З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (6)

(Продовження. Початок на стор. 1)

Але тоді були вже інші часи, нікого за такі речі за ґрати не кидали, та й Пантелійович щиро вірив, що чоловік заспокоїться, визнає свою помилку й наступного ранку, ніби нічого не сталося, вийде на роботу. 

Перший секретар райкому, чиїми рекомендаціями керувався Пантелійович при проведенні бюро, на те, що сталося, відреагував несподівано емоційно: 

– Ой, боюсь, братці, наламали ви дров!.. Якщо дізнаються в обкомі, що перед самими жнивами ми колгосп обезглавили, нам своїх голів не зносити…Що ж його робити? – замислився на мить, а потім звернувся до Пантелійовича: – Значить так. Якщо Порфирій Іванович не з’явиться завтра в конторі, везіть йому з головою райвиконкому ключі додому й умовляйте, щоб попрацював ще до осені. Зберемо врожай, а тоді й на відпочинок проведемо, як положено – з почестями й музикою.

Порфирій Іванович рішення свого не змінив, і від пропозиції повернутися до влади відмовився остаточно. Колгоспне кермо тоді доручили молодому й енергійному секретарю парткому Кудрявцеву, який за два роки поклав колгосп на лопатки, бо одна справа – язиком молотити і гармошку розтягувати без потреби, а інша – організовувати виробництво, заглиблюватися в економіку й думати про перспективу. Але то було вже пізніше, коли майже ніхто не цікавився, чому так сталося і хто в тому винний. Головне ж, що закручування гайок виявилося не зайвим, що під керівництвом Пантелійовича район віджнивував тоді в числі перших, і товариш Скирда не забув відмітити молодого серкретаря райкому, який «очолив битву за хліб і виграв її». Взимку його несподівано обрали членом обкому, записали в резерв на першого їхнього райкому.
Колеги, секретарі райкомів, безпомилково вирахували, хто ним опікувався. Секретар обкому з ідеології Анатолій Анатолійович Бабій, якого товариш Скирда закріпив за районом на період жнив, уже за кілька днів оцінив організаторські здібності свого підшефного, особливо його вміння організовувати відпочинок. Він наприклад, ще жодним словом не обмовився про жінок, хіба що ніби між іншим зауважив, що надто вже симпатична директорша ресторану, де вони закінчували перший спільний робочий день, як Пантелійович усе зрозумів. Директорша йому самому подобалася, і він мав на неї види, але заради справи чим тільки не пожертвуєш! Відкликав Світлану Федорівну в бік і повідомив, що секретар обкому запрошує його до себе в номер, а він, Пантелійович, пропонує піти разом, щоб довго не затримуватися, бо вже й не пам’ятає, коли з’являвся вдома раніше півночі. Директорша не заперечувала: залишатися на роботі допізна їй не вперше, тим паче, що про десятирічного сина є кому подбати – вони живуть із мамою, і та, слава Богу, ще крутиться, із онука очей не спускає, контролює кожен крок, навіть виконання домашніх завдань перевіряє, тож Світлана Федорівна, можна сказати, вільна птаха.

– Для вас, Пантелійовичу, я на все готова! – мовила кокетливо.

Він запитав:

– Справді на все?

– Ага.

– Тоді ловлю на слові.

Шефові ж Пантелійович пояснив, що непогано було б продовжити розмову в готелі, до того ж їхню чоловічу компанію погодилася прикрасити директорша ресторану. Бабій уточнив, чи не буде це перебором, чи не помітить хтось сторонній, але Пантелійович заспокоїв: готель у них особливий, там сторонніх не буває, навіть завідуючого немає, тільки прибиральниця, яка з’являється удень, та й розміщується він у скромній хатинці, збудованій колись для першого секретаря райкому, отже, їх ніхто не бачитиме й не чутиме, можуть навіть поспівати.

Пантелійович нічого не знав про позапартійне життя свого шефа, його слабкості й захоплення, але нутром відчув у ньому свою людину й не побоявся закрутити невеличку інтригу, в результаті якої товариш Бабій особливо полюбив їхній район, часто сюди навідувався, цікавився господарською, ідеологічною роботою й, ніби між іншим, щоразу завертав до ресторану, де керувала Світлана Федорівна. З нею зав’язався романчик, про який, ясна річ, знали одиниці – Пантелійович та ще перший, якого він поінформував на той випадок, якщо почнуть ширитися містечком плітки. Їм же й довелося виділяти директорші трикімнатну квартиру, бо не могла ж молода жінка тулитися з дитиною й матір’ю в тісній двокімнатній та ще й без зручностей.

Пізніше Пантелійович виконував ще й обов’язки виконроба, коли від Анатолія Анатолійовича надійшло прохання допомогти Світлані Федорівні звести на дачній ділянці «сарайчик», в якому можна було б сховати лопату та сапу, а то й сховатися самому на випадок дощу. «Сарайчик» за розмірами був таким, як і в інших, більшого не дозволяли, тільки двоповерховий, з білої цегли, оздоблений у середині майстрами-західняками, котрі приїздили в район на заробітки.

Коли на збудовану дачу навідувався Анатолій Анатолійович, кликали й Пантелійовича як довірену особу й надійного товариша. Він там був бажаним гостем, але знав міру й довірою не зловживав. Шеф же належним чином цінував поведінку свого підлеглого й коли було потрібно, замовляв за нього слово. А Пантелійович, буваючи в обкомі, обов’язково мав навідатися до товариша Бабія ніби у дуже важливій справі, а насправді, щоб передати кілька копчених качок (фірмовий продукт їхнього району) та пару пляшок улюбленого коньяку «Закарпатський».

