школярів, які здобували атестати духовної, моральної і фізичної зрілості вже не за партою, а в боротьбі з фашистами на своїй землі. Вона витримала понад два десятки видань та перекладе¬на на інші мови, а до того залишається моєю улюбленою книгою.

До слова, ця повоєнна повість, прочитана мною в шкільні роки,й справді є своєрідним заспівом до циклу, що, мов прожекторіз різних площин освітлює мужню і ніжну, ніби з мармуру, постать безстрашної підпільниці Яринки Калиновської.

Щоб пам'ятали...

Партизанські повісті Козаченка відзначаються драматизмом, чіткою спрямованістю, життєвою правдою, майстерно виписаними позитивними образами, що завжди приваблюють читачів самовідданістю та відвагою. У них стверджується думка про те, що полум'я патріотизму в роки війни було істинно всенародне, а сам прозаїк увійшов в українську літературу літописцем героїки підпільної боротьби та творцем образу діяльної маси у густозаселених епічних творах.

«Кіровоградське тло» письменника відчувається у багатьох його творах, що засвідчував і новоархангельський журналіст та письменник Іван Черкашенко, який провів велику роботу з пошуку прототипів Козаченкових персонажів. Згадує прототипів і Василь Козаченко: «Це Клавдія Байраченко – вчителька, комсомолка. Загинула 1943 року. Її ім'ям названо площу в Новоархангельську. Ольга Бражко – секретар райко¬му комсомолу – розстріляна окупантами на току за антифашистську промову. Петро Курта і Павло Куйбіда – двоє відважних партизанів із загону імені Чапасва. Обом було по сімнадцять, обидва полягли в бою з гітлерівцями. Юхим Фрединський – секретар райкому партії, залишений на підпільну роботу втилу ворога та багато інших».

До слова, у Козаченка була особлива пам'ять на прототипів літературних героїв, деталі побуту, зокрема, й на явища природи у всіх її проявах. Почитайте його вже згадувану повість «Біла пляма», у якій пейзажі Кіровоградщини сповнені звуків і пахощів, – і побачите, | що вони становлять не фон подій, а  пейзажі-персонажі. Ця художня географія рідного краю має і свою ідейну сутність, пов'язану з тематикою книги.

29341262 607917482876831 933591687 nЯк відомо, Василь Козаченко разом з Олесем Гончаром був організатором Днів української культури на Кіровоградщині у 1970 році, учасником численних конференцій та зустрічей з шанувальниками своєї творчості та виборцями, членом кіровоградського земляцтва, зустрічався у Нью-Йорку з Етель Ліліан Войнич, авторкою «Овода», прообразом якого був наш земляк Степняк-Кравчинський. А ще був керівником спілки письменників України та брав участь у роботі сесії Генеральної асамблеї ООН в складі урядової делегації.

На жаль,  ім'я Василя Козаченка  за плином часу та появою в літературі нових імен, у тому числі з діаспори, про яку студентами ми взагалі не чули, призабулося. У шкільних програмах з літератури та програмах для майбутніх вчителів-словесників не знайдеш навіть згадки про твори нашого земляка. То про які учнівські та студентські дослідження витоків його творчості йде мова?

На підтвердження думки беру до рук обласну газету «Кіровоградська правда» від 25 березня 2000 року і читаю критич¬ну публікацію місцевого письменника Івана Оліфіренка з назвою «Роздуми між двома датами», який товаришував з нашим земляком. Ось що він засвідчує: «Про нього писали багато і відомі люди з різних країн світу. І в той же час – вкрай недостатньо. Маю на увазі тему «ВасильКозаченко і Кіровоградщина». Бо й справді, хто, крім Івана Черкашенка, пробував відшукати прототипів Козаченкової «Блискавки»? Та й взагалі, чи є в області дослідники творчості Козаченка? Чи написав хто детально про партизансько-підпільну роботу Василя Павловича?».

Прочитав написане – і пригадалася мені розмова з першим заступником голови ради обласної організації ветеранів України Олексієм Демченком, який мав щастя зустрічатися з Василем Козаченком, та ще почуте від письменника. «Якщо тебе вітають з днем народження до обіду, то слід дякувати, якщо по обіді – кажи: «Спасибі, що не забули», а якщо наступного дня, то навзаєм слід мовити: «Дякую, що хоч пам'ятаєте».

Чи потрібні кометарі до мовленого вище? Тож,  дуже не хотілося б бачити  чи не пророчими і печальними є ці слова у наш час, хай і з іншого приводу мовлені? Чи не піде письменник у небуття разом зі своїми відомими прозовими творами, про які є згадка і в місцевій періодиці та ще у «Літератур¬ному словнику Кіровоградщини (1995) та двотомнику «Блакитні вежі», вида¬ному позаторік друком обласною організацією СПУ з розповідями про письменників-земляків?

                                                       Анатолій Саржевський.

Фото автора та з фондів Кіровоградської обласної бібліотеки  

для дітей імені Т. Г. Шевченка