У ті часи така дрібничка не вважалася чимось непристойним, усі керівники й начальники були на утриманні колгоспів і радгоспів, бо якось так складалося, що в магазині навіть вони не могли купити нормального м’яса, хоч із року в рік рапортували про збільшення його виробництва. Пантелійович не заперечує, дещо робилося як у тому анекдоті про звітність, коли кожна керівна ланка для порятунку власної репутації приписувала зайве порося чи теля, якого фактично не було, однак, на його переконання, справжня причина недостачі, зокрема м’яса, через що й виникали, як тепер передають по телебаченню, бунти, крилася в масштабах тодішнього Союзу – спробуй нагодувати трьохсотмільйонний народ, а ще ж були друзі за кордоном, які, до речі, не відомо куди й поділися, коли ми вже не змогли їх забезпечувати дармовими продуктами. Та що там казати, нині в області, мабуть, немає стільки корів і свиней, як тоді було лише в їхньому середньостатистичному районі. Жодного молочного чи свинячого комплексу не залишилося, розібрали до фундаменту, «до основанья». От тільки, дивна річ, м’яса сьогодні в продажу більше, до того ж на вибір – хочеш із кісточками, хочеш – без, при цьому всі скаржаться на космічні ціни, та куди б тебе не запросили, цей продукт на першому місці і за асортиментом, і за кількістю, його змітають зі столів кілограмами, а він знову й знову з’являється ніби з безрозмірної торби.

Пантелійович м’ясом не зловживає, йому краще подавай карасиків і курячі яйця, а ще він полюбляє сало, вміє безпомилково вибирати найсмачніше, таке що аж тане на язиці. Хоч продавщиці й майстрині вихваляти свій продукт, Пантелійовича їм не вмовити, в нього свій метод визначення їстивності й смачності сала – він стромляє звичайнісінький сірник під шкірку, й якщо той заходить ніби в масло, відраховує потрібну суму грошей не торгуючись: знає, що не жалкуватиме.

Але це лише між іншим. Ті жнива запам’яталися багато чим, і найперше, мабуть, просвітницькими лекціями інтелігентного Анатолія Анатолійовича на дуже делікатну й незвичну на той час тему – про стосунки чоловіка й жінки, про вплив сексу на продуктивність праці, на міцність сім’ї і навіть держави. Пантелійович ловив себе на тому, що слухав шефа з розкритим ротом – такого він ніде не читав і не міг прочитати, а ось Анатолій Анатолійович користувався якимись закритими дослідженнями, казав, що на «загниваючому» Заході навіть існує окрема наука, її рекомендації враховують усі, хто хоче досягти більшого, і чи не найдалі пішла в цьому плані Франція, забивши на сполох на урядовому рівні у зв’язку з тим, що чоловіки після шістдесяти п’яти років живуть нерегулярним статевим життям і через це їхній внесок в економіку французької республіки постійно зменшується.

Навіть було виникала підо-зра, чи не стурбований шеф інтимом, бо ж там, у верхах, теж трапляються різні люди, з поведінкою і звичками простих смертних. Пантелійович знав не одного з них, із деякими був у дружніх стосунках, щоправда, до того лише моменту, коли не ставало відомо громадськості про їхні аморальні вчинки. Ні, він їх не засуджував, бо й сам ходив ніби по лезу ножа, але так було прийнято – відмежовуватися від викритих і звільнених із посад донжуанів. Як правило, найчастіше несподівані «сенсації» виникали в районах-передовиках, керівництво яких купалося в променях слави й непомітно втрачало відчуття міри. Декому здавалося, що високі врожаї і надої захистять їх від караючого меча партії, пили й гуляли, заводили коханок, а біда тим часом підкрадалася все ближче й ближче.

Щось подібне відчував і Пантелійович під час жнив, залишившись на чолі району і за першого, і за другого. Налякані різкою реакцією бюро на поведінку шанованого Мандрика, голови колгоспів лізли зі шкури, аби тільки не потрапити в немилість до головного ідеолога району, який несподівано здивував усіх твердою рукою, днювали й ночували в полі. Коли обласна газета повідомила, що їхній район лідирує за темпами жнив, у Пантелійовича ледь не сталося оте історичне й класичне запаморочення, від якого застерігав однопартійців ще Йосип Віссаріонович. Тоді в них із Галідовою саме в розпалі був «медовий місяць». Галідовій, холостячці, звісна річ, нічого не загрожувало, заради їхньої близькості вона була ладна на будь-який вчинок, а ось Пантелійович мусив озиратися, притлумлювати і свої, і її почуття. Треба було вносити в їхні стосунки суттєві корективи, але як, адже є речі, якими не ти управляєш, а вони тобою? Посприяла поява в районі уповноваженого в особі товариша Бабія. Це вже потім, через кілька днів, Пантелійович розгледів у ньому і відчув, не зважаючи на солідну різницю у віці та посадах, «свого хлопця», «рідну душу», але вжиті застережні кроки, на його переконання, не були зайвими, хоч Галідова й ображалася на нього, називала нехорошою людиною, боягузом і таке інше.
Далі буде

Валерій М‘ятович